Організація Imagine, що займається пошуком його вирішення та аналізом ситуації ― одна з небагатьох, у якій поруч працюють дослідники і з Вірменії, і з Азербайджану. Сергій Румянцев і Севіль Гусейнова вважають, що запиту на мир в обох країнах немає. Як приклад наводять власну роботу ― вони досліджували обмін селами між двома країнами у 1990-их: вірмени в Азербайджані обмінялися територією з азербайджанцями у Вірменії, щоб уникнути погромів. Але дослідження порадили «покласти на полицю».
«Колективний обмін ― це унікальна ситуація, ― розповідає Сергій. ― Переважно взаємодопомога була індивідуальною ― виручали друзів, сусідів, обмінювалися квартирами, будинками. Люди приїжджали на кордон і домовлялися. Також азербайджанці рятували вірмен під час погромів у Баку і Сумгаїті, однак про це мовчать. Ці приклади використовують тільки для демонстрації ідеї “ми ― мирний народ”».
Сергій вважає, що гаряча фаза конфлікту, співпавши з розпадом СРСР, вплинула на перегляд власної історії, самовизначення та постколоніальне становлення. Кожна сторона подає минуле так, як їй вигідно, зокрема, використовуючи тему погромів. Вірмени акцентують на жорстокості азербайджанців, накладаючи це на історію геноциду в Туреччині. Азербайджанці кажуть, що ніяких погромів не було, їх влаштували самі вірмени або ж росіяни. У наративах не існує окупації та біженців. Головне завдання ― довести, що ворог - нелюд, тож заслуговує на смерть.
Севіль додає, що вагому роль у формуванні наративу про ворога відіграє освіта, адже вивчають тільки офіційну позицію: «Молоді солдати, що танцюють на вулицях, радіючи початку війни, не мають досвіду мирного співжиття, не мають пам’яті про позитивні особисті контакти. Щодня в новинах розповідали про загиблих на фронті, і конфлікт став частиною життя ― а у таких випадках про перемир’я не говорять».
І Севіль, і Сергій зауважують, що переговори за допомогою посередників обидві країни сприймали як інструмент тиску на іншого. «Насправді ніхто не збирався іти на поступки, ― каже Сергій. ― Питання Нагірного Карабаху стало частиною внутрішньої повістки і визначало легітимність партій і політиків. Це питання дійсно консолідує суспільства».
І вірменські, й азербайджанські біженці ствердно говорять: Нагірний Карабах ― їхній дім. Ці історії в певних моментах є взаємним звинуваченням. Ми не хочемо тут доводити чиюсь правоту та говорити про те, кому належить цей регіон. Ми хочемо дати голос людям із різних сторін конфлікту, які пережили жах війни в Нагірному Карабасі.
«Я до кінця життя не зможу забути жах Ходжали, навіть якщо захочу»
Азербайджанка Алекбарова (Гусейнова) Афсана Тофік кизи пережила Ходжалинську трагедію. Тоді вірменські збройні формування вбили більше 600 мирних жителів селища Ходжали. 25 дітей втратили обох батьків ― і серед них Афсана.
Я народилася у 1981 році, у щасливій інтелігентній родині. Нас було п’ятеро: тато Гусейнов Тофік Мірсіяб оглу, мама Гусейнова Мяхмар Гурбан кизи, сестра Ясемен, я і брат Мурад. Ми жили в достатку, оточені красивою чистою природою ― до 1989 року.
Ходжали регулярно обстрілювали. Чотири роки блокади ми ночували в підвалах. До єдиного стратегічно важливого аеропорту Нагірного Карабаху в Ходжали дістатися можна було тільки на гелікоптері ― дорогу перекрили. Востаннє до нас прилітали в лютому 1992 року, коли вже місяць не було електроенергії.
У ніч з 25 на 26 лютого 1992 року вірменські збройні формування і 366-й мотострілковий полк Об’єднаних сил СНД увійшли в місто. Кулі, крик і стогони. Сніг, страх, скрізь трупи. Ми з братом і сестрою були в підвалі тітки. У лісі, куди тікали мешканці, вірмени влаштували засідку. Сніг був залитий кров’ю. Єдиний вихід ― тікати далі в ліс, навіть під загрозою смерті. Старі люди лишилися ― вони не могли бігти. Більшість утікачів потрапили в полон. Ми сховалися в глибині лісу. Завмирали, коли чули вірменських солдатів, їли сніг, і так разом з тіткою дійшли до Агдама.
