Мені здається, дуже добре, що світовий тренд з реставрації німого кіно так активно підтримується в Україні. Що відрізняє український проект реставрації від його закордонних аналогів - у Великобританії, наприклад?
Справа в тому, що закордоном реставрація здійснюється комплексно, в рамках проектів, які розплановані на декілька років наперед.
В Україні ж немає такої стабільності: якщо гроші в бюджеті на реставрацію є цього року, невідомо, чи будуть вони наступного. Тому ми дуже поспішаємо - ми зацікавлені в тому, щоб робити реставрацію якомога швидше, великими обсягами.
Наприклад, у Великобританії фільми не тільки реставрують, але й реконструюють. Тобто, проводиться дослідження матеріалів щодо наявності того чи іншого фільму в основних міжнародних архівах. Якщо виявляється, що існує декілька версій одного фільму, то в результаті реконструкції створюється найширша версія, яка включає всі можливі варіанти стрічки.
Так було в “Метрополісом”, коли в 2008-му році в Аргентині знайшлася втрачена 16-міліметрова плівка з матеріалами, які дозволили реконструювати режисерський задум фільму. Адже відомо, що свого часу він вийшов в цензурованому, урізаному вигляді.
З нашими темпами реставраційних робіт ми маємо змогу працювати лише з московськими копіями. У випадку з фільмом “Турксиб”, який ми будемо показувати 19 грудня, ми не використовуємо матеріал, який зберігся в англійських або голландських архівах. Окрім того, в Україні немає такого наукового потенціалу, який би дозволив досліджувати археологію фільму. Тому в нашому випадку йдеться лише про реставрацію, а не про реконструкцію.
А що з глядачем, чи готовий він дивитись таке кіно?
Ми реставруємо українські фільми, які не введені ані в науковий обіг, ані в культурний канон. Сам культурний канон, на жаль, такий куций, такий традиціоналістський, такий провінційний, що в нього майже неможливо запровадити інновації.
Українську аудиторію так довго привчали впізнавати себе в тому, в чому її насправді нема - певних етнографічних речах, - що їй необхідно доводити те, що насправді є очевидним. Насправді сучасній людині набагато легше впізнати себе в фільмі “Людина з кіноапаратом”, аніж в традиційно-рустикальній культурі, до якої ми вже не маємо жодного стосунку. Там показаний абсолютно сучасний спосіб життя - тренажери, спорт, автомобілі, розваги, які ми зараз практикуємо, - ми вже давно не оремо і не сіємо.
Ми маємо створити новий культурний канон. Тоді б ми, по-перше, могли говорити на одній мові з іноземцями, які себе ідентифікують в категоріях модерністської культури, й по-друге, заново усвідомити себе.
Питання щодо готовності аудиторії - це питання відсутності історичної пам’яті на близьких дистанціях. Нашій аудиторії бракує знання про себе, можливості пізнати себе в абсолютно доступних категоріях сучасності.
Існує традиціоналістська історична пам’ять, яка штучно сконструйована, основана на певних ідеалістичних уявленнях про Україну, якої ніколи не існувало. Натомість ця пам’ять повністю імплантована в офіціоз. Чи науково створено цей канон - окреме питання, але за ним існує і його обслуговує більшість українських інституцій.
Наша аудиторія позначена загальнонаціональною проблемою відсутності модерної нації, певної стратегії побудови культурної політики, яка б відповідала запиту сучасної людини.
Може, просто в суспільстві ще не сформувався такий запит?
Насправді низового запиту може і не з’явитися. Людям потрібно спочатку показати, що є інший досвід самоідентифікації і тоді, можливо, вони його запитають.
Але ж досвід українського кіно закритий, абсолютно архівний, і ніколи не виносився на загал. Якщо взагалі нікому не відомо про існування найпліднішого етапу українського кіно двадцятих років, то про який запит ми можемо говорити?
На Заході з’являється запит на радянський класичний авангард 20-х років, особливо, на кіноавангард. Це відбувається в результаті роботи наукової спільноти: вона опрацьовує історичний досвід, потім дає його в науково-популярному вигляді, а потім вже з’являється низовий запит. У нас ця послідовність хибує на всіх етапах – починаючи від системного вивчення досвіду українського авангарду й до відсутньої системи дистрибуції продуктів такого дослідження.
Крок від режисера до глядача мають зробити самі кінематографісти і довести, що можуть знімати кіно, яке буде цікавим українському народу.
