Згідно зі Статутом Організації, Генеральний секретар є її головною адміністративною посадовою особою. Ось це фактично і все визначення його ролі, яке країни-засновниці включили до Статуту ООН і реалізація якої ними усіма підтримується. Водночас через закріплені у цьому ж Статуті обов’язки Генсекретаря – виконувати інші функції, які покладаються на нього Генасамблеєю, Радою Безпеки, EКОСОР та Радою з опіки (ст. 98), а також право доводити до відома РБ ООН інформацію з питань, що можуть загрожувати підтриманню миру і безпеки (ст. 99) – постійні члени Радбезу постійно сперечалися. Недарма один із генсекретарів ООН Вальдгайм зазначав, що «занадто активний Генеральний секретар не протримається більше року».
Як і багато інших системних речей, ті самі статті Статуту ООН читалися по-різному в оонівській історії. Згідно з радянським підходом, роль Генсекретаря мала бути обмежена виключно адміністративними функціями, у той час як західні країни виступали за більшу політичну роль очільника ООН, який би робив важливий внесок у питання підтримання миру і безпеки у світі.
Прикметно, що майже половина з усіх генсекретарів походили з Європи (4), двоє - з Африки, ще двоє - з Азії і лише один - з Південної Америки. Також показово, що за всю історію ООН жодного разу Генсекретарем не ставала жінка. Принагідно ж варто згадати, що, згідно з практикою, представники країн постійної п’ятірки не номінуються на посаду Генерального секретаря для уникнення надмірної концентрації впливу однієї з цих країн в ООН.
Нинішній Генеральний секретар ООН, уперше номінуючись на цю посаду у 2016 р., пропонував зосередитись на питаннях миру, сталого розвитку та внутрішньої інституційної реформи ООН. Він став першим Генсекретарем, якого обирали за новими елементами виборчого процесу, закріпленими резолюцією ГА ООН A/RES/69/321. Ця резолюція фактично підтвердила попит на більшу прозорість обрання очільника ООН, а також готовність держав-членів ООН, які не входять до РБ, посилити свою відповідальність і роль у виборчому процесі, відійшовши від чинної практики лише фактичного прийняття або відхилення відповідної рекомендації РБ ООН.
У 2016 р. Україна була членом РБ ООН і відігравала активну роль у безлічі раундів таємних голосувань, які врешті закінчилися підтримкою Антоніу Гутерріша. Він прийшов на посаду, коли російська агресія проти України тривала вже третій рік і була розв’язана ще за часів його попередника – представника Кореї Бан Кі-муна, який, на мою особисту думку, на жаль, повною мірою не скористався тими можливостями, які йому надавав Статут ООН. Зокрема, йдеться про вже згадану статтю 99, проти активного застосування якої свого часу так заперечував Радянський Союз, намагаючись фактично обмежити політичну роль Генсекретаря. Ця стаття, зокрема, надає Генсекретарю право доводити до відома РБ ООН будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки.
На той момент Бан Кі-мун вже не мав перспективи переобрання та, таким чином, не був залежний від позиції РФ щодо виборчого процесу. Можна лише припустити існування дещо іншої залежності, пов’язаної з його наміром повернутися на корейську політичну сцену. Не маючи власної політичної партії, він розумів, що корейське врегулювання може стати чинником, який допоможе виграти вибори. Проте саме врегулювання залежить, зокрема, й від підходів РФ.
Згадуючи пріоритети нинішнього Генсекретаря, можна стверджувати, що не все вдалося реалізувати у повному обсязі. І це сталося не тільки тому, що пандемія COVID-19 досить серйозно їх відкоригувала, але й тому, що позиція ключових членів ООН щодо мультилатералізму, ролі міжнародних організацій у світових справах за час його каденції суттєво змінювалася. Достатньо пригадати 45-го президента США Дональда Трампа, який ставив під сумнів цінність ООН і висловлював загальний скептицизм щодо ефективності міжнародних організацій.
