«2014. Миттєвості Харківської весни» Арсена Авакова. Уривок із книги

Одна ніч тривожної весни надважкого 2014-го року, яка врятувала Харків від трагічної долі Донецька, Луганська, багатьох і багатьох інших міст та сіл Донбасу, що їх сьомий рік розорюють сепаратисти і російські найманці. Арсен Аваков розповідає про події ночі з 7 на 8 квітня 2014 року в Харкові як керівник АТО в Харківській області і звільнення Харківської обласної державної адміністрації, захопленої сепаратистами. Разом із ним співавторами цієї книги є харків’яни, кожен із яких розповідає свою особисту історію тих тривожних днів. Унікальність цієї книги в тому, що читач за QR-кодами отримує можливість послухати аудіозапис розмов сепаратистів. Неспростовні та шокуючі свідчення злочинних планів захоплення Харкова та інших великих міст, вбивства людей, розорення України.

Ця книга — жива історія подій: хроніка, факти, документи, пряма мова. А ще — аналіз і філософське осмислення автором процесів в Харкові та країні, про майбутнє, про долю України та її людей.

Як ми Перемогли тої весни?

Весна 2014-го. Завдяки чому Україна вистояла? Як віднайшла сили встояти серед підлих ударів, у хаосі зради і слабкості, помилок і дурниць, віроломства й невпевненості?..

Відповідь лише одна — завдяки Людям!

Завдячуючи Українцям — відомим і ні — сильним і звичайним, тим, котрі роблять те, що повинні. Тим, які знайшли в собі сили і мужність дати відсіч по- тужному й підступному ворогові.

Завдяки тому, що мобілізація кращих людей цієї країни була неймовірно високою саме з лютого 2014 року.

Так, ми були слабкими в той момент і обставини були проти нас, але, водночас, ми були дуже зібраними.

Так, ми не чекали цих підлих ударів у спину — одного, другого, третього...

Але ми змогли зібратися і ми вистояли.

Адже гідність у тебе не можуть забрати силоміць. Гідність ти можеш віддати лише сам.

І ми не віддали!

Ані гідність, ані честь, ані нашу незалежність, ані наше місто.

Як би не було тяжко — ми трималися.

Було декілька днів, коли я по-людськи іноді навіть не розумів, за рахунок чого ми утримуємо стабільну ситуацію в країні.

Ми практично не полишали роботи, цілодобово дзвонили телефони — «горіло» по всій країні. Потрібно було розв’язувати тисячі невідкладних питань — за браком ресурсів, за відсутності надійних людей, в умовах постреволюційного шоку, недовіри, саботажу системи управління й страху соціуму...

Тоді за загальний баланс у країні відповідала невелика група людей. Відзначу тут двох — тих, хто тримав головний удар.

Голова Верховної Ради України — в. о. президента Олександр Турчинов. Він тримав баланс жорстко і діяв, мабуть, єдино правильним для того часу чином.

Арсеній Яценюк — прем’єр-міністр першого постмайданівського Уряду. Він виводив економіку із глибоченної кризи — з пустим Державним бюджетом і зруйнованим фінансово-економічним балансом країни.

Багато разів вже називалася цифра «108 тисяч гривень залишку на казначейському рахунку». Але тут варто ще раз повторити: коли ми прийшли до держуправління, в бюджеті країни було всього-на-всього 108 тисяч гривень на все: на армію, зарплати бюджетників, пенсії, соцвиплати і решту державних потреб...

Я відповідно до службових обов’язків займався безпекою всередині країни — неочікувано для всіх і, в першу чергу, для себе, опинившись на посаді міністра внутрішніх справ. Але в ті дні внутрішня безпека, обороноздатність, захист кордонів, відсіч військовій агресії — це все було однією справою, яку треба було робити. Не звертаючи на можливості й повноваження. Усі ми працювали єдиною командою, довіряючи один одному — поза формальним розмежуванням повноважень.

Путін обрав найзручніший момент для нападу: в перші дні після Майдану державна вертикаль управління по суті не функціонувала, правоохоронна система була в шоковому стані, військова система — дезорієнтована відсутністю командування — і в цей момент — один та другий удари...

І як в цій ситуації — без балансу за абсолютно всіма напрямами — рятувати країну було не зовсім зрозуміло... Багатьом, але не всім!