— Катерина Копилова, голова Держкіно
Який тоді вихід з цієї ситуації? Це ж, виходить, абсолютно травматичний досвід для українця, розрив між реальним та нашим уявленим, вигаданим, ідеологічним.
Мені здається, що слід штучно конструювати нову ідентичність, яка буде ближчою до реальності минулого, 20-30-хх років минулого століття, ніж та, яка зараз чинна.
Наприклад, треба відкинути той факт, що українська нація на той час справді на 80-85% складалась з сільського населення. Так, це наша історія, проте зараз ми - інші, ми - урбанізована нація. Давайте шукати в історії приклади успішних урбаністичних проектів, на які можна спиратись при побудові нової української ідентичності.
Такі урбаністичні проекти - це український авангард і український модернізм - образотворчий, кінематографічний, театральний. Тоді питома частка цієї культури була невеликою, але вона була офіційно підтримана державою. Наразі модернізм винесений на периферію суспільної й політичної свідомості, а нам треба зробити навпаки - винести на периферію традиціоналістську, консервативну ідеологію.
Чи підтримають такий проект політично?
Наразі у політикумі немає претензій на формування культурних стратегій. Є певна інтуїція, спрямована на самозбереження, але це означає, що автоматично спрацьовує проект консерватизму.
Насправді, державний апарат не здатний породжувати смисли, це не його задача. Це задача експертного середовища, а воно не включено в процес прийняття політичних рішень.
Немає людини, яка б сиділа і мислила стратегічно, як, наприклад, Помпіду або Мальро. Я впевнений, що для зміни українських реалій потрібен навіть не контекст, не низовий запит, потрібна просто одна людина, яка своїм вольовим зусиллям створила би альтернативу чинному проекту. В політиці потрібен культурний волюнтаризм.
На своєму рівні ми намагаємося таку альтернативу створити. Хтось готовий впізнавати себе в українському поетичному кіно, а комусь потрібно підготувати альтернативу.
Чи готові українські кінематографісти переглянути свою базу, чи готові переосмислити поетичне кіно?
Я б закликав їх переглянути українське поетичне кіно і сприйняти його як вияв такого собі етнічного модернізму. Але його треба переосмислити, визнати, що його образна система вичерпана.
До прикладу, щойно випущений фільм Руслана Батицького “Уроки української” просякнутий духом поетичного кіно. Цей фільм - неймовірна барокова конструкція, й водночас - форма переосмислення поетичного кіно.
Проблема наших кінематографістів полягає в тому, що вони взагалі не осмислюють історію українського кіно, вони не базують свою практику на українському матеріалі. Може, хтось з них дивився американське кіно, фільми італійського неореалізму чи нової хвилі. Але чимало з них, мені здається, вважають це зайвим. Це просто питання низького культурного рівня і низького рівня вимогливості до себе.
Може, вони просто бояться, що чужі традиції заглушать їх власний голос?
Це страх всіх початківців, такий собі юнацький максималізм, коли здається, що ти можеш сказати щось унікальне, що ніхто до тебе не казав. Так, це може бути щось інтимне, якийсь крик, але ж він буде позаконтекстуальним. Щоб сказати щось значуще, треба оволодіти мовою, зрозумілою для всіх.
А в цьому-то й питання, що мовою майже ніхто не володіє. Студентів не вчать кіномові, їх вчать значенню та призначенню кінематографу, якимось філософським аспектам кіно, але не механіці створення кінообразу.
У чому проблема української кіноосвіти? На початку 90-х років молоді кінематографісти не знайшли реалізації у професії, тому в кіно України протягом тривалого часу був вакуум. Випали щонайменше два покоління.
В цьому році ви були членом журі українського конкурсу на “Молодості”. Як вам загальний рівень учасників? Як гадаєте, можна в цьому році констатувати бум українського кіно?
Так, арифметично кіно знімається більше. Можна навіть вирізнити якісь напрямки.
З’явилось багато кіно, і це стало ще очевидніше, оскільки коли його було не так багато, не було видно, наскільки багато відверто слабкого кіно.
Багато поганого кіно з дуже амбітними заявками. Я з усією симпатією ставлюся до ідеології “України Гудбай”, яка сформувала, однак, певну кон’юнктуру: молоді режисери намагалися потрапити в цю збірку, бо так легше було знімати, адже був створений певний коридор смислів.