То в чому ж особливості нинішньої ситуації з виборами Генсекретаря?
По-перше, вони відбуваються в безпрецедентних умовах пандемії COVID-19, яка має значні наслідки для діяльності ООН. По-друге, виборча кампанія здійснюється в умовах відсутності конкуренції, бо навряд чи можна вважати серйозними кандидатами самовисуванців А. Аканкші (індійка) чи Р. Артеагу (еквадорка), які не мають підтримки своїх урядів, що є обов’язковою вимогою для офіційної реєстрації кандидатів.
Попри те, що ситуація з відсутністю конкуренції під час перевиборів Генсекретаря є досить типовою, новою обставиною цьогорічної кампанії стало те, що безконкурентна боротьба, по суті, мінімізувала ті правильні елементи змагальності, запроваджені у 2015 р. вже згаданою резолюцією ГА ООН, які, не називаючи прізвищ, у 2016 р. виставили у програшному світлі окремих фаворитів ключових гравців в ООН.
При цьому створення середовища змагальності хоча б у теорії посилює роль у виборах ГА ООН, оскільки результати неформального діалогу кандидатів в Генасамблеї, який відбувається напередодні розгляду питання членами Ради Безпеки, мають певний політичний тиск на РБ ООН щодо того чи іншого кандидата.
Нагадаємо, що діалог з кандидатом Гутеррішем у ГА ООН відбувся 7 травня і мав фактично компліментарний характер. Жодна з делегацій не виступила з критикою діяльності нинішнього Генсекретаря або його програми на наступний термін. Навпаки, більшість учасників підтримали його зусилля. Відтак можна сказати, що де-факто РБ і зокрема її постійна п’ятірка повернула собі ексклюзивну роль у виборах, отримавши силу свого голосу, який мала до 2015 р.
Та чи можна стверджувати, що за сьогоднішніх умов члени Ради Безпеки, насамперед постійна п’ятірка, зобов’язані погодити або прийняти як данину безальтернативного кандидата? Абсолютно ні. Не така вже давня історія дає приклад того, як один з членів РБ ООН може піти проти інших чотирнадцяти і, як ще й постійний член, завалити процес призначення безальтернативного кандидата. І якщо хтось подумав, що країна, яка наклала вето, це РФ, то ви цього разу помиляєтесь.
Це США, які за часів демократичного президента Білла Клінтона руками майбутнього держсекретаря, а тоді постійного представника при ООН Олбрайт проголосували проти єдиного кандидата Б.Бутроса-Галі. Останній, як здавалося тодішній американській адміністрації, міг завадити переобранню глави Білого дому.
Нинішня безконкурентна ситуація склалася ще й тому, що, на відміну від останніх виборів, коли, на думку окремих спостерігачів, було навіть забагато кандидатів, особливого апетиту в амбітних політиків світового рівня очолити організацію в момент безпрецедентних наслідків пандемії, загострення протистояння між країнами та об’єднаннями, небачених гуманітарних викликів (сотні мільйонів людей у світі голодують) немає.
З іншого боку, напевно, можна припустити, що це відбувається з непублічної згоди постійних членів РБ ООН, яких влаштовує нинішній Генсекретар. Давайте не забувати, що він походить з західноєвропейської групи країн, до якої належать троє з п’яти постійних членів РБ ООН. Він також ніколи не був помічений в антикитайських кроках, навіть коли члени ООН розглядали дуже чутливі для Пекіна питання. Відтак єдиним, хто міг би становити загрозу перепризначенню діючого Генсекретаря, є п’ятий необраний член РБ ООН – Росія.