Утримати ситуацію в перші кілька місяців — ось що було ключем до того, щоб у спокійному стані йти далі.

Мені, міністру МВС, як і всьому керівництву країни, терміново, одразу з моменту призначення, дове- лося займатися головним — питанням державної безпеки. Ми повинні були загасити пожежу руйнації і страху, повинні були зберегти Україну як єдину суверенну державу.

Три найбільш небезпечні осередки антиукраїнських виступів були створені російською агентурою в Луганську, Донецьку й Харкові.

Для керівництва країни тоді було очевидним, що це загальний сценарій дестабілізації, розігруваний спецслужбами Росії.

Потім, звісно, вони збиралися йти далі: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Миколаїв... Усе Лівобережжя і Південь України були під ударом. Це був базовий пояс державності. Якби ми втратили котрийсь із ключових промислових і економічних центрів — Дні- про, Харків чи Запоріжжя — боюся, це було б величезним ризиком для державності України в цілому.

Хочу ще раз відзначити і нагадати — тоді, в 2014-му всі кризові процеси відбувалися одночасно і по всій території України. Не один, не два, не три, не чотири центри кризи — одночасно по всій країні точок напруги і перманентних загострень було понад дюжину!

Мені б хотілося аби ви згадали: ХНР, ЗНР, Одеська республіка, ще якась республіка — «народна» обов’язково... Донецьк, Луганськ, Харків, Крим.

Водночас — «відпливала» Бессарабія. У Миколаєві були дуже жорсткі сутички... Маріуполь, Бердянськ... У Херсоні було непросто...

Адже коли починалися перші провокації та зіткнення в Слов’янську — це був маленький епізод, і ми навіть не одразу на нього відреагували на тлі бурхливих подій, які в ті ж дні відбувалися в Донецьку.

Ми відреагували тільки, коли зі Слов’янська надійшло повідомлення: група така-то ввійшла в місто і каже, що вони озброєні. Але ця реакція була з деяким запізненням на фоні не те щоб втоми — втома для всіх тоді була звичним станом — а на фоні інформаційного валу повідомлень. Достовірність та адекватність цього інформаційного потоку потрібно було оцінювати окремо. Було складно зрозуміти одразу — де правда, а де умисне спотворення, де важливе, а де фон. Потрібно було вираховувати і приймати швидкі рішення, на що реагувати першочергово — в умовах обмежених ресурсів та часу.

Ресурсів, людей, вірних системі сил не вистачало.

У системі українських силовиків було безліч розгублених людей, зрадників, агентів РФ. А ті сили, завдячуючи яким ми вистояли, тоді лише починали викристалізовуватися.

Яке там «не вистачало»?! На всю країну — кілька вірних підрозділів, на які можна було спокійно покластися. Потрібно було вираховувати — де «вистрелить» справжня загроза. Доводилося баражувати, шукати варіанти, де по-справжньому потрібна найжорсткіша реакція, куди направити сили, а де пропустити поки що.

Один характерний епізод того часу.

Коли стало зрозумілим, що в Слов’янську діє озброєна група, ми вирішили з ходу штурмувати її позиції разом із військовими, щоб очистити місто від бандитів.

На околицю міста вертольотами висадили спецпризначенців Нацгвардії — «Омегу». Паралельно, по основній трасі до Слов’янська з боку Ізюма йшло кілька БТРів ЗСУ, котрі повинні були разом із силами «Омеги» утворити єдину штурмову бронегрупу. І під прикриттям броні спецпризначенці повинні були проводити операцію по зачистці від бойовиків. Спочатку все йшло нормально, ми були задоволені, що десантування «Омеги» пройшло вдало, наші висадилися, все добре. І раптом нам повідомляють по рації, що БТРи ЗСУ зупинилися.

— А чому БТРи зупинилися?

— Попереду барикади...

— Ну, то зносьте!

— Не можемо — там цивільні...

— Так поговоріть!

— Так почали розмовляти — під’їхав автомобіль, розвернувся бортом, відкрився кулемет і по нас пустили кілька кулеметних черг...

— А ви?

— А ми не будемо їхати на цивільних!..

Цивільних, розумієте?

Сепаратисти прикривалися місцевими мешканцями, ті були задурені російською пропагандою настільки, що ладні були йти на БТРи! Це був перший епізод початку війни, яку згодом охрестять «гібридною».

