Вранці тут дуже спекотно. Речі, що їх виправ з вечора, за ніч встигають висохнути.
Хлопці з підрозділу, в якому ми тут живемо, вирішують, що краще допомагає від кашлю — чай з медом чи з малиною. Зрештою височенький доброволець Олег вибирає варення плюс бонус — таблетка-антибіотик “від всього”. Її видав медик батальйону.
На плацу шикування. Форма одягу “тільки не в трусах”.
- Так шо, труси знімати, чи шо? - Олег ніяк не може підлаштувати, а насправді - набавитися кевларовим шоломом, що привезли волонтери вчора.
В дійсності, шикуються всі в формі, але стрій дужестрокатий — на комусь сучасний MTP-камуфляж, на більшості - звичайний радянський “дубок”.
Після шикування Петя Шкутяк веде бойового товариша (а по віку той годиться Петі в татусі), - дебелого, але доброго дядю Сашу на “ранкову гімнастику”. Бруси, турнік, прес.
Після сніданку — юшка зі шматками консервованого м’яса і картоплею-овочами - збираємося на передову. Комбат їде готувати “мирну спецоперацію” - Айдар забезпечує “коридор безпеки” для півсотні мирних жителів селища Металіст, які вирішили покинути домівки. Або те, що лишилося від домівок.
На “передок” їдемо нашою машиною — в ній семеро журналістів. Наш позивний - “кіно”. На лобовому склі опізнавальний знак — щоб свої не стріляли. Дорога до останнього блокпоста дуже шумна і запилюжена — їздить багато військової техніки. Попереду “маршрутка” з айдарівцями.
За мирними жителями їдемо полем. Ліворуч пшениця, по коліно, підсушена. Праворуч де-не-де соняхи і воронки від ГРАДів. Тримаємо відстань між собою — якщо будуть стріляти, щоб не всіх разом.
-Срочно снайпера ко мне. Срочно снайпера! - рація ожила.
-Сначала мирные доходят до поста, потом выдвигаются те, что на машинах.
Первыми появляются женщины, чуть покачиваясь от жары и усталости.
-Слава Богу, спасители вы наши. Дякую, хлопці.
Але більшість — мовчазні і налякані.
Айдарівці допомагають нести сумки, але тільки жінкам.
-Я хочу видеть мужчин с двумя сумками. Чтобы две руки были заняты и дурных думок в голову не лезло.
Питаюся жінок, чому не виїджали раніше, обстріли ж тривають вже не перший день.
- Та куди ж його кинути, господарство-качки-свині-город..
- Так якщо накриє обстрілом, то все вже не треба буде.
- Ну то так, - задумливо хитає головою жінка.
- Но раньше не было возможности у нас, - підключається жінка, яка відпочиває на траві поруч. -Стреляют со всех сторон. Куда идти? Мы с сильським головой ходили в сепаратистам просить чтобы выпустили нас на Луганск. Те сказали, что будем тогда предателями. В Металисте вообще около 800 человек жило. Сейчас минус вот эти 40, что выехали. Остальные пооставались — дети в подвалах сидят. Много немощных, без машины — кто их вывезет?
Молодая семья там есть, двое детей, муж, жена — лет по тридцать. Муж пошел на огород урожай собирать, тут двое с оружием на него, не знаю кто — ополченцы или украинская армия. Говорят ему — на землю ложись. Он их послал, типа кто вы такие мне тут указывать. Они его и застрелили. Тело оттянули, похоронили. Молодая вдова теперь.
Колона машин, деякі запаковані крамом по самий дах, проїджає піших мирних на великій швидкості, здійнявши за собою куряву. Зупинитися, підібрати на борт жінок з сумками, що ледь сунуть, не здогадується ніхто. В причепах крякають качки, на даху кури в клітках. В багажнику старенького “москвіча” лежить коза. “це ж моя годувальниця! Свиней не брав — що з них візьмешь в дорозі, а коза молоко дає!”
Читайте: "Айдар", друга ходка. Затягує
Бабусі заходять в маршрутку першими, потім чоловіки, останніми - айдарівці.
-В тесноте, да не в обиде. Товарищ с автоматом, передаем на проезд.
-Всім, зброю на запобіжник, в автобусі не розряжаємо!
З передніх дверей виглядає стиляга в темних круглих окулярах, бандані, з АК на плечі. Він починає веслувати прикладом — маршутка ледь рушає, завантажена по “самі помідори”.
Ми йдемо до нашого маленького танка — мій універсал вже навчився возити по 8 людей зі швидкістю 140 по танковій колії і снайперів в багажнику з відкритими дверима.
- У кого свободные глаза? Один смотрит влево, я правую сторону контролирую. Еще нужно следить з небом. Минометы-то слышно, а вот ГРАДом когда накрывает — вообще бесшумно.
На цьому мирна спецоперація закінчується. На базі мирні жителі з круглими очима беруть від військових тушонку, згущенку та інші наїдки. Їм все це здається фантастикою - “бандерівці” не розстріляли, та ще й годують.
Десь продовжує ухкати зенітка, ми наважуємося запитати про вінок, який підпирає стіну вже другий день.
-А шо то за вінок у вас біля гаражу стоїть?
-Та то про всяк випадок, якщо когось за...шить, то вже буде вінок. Шо ми, на окупованій территорії вінок будем по магазинам шукати?..
-То вінок багаторазовий, чи що?