У Ходжалинській трагедії я втратила 49 членів родини: тата, маму, двох тіток, двоюрідних братів і сестер, обох бабусь і дідусів та ще багатьох інших. Тато підірвав себе гранатою, щоб не потрапити в полон. Уявіть ранок після цієї втрати. Те, що відчуває тоді 10-річна дівчинка, неможливо передати словами. Я до кінця життя не зможу це забути, навіть якщо захочу.
Тіло мого батька забрали у вірмен 19 березня ― у день народження мами. Ми поховали його на Алеї шехідів у Баку ― це був єдиний похорон у нашій родині. Інших тіл ми не бачили. Від мами не було звісток, тому ми вірили, що вона жива і в полоні. Ми надіялися 19 років.
Журналістка Вікторія Івлєєва фотографувала тіла після трагедії, і передала їх ЗМІ через 19 років. На знімках ми побачили маму, двох тіток і двох дітей однієї з них. Ми були розбиті ― але вдячні, що вона загинула, а не потрапила в полон. Я думаю, на світі немає гіршого відчуття, ніж бути вдячною за смерть матері.
«Коли бачиш у кадрі шматочок рідної землі ― ніби від серця щось відривається і летить невідомо куди»
Жирайр Чиркинян зараз живе у Києві. Він був добровольцем у своєму вірменському селі поруч із Нагірним Карабахом. Виїхав спершу до Єревана, а під час економічної блокади покинув країну.
Коли взимку 1988 року в Єревані почалися мітинги з вимогою приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії я закінчував місцевий інститут ― навчався на інженера-механіка. Народився вагалі у селі в Шаумянівському районі, що не був частиною Нагірного Карабаху, але його теж окупували ― він межував з одним вірменським і чотирма азербайджанськими районами.
У Єревані я лишатися не хотів ― у рідному селі була вся моя родина. Зі сторони матері ― 25 двоюрідних братів і сестер, зі сторони батька ― 18. Там земля моїх предків ― могили нашого роду є аж до 1600 року. Ми прекрасно жили ― працювали, зводили будинки, з’являлися перші кооперативи та бізнес.
У 1988 році, коли в районі почали вбивати і викрадати вірмен, організували перші добровольчі загони, які діяли в районі три роки. Вони були трьох категорій ― у загонах першої категорії були молоді хлопці, що пройшли вишкіл в армії і вміли поводитися зі зброєю. Серед таких був і я ― мав звання старшого лейтенанта. У нашому загоні потім були і загиблі, і поранені ― ми досі намагаємося підтримувати зв’язок.
Нам на користь було географічне положення: район високогірний, легше відбиватися. А потім на територію району зайшли регулярні війська СРСР ― і люди мали 40 хвилин на втечу. Багато старих, дітей і жінок не встигли вийти. Ті, кому вдалося, три доби йшли пішки до Степанакерта. Мене з ними не було ― пощастило. Я в той час поїхав з нареченою і її сестрою до Єревана. У мене нічого не лишилося ― тільки куртка, черевики й автомат.
Уся наша родина врятувалася. Тільки чоловік сестри, кадровий офіцер, загинув. Загинули сусіди: дівчинку і маму, яка саме годувала дитину, вбив «Град». Війна є війна.
Я трохи пожив у Єревані, потім недовго в Росії, а у 1999 році мене запросили до Києва. Мені сподобалося, і я лишився, отримав громадянство. У Нагірному Карабасі досі живуть родичі і друзі, але наше селище знищили. Мій друг кілька років тому попросив знайомого азербайджанця поїхати туди і зняти. Від нашого району лишилося саме каміння. Я впізнав стіну нашого дому, колишній універмаг. Згоріли речі родини ― тепер у нас немає старих альбомів, де на фотографіях прабабусі в старовинному одязі зі срібними поясами і прадідусі з кинжалами. У дворі росли інжир, хурма, був сад ― а не лишилося нічого, спалили і вирізали навіть дерева.