Тоді ми почали думати, як це відбувається? Як подібне траплялося в інших країнах? Я читав про досвід Хорватії, де була схожа ситуація, коли такі само екзальтовані тітки з числа цивільних лізли на танки. Виявляється, там знайшли такий вихід: пару-трійко разів цих тіток розстріляли, а далі встановили таке правило: перший постріл у повітря, а якщо не слухаєтеся — стріляємо на ураження.

Чи були готові наші так вчиняти? На той момент — ні. Три місяці по тому — так, тепер — так, але у той момент — ні. І російські диверсанти активно користалися нашим тогочасним станом неготов- ності та розгубленості.

Ось за таких обставин і потрібно було знаходити рішення: як захищати міста, як звільняти будівлі, як зупинити захоплення нашої території, як ставитися до протестувальників — цивільних, місцевих, спеціально завезених провокаторів...

Тоді, навесні 2014-го, я не думав, що ми загрузнемо. Я сподівався, що це буде бліцкриг — швидке з’ясування стосунків, яке вдасться врегулювати адекватним балансом.

Ми вважали, що це зіткнення, ініційоване зовні, котре вдасться швидко здолати, якщо викинути чужинців із країни і чітко знайти порозуміння з внутрішніми баламутами, відрізаними від ляльководів та фінансування.

Те, що так не вдасться, мені стало зрозумілим, коли один за одним ми почали втрачати контроль над маленькими містами на Сході України. Було зрозуміло, що нападники на українську державність групи множаться, що їм допомагають, що є комунікація з певним центром.

Трохи згодом, коли запрацювала наша розвідка, ми вже почали отримувати телефонні перехоплення. Ми почали бачити цих гіркіних, цих російських військових, ми почали вловлювати їх зв’язок з офіцерами ГРУ та ФСБ в Москві, розуміти, як вони ведуть комунікацію, як домовляються, як планують... І стало ясно, що це цілеспрямована серйозно спланована операція, на яку потрібно відповідати планомірно, і, на жаль, швидкого рішення тут не буде.

В регіонах люди були розгублені, дезорієнтовані валом російської пропаганди, повсюди були як об’єктивні складнощі, плутанина, так і процеси, які навмисне розгойдувалися «засланими козачками» РФ, виконуючими спецзавдання «ихтамнетами»... І було дуже складно пояснити людям, приміром, в Тернополі, чому ми не можемо саме зараз звернути достатньо уваги на їхні організаційні труднощі. Доводилось казати: «Ти, дорогий друже, поки що зачекай зі своїми питаннями, адже вони не загрожують державі... Зачекайте, не відволікайте нашу увагу, дайте нам можливість зосередитися на життєво важливих напрямах». Такі слова дуже тяжко говорити, і вони погано сприймалися — така наша реакція людям здавалася несправедливою, але в ті дні ми не могли вчинити інакше...

Харків ми змогли відстояти, Донецьк і Луганськ — не вдалося. В Дніпрі (тоді — Дніпропетровську) — віддаю належне Ігорю Коломойському, Славі Олійнику, Геннадію Корбану, Борису Філатову, Юрію Березі — вони мобілізували еліту і не дали розгойдати ситуацію.

Я вдячний усім тим, хто взяв на себе відповідальність за країну. Починаючи з хлопців, які прямісінько з Майдану йшли в добровольчі батальйони, закінчу- ючи тими, хто став біля керма країни, хворої після розорення режимом Януковича.

Ми вистояли, бо боролися і працювали разом.

Багато що ставалося одразу, питання були або термінові, або надзвичайні — інакших не було. І всі — одномоментно. Коли-небудь, можливо, я розповім все те, про що нині говорити не на часі...

У цій книзі я зупинюся лише на кількох миттєвостях, тривожних весняних днях цієї нав’язаної нам війни — не баченої раніше гібридної війни, в якій агресор застосовує не лише зброю, але й кібератаки, інформаційно-пропагандистські кампанії, фейки, економічні диверсії, маніпулювання масовою свідомістю...

Україна, на жаль, стала першою жертвою, на якій путінська Росія відпрацьовувала свої брудні методи. Тому такою важливою є наша перша перемога — в ніч із 7 на 8 квітня 2014 року. Цієї ночі ми вперше змогли зупинити ходу «руского міра», не допустити створення чергової псевдореспубліки, захистити Харків від розорення і біди, які тої ж весни спіткали Донецьк і Луганськ.

