Ночували в школі в Многопіллі. З речей тільки техніка. Рюкзаки в машині, під боком тільки камера: щоб не втрачати секунди на збори в разі чого.
Бійці тут і там в коридорах, просто на бетонній підлозі. Подвалу немає.
"Буде вихід. Під ранок". Коридорами ходять чутки про перемовини з росіянами. Обмін на полонених росіян. Торги. Розуміння невідворотності настання ранку трусить тіло. Котролювати неможливо. Страшно. Ще й холод собачий під ранок. Працюють "Гради". Я знайшов місце на підлозі під стінкою. Колотить. Підходить хтось з командирів і накриває мене своїм кітелем. Турботливо, як батько. Залишатися людиною в будь-якій ситуації... Згадую кожен рік. Дякую тобі війна, що познайомила зі стількома надзвичайними людьми.
Пам'ятаю тих, хто не повернувся. Кожного. Якась маленька деталь, спогад - і вже очі на мокрому місці.
P.s. в пам'ять про надзвичайних людей, які пройшли Іловайськ, ми робимо проект Afterilovaisk. Власними силами, за свій кошт. Хто хоче долучитися, допомогти - велкам, мінстець і грантодавці такі проекти не фінансують ("цю сторінку в історії краще забути").