Гутерріш провів свої перші переговори з новообраним президентом США Джо Байденом ще в листопаді 2020 р., після чого в січні 2021 р. офіційно повідомив про висунення своєї кандидатури. У листопаді-грудні він також мав розмови з президентом Франції, а в січні 2021 р. – ще в розпал пандемії – здійснив свій перший віртуальний візит до Великої Британії. Він також отримав запрошення взяти участь у саміті Групи семи в червні поточного року, хоча не виключається, що до того моменту РБ ООН вже може рекомендувати ГА ООН його перепризначення. Діючий Генсекретар також мав постійні контакти з КНР, і вже в січні 2021-го речник китайського МЗС повідомив, що Китай вважає Гутерріша добрим кандидатом для переобрання.
За таких умов РФ не могла упустити, і цілком логічно з її точки зору, можливість запросити Генсекретаря здійснити візит до Москви ще до проведення неформального діалогу в РБ ООН, який відбувся 18 травня. Такий візит і так є щорічною подією для Генсекретаря, а в рік переобрання він набуває додаткового значення.
Дехто з моїх співрозмовників, оцінюючи результати цього візиту, казав, що ось, мовляв, Єнс Столтенберг – справжній Генсекретар, який займає рішучу позицію з багатьох питань, у т.ч. російської агресії. Але не варто забувати одну банальну річ. Генсекретар НАТО озвучує позицію країн-союзників та однодумців, членів клубу, який заснований на спільній ідеології і цінностях, а члени ООН дуже часто мають абсолютно протилежні цінності як у політичній, так і в ідеологічній сферах, хоча формально всі підписалися під одним Статутом.
Дозвольте мені також нагадати, що, можливо, і не було б ООН як такої, якби США не забезпечили собі у 1945 р. права вето в Раді Безпеки. Адже США так і не стали свого часу членами Ліги Націй, попри всі зусилля тодішньої Адміністрації В. Вілсона, оскільки Конгрес США не погоджувався на членство в організації, де Вашингтон не зміг би контролювати принципові рішення.
А що було б, якби А. Гутерріш був заблокований одним із постійних членів РБ? Чи міг би бути обраний європейський кандидат за прикладом, як це відбулося з африканським після ветування США Б. Бутроса-Галі у 1996 р.? Навряд чи, оскільки враховуючи нинішній стан відносин необраного члена РБ ООН РФ з Європою, Росія надала б перевагу представнику іншого регіону, представнику країни, яка насамперед не є членом ЄС чи НАТО.
РФ, як і її ідеологічний попередник, Радянський Союз, насправді не зацікавлена в політично незалежному Генсекретареві. У будь-яких виборах, зокрема й цьогорічних, Росія набиватиме ціну свого голосу і не втратить можливості, щоб не вжити у власних інтересах поважних представників, які залежать від позиції РФ. Давайте згадаємо висвітлення російськими ЗМІ нещодавнього візиту Гутерріша до Москви або візит до РФ Верховного представника ЄС Борреля.
Україна сьогодні не є членом РБ ООН, тож не бере участі в голосуванні в Раді, яке, можливо, відбудеться вже в червні і передуватиме призначенню Генсекретаря Генасамблеєю ООН. Однак ми щиро сподіваємося, що в разі переобрання Гутерріша його останній термін на посаді як людини, яка є надзвичайно успішним і досвідченим європейським політиком, яка досить ефективно очолювала ООН в умовах пандемії, буде відповідати очікуванням країн, які стоять за засадах Статуту ООН.
Сподіваємося, щоб як би того не хотілося окремим країнам, він не стане звичайним статистом або лише менеджером Секретаріату. А буде активно доповнювати діяльність усієї системи ООН. Адже ООН – це далеко не тільки Рада Безпеки, як цього хотілось би РФ. ООН – це і Генеральна Асамблея, яка схвалює надзвичайно важливі рішення, які безпосередньо стосуються України. ООН – це величезна проєктна діяльність, яка, як у випадку з Україною, в координації з цілями Президента та Уряду спрямована на реалізацію внутрішніх реформ. Врешті, ООН – це програмна діяльність, через яку наші основні партнери скеровують фінансові та людські ресурси для покращення гуманітарної ситуації на окупованих територіях і вздовж лінії розмежування.