Я розповім свою історію битви за Харків.

Мною ці події бачилися в масштабі всієї країни, всіх складних і страшних процесів, які тогочас відбувалися в усіх куточках України.

Це важливо для розуміння подій тих годин, днів, місяців, які відбувалися водночас, перекрикуючи одна одну, створюючи тисняву у свідомості...

Тому моя історія не може бути повною без пережитого іншими людьми, які бачили все, що сталося, на власні очі. Людей, які день у день проживали все, що відбувалося в Харкові, спостерігали і брали участь у тих подіях.

Я попросив поділитися спогадами тих, хто за родом занять і за своєю громадянською позицією кожного дня були в епіцентрі подій, виходили на площі, брали участь у мітингах, часто-густо наражаючись на безпосередню фізичну небезпеку. Це пряма мова, це справжні емоції, це картина життя Харкова весни 2014-го з перших уст.

Іще один «співавтор» моєї книги — на мою думку, неймовірно важливий — перехоплений нашими спеціалістами «План по Харькову и области», план захоплення Харкова і Харківської області. Це був інтерактивний електронний документ, в котрий явно кілька осіб впродовж тривалого часу вносили уточнення і пропозиції (ми зберегли виділення кольором різних авторів — як в оригіналі).

Документ гранично чітко визначає цілі вторгнення російського режиму в Україну, його плани і методи. 28 сторінок, на яких чітко, крок за кроком «російські куратори» та ідеологи «руского міра» планують захоплення міста і області, введення і розміщення військ, знищення ЗМІ, розстріл журналістів та держслужбовців...

У тексті я наводжу окремі цитати з цього «Плану» — далі «План захвата Харькова и Харьковской области», а наприкінці книги публікую документ повністю, в орфографії оригіналу. Прочитайте ці страшні 28 сторінок і запам’ятайте: ось яку долю готував для нас путінський режим тоді — тяжкої весни 2014-го року.

А ще зверніть увагу: місцями йдеться про події, які відбулися пізніше, часом через кілька місяців після 8 квітня 2014 року. І, так, це показує, що план захоплення Харкова і Харківської області проросійськими силами залишався актуальним для кураторів «руского міра» і після провалу першої спроби захоплення міста. А, можливо, залишається актуальним і донині... Адже російська агресія триває...

Інформаційна війна і російський слід

План захвата Харькова и Харьковской области

Главная причина лежит не в сфере экономики, а политики. До тех пор, пока на территории Укра- ины будет существовать антироссийский режим, деятельность данного государства будет представ- лять угрозу национальным интересам России. Но обоснование проекта не является целью проекта. (Стр. 2)

ПРЯМА МОВА

Отець Віктор (Маринчак), настоятель храму св. Іоана Богослова ПЦУ:

Ми всі знали, що публіка, яка належить до цієї зграї, переважно взагалі не із Харкова. Мені розповідали мої прихожани, що тут у нас за річкою гуртожитки («гостинки») були повністю заповнені якимись приїжджими, які ні з ким не контактували, поводилися вкрай обережно. Вони весь час там перебували, увесь цей місяць. Ці люди ходили або збиралися на акції, юрбою обступали оперний театр, думаючи, що це міська адміністрація. Вони йдуть по Сумській і запитують: «Де тут пам’ятник Шевченкові?». Зрозуміло, що приїжджі. Пам’ятаєте, як по Інтернету пройшло, що російський прапор над адміністрацією підняв житель Москви? Відчувалося, що «рука» діє. Це була саме «руская вєсна». На їхніх акціях звучало: Росія, Росія, Росія. Крики були про Росію, а зовсім не про якесь окреме утворення в складі України. Йшлося про те, що на їх погляд, тут повинна бути Росія.

Євгенія Левінштейн:

...В якийсь момент із Бєлгорода — за відгуками побитих там людей — прибули спеціально навчені люди, котрі знали, що робити, кого куди бити ...

Отець Віктор (Маринчак):

Наприкінці лютого я подивився, про що говориться в російських ЗМІ: це була шалена пропаганда, я з таким ніколи не стикався: ні в Радянському Союзі, ані в Україні. Стикався лише в художній літературі, в якій йшлося про літо 1914 року в Німеччині. Там (в російських ЗМІ) була така риторика, яка нагадувала риторику Німеччини за місяць до війни — незвично агресивна, образ ворога вже сформовано, ворог знищується морально, постійне наростання істерики. Ще до втечі президента я розумів, що без війни у нас не обійдеться. Так воно і вийшло.