Думаю, якби не війна, я досі жив би у своєму селищі. Напевно, вік і ностальгія дає своє ― зараз мені 55, а поїхав я 27-річним. Батьківщина ― це гори, вода, повітря, могили предків, що проливали кров за цю землю. Як можна це полишити? Ностальгію не передати словами. Перші 5-7 років я щоночі прокидався у холодному поту. А тепер, коли бачиш у кадрі шматочок рідної землі ― ніби від серця щось відривається і летить невідомо куди. Цей біль є, і нікуди він не піде.
Згадую щодня ― й уві сні, і наяву. Сплю і бачу, як ходжу своїми вулицями, заходжу в храми, гуляю горами. Немає і дня, щоб я не розповів дітям якусь історію. Минулого року туди їздили син і донька. Вони народилися в мирний час, були в Європі, знають декілька мов, бачили інше життя, але мій біль відгукується у їхніх серцях. Ми не закладаємо в дітях ворожості, не говоримо про те, що азербайджанці ― вороги, бо маємо серед них і друзів.
Так, ми дружили з азербайджанцями до війни, але було відчуття, що в душі ми одні одних ненавиділи. Зв’язок зник, як тільки ми опинилися по різні сторони барикад. Знаю, що дехто через багато років намагався відновити зв’язок через соціальні мережі ― але навіщо?.. Життя вже минуло. Я хотів би їх побачити, але що я їм скажу? І що вони мені скажуть? Що їх народ мене вигнав? Чи я скажу, що стріляв у їхній народ, захищаючи свій дім? Це я їм скажу?... У нас були хороші спогади ― от нехай вони і лишаються.
Те, що відбувається зараз ― це жах. Я сподіваюся на мирне вирішення і переговори, щоб не було більше жертв. Мені ж і азербайджанців шкода ― молоді хлопці помирають, у них лишаються родини. І мами, що втратили дітей. А мама є мама і на нашій стороні, і на їхній. Це біль. І треба це припинити. Бо війна ні до чого не призведе.
«Якби нас оточили, я як найстарша мусила б застрелити молодших сестру і брата, а потім себе ― тато навчив»
Гюнель мешкає в Баку. Її родина втекла з Нагірного Карабаху в 1990-их.
Я народилася в Шуша, де жили всі мої предки з татової сторони. Мама походить з іншого нагірно-карабаського району Агдам. З Шуша ми поїхали, коли мені було два роки, але щороку поверталися до рідних. Тато працював прокурором, ми будували власний триповерховий дім. Прадід був багатою і шанованою людиною, походив з одного з шести місцевих дворянських родів. Місто я пам’ятаю як центр культури і мистецтва: санаторії, консерваторія, приїжджали іноземці, знімали кіно, дід організовував концерти, фестивалі.
У 1992 році ми востаннє були в Шуша. Коли почалася війна, тата перевели до Агдама. Він пропрацював там прокурором району п’ять років ― і разом з тим був воєнним.
Бомбосховищем в Агдамі був підвал, де дід зберігав соління на зиму. Ми ночували там і часто хворіли ― під час зимових бомбардувань міста не встигали взяти теплий одяг і взуття. Коли ми дізналися, що наші рідні загинули під час Ходжалинської різанини, покинули Агдам на гелікоптері. Мені було 11 років, сестрі ― 8, братові ― 2.
Ми жили у татових друзів у місті поруч. Його часто не було з нами ― він воював і по кілька днів не виходив на зв’язок. Ми боялися, що він загине на війні, як мій п’ятнадцятирічний троюрідний брат. Повертаючись, тато показував відео, що знімав на свою камеру: трупи азербайджанських жінок з Ходжали ― полонених там ґвалтували, вагітним розпорювали животи. На прикладі цих фотографій він пояснював, чому треба лишатися холоднокровною: вчив, що головне ― не потрапити в полон. Тому якби нас оточили, я як найстарша мусила б застрелити молодших сестру і брата, а потім себе ― тато навчив користуватися зброєю.