В цьому сенсі порадували незалежні проекти, які не входять в “Україну Гудбай”. Це були режисери, які не побоялись взяти весь тягар творчої свободи на себе, і тому врешті-решт висловились влучніше.
Наприклад?
Той же “День незалежності”, якому ми дали гран-прі національного конкурсу. “Борода”, який хоч і входить до “України Гудбай”, але є напівнезалежним проектом. Прекрасна робота Юлії Райнветер “Діалог на самоті”, який ми відмітили грантом Віктора Вікторовича Януковича.
У випадку з Райнветер, ми хотіли заохотити молоду режисерку, яка працює в ВДІКу, щоб вона зняла наступне кіно в Україні, тому дали їй грошовий приз, а не якусь грамоту або диплом. А вийшло так, що цей приз не є офіційним призом фестивалю, і про це ніхто ніде не зауважив в ЗМІ. Мені дуже прикро, тому ще це другий-третій за значущістю фільм національного конкурсу «Молодості».
Всі ці фільми випадають з цієї ескапістської “чорнушної” тематики, яка все-таки превалювала в українському конкурсі.
Можливо, молоді режисери мають просто вирости з цієї “чорнухи”? Як в Росії, коли молоде кіно постійно звинувачували в “чорнусі”, а тепер там знімають такі сильні фільми, що обвинувачення відпали самі по собі.
Я маю на увазі чорнуху не в смисловому сенсі, а в практичному, коли режисери намагаються епатувати, не володіючи кіномовою. Можна ж будь-яку драматичну, соціальну, перверсивну тему показати дуже талановито - і це не назвеш “чорнухою”.
Може, це і є наш мейнстрім насправді - “українські злі”? Хоча це ж абсолютно штучна назва, яка з’явилась взагалі, здається, в російській пресі.
Ви знаєте, я готовий всіляко множити всі ці маркетингові штампи, готовий називати їх злими, мейнстрімом, як завгодно. Але для себе я їх так не визначаю. Для того, щоб популяризувати українське кіно, я готовий сказати будь що.
Я просто бачу певний якісний і кількісний прогрес в кіно, його стан абсолютно інший, ніж був рік тому. Для мене це абсолютно очевидно - не по “Молодості”, а по двом фільмам, які ми нещодавно прийняли. Це “Уроки української” і “Дорога” - ми будемо їх показувати 14-го грудня. Загалом, ми уклали збірку, яку назвали “Українська нова хвиля”. Така назва - свого роду також маркетинговий хід, але ці два фільми - дуже достойні, вони дійсно є українськими злими. Вони цікаві, вони працюють зі смислами, з естетикою зла, з естетикою смерті, вони не просто епатують.
Що з “Істальгією”? Пам’ятаю, ви подивились його раніше за всіх інших, і сказали, що це один з найважливіших фільмів для українського кіно. Вам не здалося, що це, скоріш, набір симптомів: в чомусь ми вправні, але зі сценарієм не дотягуємо.
Так, коли я подивився його вперше, я був приємно вражений: на фоні того, що доводилось дивитись, було очевидно, що це нове кіно і воно професійне. Коли дивився вдруге, авжеж повилазив весь негатив - наприклад, кульгава українська частина.
“Істальгія” - гарне кіно в сенсі того, що там є зміст, є тема, є кіношна картинка, є живі - за виключенням деяких - персонажі. Для мене це був показник того, що ми можемо знімати сучасне кіно.
Чи не могли б ви підвести якісь формальні підсумки року роботи Центру Олександра Довженка. Чи здійснили ви все, що запланували? Скільки відреставрували фільмів, скільки з них показали? Які плани на майбутнє?
Минулого року коштом Держкіно було відреставровано 28 фільмів, хоча ми показали не всі - лише з десяток. Покази відбувались на різних заходах - в Одесі, Києві, Львові, на найбільшому фестивалі німого кіно в Порденоне, в Кембриджі, Нью-Йорку…
Наразі є одна задача, яку можна назвати стратегічною. Це перетворення Центру, або хоча би його колекції, на повноцінний державний архів.
Ми хочемо створити українську фільмотеку, в якій би зберігались не лише українські фільми, але й інші, розбиті за категоріями. Ми хочемо, щоб ця колекція отримала захищений статус, статус національного надбання, щоб вона не залежала від якихось економічних та політичних перипетій. Навіть якщо все, що в ній зберігається, не буде в культурному обігу, воно буде недоторканне. Зараз, нажаль, колекція центру не має такого захисту. Хоча формально це називається державним фільмофондом.