Але при цьому я бачу, як погано розуміє Росія стан справ в Україні — вони всіх міряють по собі. І вони думають, що українці в масі своїй тотожні росіянам. Це велика помилка, бо не те щоб тотожності немає, а немає навіть подібності. Упродовж усіх 28 років у Росії не розуміють, що в Україні у людей здорова пси- хіка, тут здорове суспільство попри всі мінуси, які у нас є. У нас суспільство (свідомо чи несвідомо) рухається в руслі історичного процесу, приймаючи цей рух, мабуть, відчуваючи, що суперечити законам іс- торії даремно. А Росія хоче історію зупинити, розвернути ріки...

Олексій Мірер:

...ми заходили в держадміністрацію, коли там ще були міліціонери, але вже сиділи представники антимайдану на лавах у вестибюлі. Ми (журналісти) розмовляли з двома хлопцями — один молодший, інший — більш старшого віку. Один, здається, з ХТЗ, другий — з Авіаційного заводу. Хлопець із ХАЗу прямо сказав, що їм дирекція каже: замовлень із Росії більше не буде, грошей не буде, зарплатні немає. Їх не те щоб посилали на площу, але дуже радили прийти і висловити свою думку. Щось схоже говорив і другий...

Євгенія Левінштейн:

...містом поширювалися чутки, що понаприїхали приїжджі, бандерівці, западенці, «Правий сектор».

Напередодні штурму 1 березня, буквально за два дні, ми йдемо по Сумській, бачимо біля кафешки стоїть автомобіль із розбитими шибками. Хтось вибігає з кафешки, починає кричати: «Хто це зробив?!». А йому відповідають: «Он, ті бандерівці, які там в ХОДА». Це було відверте розхитування ситуації, місто розгойдували дуже сильно. В маршрутках велися гучні розмови, розпускали чутки, що в ХОДА засіли злочинці, бандерівці, нехороший елемент, який потрібно витягти.

Отець Віктор (Маринчак):

Насправді, харківський народ пасивний: з власної волі на вулицю не вийде, мітинг не організує. А того часу — тим паче! Хто ж нам протистояв? З власної волі, ідейно виходили хіба що люди Александровської з комуністичними, прорадянськими, а отже — імперськими ідеалами. Не випадково поруч із червоними прапорами вони підіймали імперський прапор (Російської імперії). І, направду, хотіли вони в Радянський Союз, а не в Росію. З іншого боку це була «тітушня», «Оплот» — ці за гроші. Плюс приїжджі. І це все.

Свідомий актив — пенсіонери, люди похилого віку, ідейні — вони не сила. Сила — лише за гроші.

Основна ж сила була завезеною (Курськ, Бєлгород). І всі ці побиття з їхньою шаленою жорстокістю — унаслідок того, що це не наші люди. Це не харківський стиль. У Харкові воюють словами, полемізують.

А фізичне знищення — такого ніколи не було! Це те, що зветься «понаїхали». Щойно прибрали тих, хто понаїхав — хто ж буде за антимайдан? У нас завжди так — ладних іти за українську ідею без копійки грошей, наражаючись на небезпеку і до кінця — небагато. Їх будуть бити — вони стоятимуть. Декотрі жінки розповідали про той березень: «Нас б’ють, а ми знову виходимо!». Це такий характер не чисельних, але дуже сильних духом представників української громади Харкова. Вперта, вольова, енергетично сильна громада.

А решта — вони не підуть. Гудити всіх біля телевізора чи в маршрутках — це завжди будь ласка, але в цілому — вони не активні.

Інна Петрикова:

Інформаційні потоки йшли з усіх боків... Знайома, захищаючись від бандерівців, придбала рушницю. «На майдані всіх чаєм обпоїли і вони під наркотою, їх всіх завезли із Західної України і, взагалі, це західноукраїнський реванш...» Харків неначе оплот, останній рубіж — потрібно рятувати країну. Постійно повторювалося «в Харків привезли автобуси бандерівців»...

Таке враження, що люди взагалі не вивчають географію рідної країни! Скільки там тієї Західної України? А автобуси з бандерівцями їхали в якійсь неймовірній кількості...