Тато був на війні до кінця, а потім працював до 1997 року в Агдамі. Мама була з ним, а ми з братом і сестрою та бабусею поїхали в Баку. Тато переїхав до нас ближче до пенсії. Він уже 28 років чекає на повернення додому. Коли Шуша захопили, хотів покінчити з собою. Зараз йому 71, і він щодня телефонує мені: каже, що піде на війну. Я відповідаю, що він хвора стара людина, а він ображається і каже, що потрібен батьківщині. У нас багато касет з його зйомками Шуша, які тато показує замість фільмів на родинні свята. Його мрія ― померти, побачивши дім. Він щодня слухає новини з надією. Іноді каже, що ми повернемося і добудуємо четвертий поверх дому. А я кажу, що зроблю там готель, бо коли Шуша звільнять, люди приїжджатимуть до міста, і в мене гостюватимуть друзі. Це одна з моїх найбільших мрій.
«Сказали: «Ну ми ж не звірі якісь», ― і виставили всіх за двері»
Артур народився в Одесі. Його рідні втекли з Баку в перші дні погромів ― бабуся, дідусь, тітка, дядько і батько жили в столиці, але походили з Арцаху.
У 1988 році у місті Сумгаїт почалися погроми. Це промислове місто недалеко від Баку, де поруч жили люди різних націй. Коли це сталося, родина була на дні народженні в Баку, і про погром дізналися тільки на ранок. Тітка запанікувала, коли почула про це, але ніхто особливого значення її словам не надав. Ніхто не вірив, що може повторитися те, що сталося колись з їхніми прадідусями і прабабусями. Тим більше, телебачення і радіо мовчали ― тож подумали, що, певно, нічого серйозного.
У той же час мій тато закінчував школу. На його випускному, уже під час зустрічі сонця, в одній зі шкіл азербайджанець вбив свого однокласника-вірменина. Після цього спільних випускних не проводили. Через пару років татова сестра святкувала випускний уже під охороною військових. На той час були перші сигнали, що щось не так. Наприклад, у школі тітці дорікали, що вона вірменка, запитували «чий Карабах?». Моя родина жила і працювала у районі Хімічне містечко, де були люди різних національностей, тож це сприймали як побутові проблеми, не більше. По-справжньому почали переживати, аж коли у вікно квартири на другому поверсі залетів камінь, а у дворі почали з’являтися надписи про те, що вірменам треба забиратися з міста.
У 1989 році у бабусі виявили рак, її прооперували. Напруга в Баку зростала, тому родина почала потроху передавати важливі й цінні речі родичам у Єревані, які виїхали раніше. Через рік у помешканні лишилися хіба що меблі. Коли до дідуся, бабусі та її сестри прийшли, тато служив в армії на Кубі, а його сестра навчалася в Росії. Двір заповнив натовп азербайджанців, близько півсотні, серед яких була і місцева інтелігенція. Кричали «Смерть вірменам!». Це було приблизно 13-14 січня. Сестра бабусі просила взяти теплий одяг, але дозволили одягнутися лише бабусі. Коли почули, що вона після операції, сказали: «Ну ми ж не звірі якісь», ― і виставили всіх за двері. Бабуся потім згадували, що тільки в той момент зрозуміла, що відбувається і в якому світі насправді вони жили весь час.
Моїй родині пощастило ― їх не били. Думаю, через те, що поруч були російські військові. Привезли в порт і посадили на корабель до якогось російського порту. П’ять днів не було зв’язку, поки дідусь не зателефонував з аеропорту в Єреван до брата. Наступна хвиля погромів уже була жорсткішою ― людей били, вбивали.
Я не знаю, як мої рідні дістався до Єревана. Вони провели там три роки, а коли не можна вже було витримати блокаду і бідність, поїхали в Одесу ― тато вперше побував там, повертаючись з Куби, і полюбив це місто. Уже в Одесі тато познайомився і одружився з мамою. Його брат переїхав у Маріуполь, інші родичі ― в Росію.
Бабуся померла за рік після переїзду ― її стан дуже погіршився після вигнання з Баку. Дідусь загинув місяць тому, через п’ять днів ― його брат. І тепер мені немає в кого спитати, як вони усе це переживали. Ні дідусь, ні брат не любили згадувати про те, як їх вигнали з Баку ― я всю інформацію витягував з них. А вони просто хотіли забути.