Деякі проекти ми так і не реалізували - частково через втому, частково через недофінансування.
Один з найважливіших для нас проектів - видання фотоальбому українського авангардного кіноплакату. Це має бути проривний проект, націлений насамперед, на західні країні. Навряд чи в Україні його зможуть оцінити перш ніж якийсь “старший брат” - західний або східний - візьме його в обіг. У нас тут працює така собі травма, через яку ми не можемо самі себе оцінити, доки хтось не скаже, чого ми варті.
Як ви вважаєте, чи працює ваша ідея показувати німе кіно у супроводі сучасної музики? Чи не відволікає вона від фільму? Наприклад, коли нещодавно в Київ привозили відреставрованого “Квартиранта” Альфреда Хічкока, було багато нарікань на те, що композитор додав пісні до своєї музики до фільму.
Як на мене, це неприпустимо. У нас був невдалий досвід - на першому фестивалі “Німі ночі” деяку музику до фільмів виконували з вокалом. Це було провально, вокал і німе кіно не можна сприйняти разом, це різні регістри.
А як бути з “ДахоюБрахою”, яка записала саундтрек до “Землі” з вокалом?
Мені здається, що їхній вокал настільки недиференційований, що його просто не вловлюєш, він - частина мелодики. Тому їхні пісні сприймаються єдиним музичним масивом. Я вважаю, що дві останні третини фільму в їхньому виконанні - шедевральні.
Повертаючись до проекту в цілому: я вважаю неправильним прагнення показувати авангардне кіно з відносно автентичною музикою. До нього треба писати сучасний саундтрек, бажано, експериментальний. Так ми зможемо накласти на це кіно нові смисли і тоді воно буде прочитуватись. Сучасній людині неможливо дивитись німі фільмі без естетичного або психологічного дискомфорту. Його має знімати сучасна музика.
Ми маємо створити для глядача продукт, який він зможе адекватно сприйняти.
Крім того, запрошення таких гуртів, як “ДахаБраха”, популяризує вашу ініціативу.
Так, це продуманий механізм. На всі наші проекти ми намагалися - в силу можливостей - залучати відомих виконавців. Наприклад, для “Шкурника” ми зараз просимо написати музичний супровід гурт “Перкалаба”. Не беручи під сумнів їхню здатність написати хорошу музику, ми, безумовно, розраховуємо на те, що вони приваблять додаткову аудиторію.
Не боїтеся, що більше людей в такому випадку прийде послухати “ДахуБраху”, а не подивитись “Землю”?
Не знаю, чи багато людей приходили подивитись фільм, а не послухати ДахуБраху, але я читав декілька відгуків глядачів, які були вражені побаченим. Вони раніше навіть не здогадувались про те, що існує таке кіно.
До речі, у нас були плани в наступному році зробити тур Україною - з показами “Землі” Довженка та у супроводі “ДахиБрахи”.
Чула, ви хочете подаватись на Каннський кінофестиваль - в програму Cannes Classic?
Так, ми маємо вже скоро подати на розгляд селекційної комісії близько 20 фільмів. Куратори програми роблять акцент на звуковому кіно, не на німому, але мені захотілось показати весь спектр, тому я підібрав відповідну програму: кожній декаді пропорційно відповідає певна кількість фільмів. Ми намагались не відбирати хрестоматійні фільми, робили акцент на невідомому українському кіно.
І, насамкінець, які українські фільми ви б порадили подивитись молодим кінематографістам?
Я радив би дивитись маловідомі стрічки: “Довгі проводи” Муратової, “Десь є син” і “Заради нудьги” Войтецького, “Падав іній” Івченка, його ж фільм - “Іванна”, "Перший поверх" Мінаєва, "Фужчоу" Михайла Іллєнка.
Відкриття минулого року для мене - фільм Олександра Муратова “Чи вмієте ви жити?”, створений абсолютно в Годарівській естетиці.
Серед німих фільмів можна з десяток назвати - і “Два дні”, і “Нічний візник”, і “Людина з кіноапаратом”, і “Земля” з “Арсеналом” Довженка, "Шкурник" і "Хліб" Шпиковського.
Насправді є, що подивитись. Але воно, як правило, не входить ані до обов’язкових програм, ані до українського канону.