При цьому автобуси з російськими номерами дійсно були і їх не сильно ховали. І я не розумію, як, дивлячись на автобуси з курськими чи бєлгородськими номерами, люди їх не бачили, але водночас тисячі жителів вірили в міфічних бандерівців. Чому люди на це велися, не розумію!

...дуже багато звучало, що в Харкові утискають російську мову. Хороший знайомий моєї сім’ї у відповідь на питання, як він там (на антимайдані) взагалі міг опинитися, сказав: «Ну, я же русский». В сенсі?! Ти 50 років прожив в Україні, ти навчався в Україні, працював в Україні, сім’я в Харкові, їздив завжди до родичів в Росію, розмовляєш російською і нічого не розумієш українською. В чому утиски?!!

Тоді я почала розуміти: людям дуже легко пояснити, що їх утискають, легко маніпулювати на страхові.

Думаю, що так відбувається, бо люди не хочуть думати. За них вже подумали і сказали, що прийдуть бандерівці і всіх вб’ють, а в Росії добре. Ми ж все життя з ними дружили... А ще любов до халяви... Там зарплатня більша, пенсії більші... А в Україні працювати треба...

План захвата Харькова и Харьковской области

ПЛАН МЕРОПРИЯТИЙ

Исходя из имеющихся данных, предлагается провести мероприятия по следующим этапам:

1. Захват

2. Объявление об установлении советской власти и проведение мобилизации

3. Удержание

4. Разделение всех вооружённых формирований на милицию (органы охраны правопорядка внутри) и армию

5. Инвентаризация военного имущества, ускорен- ная переподготовка мобилизованных, разведка и выдвижения с целью захвата Сумской и Полтавской области.

ЗАХВАТ

Общий замысел, цели и план реализации захвата. Цель первоначальной атаки будет реализация принципа — «хочешь победить змею, вырви ей зубы».

Из имеющихся данных видно, что подразделения тип «А» расположены незначительно в городе Харькове, незначительно в городе Изюме, и сконцентрированы в Волчанске и Чугуеве. Поэтому при наличии сил, они должны быть взяты штурмом одновременно, но в случае неудачи, или недостаточности сил преимущество должно быть отдано по значимости Харьков — Чугуев — Изюм — Волчанск.

При этом, выставление блокирующих постов в приграничных с Донецкой, Луганской и Днепропетровской областях — выставлять обязательно (Купянск, Боровая, Изюм, Барвенково, Близнюки, Лозовая, Красноград)

(...)

В связи с большим количеством объектов захвата и ограниченным количеством сил и средств, штабу следует определить объекты захвата в первую очередь. Ни в коем случае не допускать распыления сил и средств. В первую очередь входят такие объекты как: средства СМИ, административные здания области и города, узлы связи, железнодорожные и автомобильные центры, склады оружия и вооружения, аэродромы.

Захват города и области предполагается проводить: А) патриотическими силами, находящимися в самой зоне захвата (150 человек) и силами которые будут заведены со стороны РФ (2500 человек) без привлечения «вежливых людей» во время «Ч».

Б) патриотическими силами, находящимися в самой зоне захвата (150 человек) и силами которые будут заведены со стороны РФ (2500 человек) без привлечения «вежливых людей» до дня «Ч».

К началу действий штабу следует срочно определить первоочередные районы города и расположенные в них объекты.

Для выполнения поставленных целей приступить к созданию боевых групп по количеству районов города и объектов захвата. Боевая численность группы 20-25 чел. Вооружение стандартное, но обязательно в каждой группе хотя бы по одному пулемету «Утес», 1-2 РПГ, 5-6 подствольников, ПГ и по возможности, подрывник и 1-2 снайпера. Командир группы — обязательно офицер. Одна группа в зависимости от обстановки и поставленной задачи может захватывать (блокировать) два-три объекта. Командир группы должен иметь гарантированную связь с командиром подразделения и со старшим командованием.

(...)

Опыт прошлых лет говорит о том, что для того, чтобы действия в таком большом городе начались одновременно — Штабу Руководства следует продумать и подготовить сигнал для начала действий. Он (сигнал) должен быть увиден или услышан в основных районах действий групп. За это должен отвечать самый узкий круг лиц из состава Штаба Руководства. После приведения в действие сигнала он дублируется по всем средствам связи. (Стр. 14-16)

Александр Красовицкий Александр Красовицкий , Генеральный директор издательства «Фолио»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram