“Ми завжди намагаємося діяти в правовому полі ― навіть якщо в силовиків воно таке своєрідне”
Розкажіть, скільки справ протестувальників ви зараз ведете?
У нас нині дуже великі об'єми роботи. До адвокатів звертається багато людей, але ще більше до нас не доходить ― вони обирають правозахисну допомогу. Точної кількості потерпілих ніхто не знає. Наразі я веду вісім адміністративних справ, хоча звернень було більше. Це не тільки люди, які виходили на мітинги ― це ще й ті, хто просто вийшли в магазин або сиділи на терасі поруч з ходою, до прикладу. Також я веду два кримінальних провадження, а ще одне передали до Мінська. Зараз ми з колегами також працюємо над тим, щоб порушили кримінальні справи проти силовиків, які дозволили і вчинили насильство.
У Гомелі не били в СІЗО або ізоляторах тимчасового утримання ― били у відділку міліції чи автозаку. Як мені відомо, у Мінську протилежна ситуація: там найбільш били в ЦІП й ізоляторах. Так само є різниця в кількості затриманих. Якщо чесно, то бачити своїх клієнтів з синіми спинами, сідницями, ногами ― моторошно. Не існує виправдання такому насильству. Жодного.
За якими статтями найчастіше затримували протестувальників?
Найпоширеніші статті кримінального кодексу, за якими відкривали справи на протестувальників, ― стаття 293 (масові безлади) або стаття 342 (організація і підготовка дій, що грубо порушують суспільний порядок). Ще є випадки справ за статтею 339 “хуліганство”. Її застосовували до людей, що нібито використовували “коктейлі Молотова” ― камери спостереження зафіксували, як люди з натовпу кидали пляшки з рідиною в сторону правоохоронців. Я не маю права оцінювати, що ж це було, але очевидно, що на будь-якій стороні можуть бути порушники. Також є справи за статтею 364 ― “насильство чи погрози застосувати насильство до співробітників органів внутрішніх справ”. Однак насильством можна назвати і відірваний ґудзик. Оцінювати такі абстрактні справи складно. Я знаю, що вони є, але невідомо, чи сфабриковані.
Серед адміністративних найбільш поширена стаття КОАП 23.34 ― порушення порядку організації і проведення масових заходів. Важливий аспект ― порядок проведення масових заходів. В Україні і більшості держав для мітингу достатньо повідомити місцеву владу про зібрання. Натомість у Білорусі треба отримати дозвіл. По суті, будь-яке численне зібрання друзів на вулиці можна класифікувати як порушення. У нас навіть жартують: «Більше двох не збираємося». Справи за цією статтею складаються, зазвичай, з рапорта міліції і протоколу адміністративного порушення ― а доказів немає. Тобто до визнання вини підходили як до формальності, хоча у країні діє презумпція невинуватості.
Також поширені адміністративні вироки за статтею 23.4 ― непокора розпорядженню посадової особи. Наприклад, людині кажуть, що затримують, а вона відмовляється ― і цього достатньо. Ба навіть більше, деякі мої клієнти самі підходили до силовиків, щоб щось запитати або пояснити, і їх затримували за цією статтею. Її можна використовувати як завгодно і проти кого завгодно.
Як відбувалися суди над затриманими?
Переважно людей засуджували в ізоляторах так звані виїзні суди. Справ було надто багато, щоб розглядати їх у судових інстанціях. Звучить цинічно, але це робили для процесуальної економії часу і ресурсів.
Люди, проти яких відкрили адміністративні провадження, лишалися в ізоляторах після вироку. Проте коли там забракло місця, їх почали переводити у СІЗО, хоча там можуть перебувати лише ті, проти кого відкрили кримінальні справи. Відправляли в ізолятори по області. Садити було нікуди.
Накопичилося так багато справ, що їх не встигали розглядати. На затриманого складали протокол і відпускали до суду. Тепер же подібні справи закривають через брак доказів і розглядають їх значно лояльніше, але перша хвиля була дуже жорсткою.
Чи не дивує вас, що люди, які били потерпілих, так дотримувалися букви закону ― вимагали підписаного протоколу, викликали на допити, складали справи і обирали статті для затриманих?
Ну ось такі ми люди ― усе мусить бути по-правильному. Тобто навіть якщо людей затримують і б’ють на мирному мітингу, повинні оформити протокол і решту документів. Якщо тебе побили силовики, ти все одно ідеш у прокуратуру писати на них заяву і береш направлення на судмедекспертизу. Якщо ти бачиш сміття на мітингу, ти його збираєш, сортуєш і вивозиш. Ми завжди намагаємося діяти в правовому полі ― навіть якщо в силовиків, наприклад, воно таке своєрідне.
“Дуже ймовірно, що постраждалим відмовлятимуть у порушенні карної справи проти силовиків через брак доказів”
Після посилення протестів затриманих, що отримали вирок виїзних судів, відпустили з ізоляторів. Чи були підстави у такого рішення?
Це важливий аспект. Наприклад, затриманий чи затримана отримали 15 діб арешту. Через хвилю обурення протестувальників людину відпустили з ізолятора. Але рішення суду не скасовували. У будь-якій правовій державі рішення суду можна скасувати за певних обставин, чого не відбулося. Ніхто з правового середовища не розуміє, на основі чого людей випустили. Очевидно, було розпорядження ― і добре, що було ― але ми не знаємо, що там вказано. Люди не досиділи свій термін, тож фактично не виконали рішення суду. Тобто у будь-який момент до них можуть прийти правоохоронці з вимогою повернутися до ізолятору. А щоб це рішення скасували, людина повинна звернутися до суду ― не всі хочуть це робити. Їхній страх можна зрозуміти, хоча ми ніколи не знаємо, що відчуває людина, яку б'ють і яка спостерігає за насильством. Проте, поки немає загального рішення щодо адміністративних справ, ми рекомендуємо подавати скарги самостійно і не чекати врегулювання у вищих інстанціях. Бо ніхто зараз не знає, до чого це може призвести.
Тисячі людей отримали адміністративні і кримінальні вироки. Як це може вплинути на них надалі, якщо затримання повторяться?
У певних випадках повторний адміністративний чи кримінальний арешт може мати більш тяжке покарання. Але в нашому законодавстві є норми про індивідуальний підхід у його призначенні ― наприклад, звертають увагу на наявність роботи і попередні вироки. Але це працює у неполітичних справах. Як буде цього разу ― складно судити. Хвиля затримань торкнулася тих, хто раніше не цікавився політикою. Складно сказати, чим це для них обернеться. Наприклад, це може завадити кар’єрі у державних структурах. Але поки що рано про це говорити ― наслідки цієї ситуації ми побачимо навіть не через місяць-два, а через один-два роки.
Певно тільки одне ― ніхто не хоче нести відповідальність, не будучи винним і ще й постраждавши. Тож люди об’єднуються ― наприклад, створюють у Telegram чати камер в ізоляторах, обговорюють, куди і які писати скарги, ходять одне до одного на суди. Також готують звернення до комітетів ООН. Та поки що зарано говорити про результат такої консолідації. В обласних судах зараз є справи засуджених до адміністративного арешту на кілька діб ― це суд другої інстанції, куди писали скарги. Але їх ще не розглядали. Суди переносять, рішень немає по всій країні.
Багато потерпілих після звільнення давали свідчення про жорстокі затримання і побиття ― і продовжують про це говорити. Так само багато власних історій пишуть у соцмережах. Зазвичай публічність вважають інструментом захисту. Та чи може вона нашкодити у цій ситуації?
Є фраза: «Усе, що ви скажете, буде використано проти вас». І це дійсно так працює. Складно відмовитися від своїх слів, якщо вони були сказані публічно ― наприклад, в інтерв’ю чи в соціальних мережах. Я раджу своїм клієнтам ретельно фільтрувати, що вони говорять і пишуть. Наприклад, якщо стверджують, що були вдома і просто вийшли, а потім в інтерв’ю кажуть, що бачили, як поруч били людей ― то це вже можна трактувати як те, що вони насправді були на мітингу. Також зараз шукають організаторів мітингів у різних містах ― навіть слідчим складно це зробити, бо конкретно ніхто людей не збирав. Відслідкувати першу особу, що всіх покликала ― дуже складно. Тому і заклики у ЗМІ, і пости у соціальних мережах можна розцінювати як організацію.
Чи є вже результати судово-медичних експертиз?
Усе тільки починається. Судово-медичні експертизи тривають тиждень-два за звичайних умов, а під час такої кількості постраждалих це може затягнутися ще далі. Алгоритм такий: людина виходить з ізолятора і йде до лікарні, де фіксують її травми. При цьому лікарі самі зобов’язані повідомити у слідчий комітет про те, що людину побили ― навіть якщо потерпілі проти. Тож буває, що слідчий комітет зв’язується з постраждалим чи постраждалою ще до того, як він чи вона прийдуть писати заяву.
Писати звернення і скарги до слідчого комітету допомагають адвокати чи правозахисні організації, приклади також є на кількох сайтах у відкритому доступі. Слідчі видають направлення на судово-медичну експертизу. Якщо її проводять, коли ушкодження вже не такі помітні, враховують те, що зафіксували лікарі під час перших відвідин. Також ми рекомендуємо зараз клієнтам робити фотографії травм і синців.
Ви згадували, що працюєте над відкриттям справ проти силовиків. Чи ймовірно, що це матиме результат?
Щоб притягнути до суду силовиків, треба знати, хто саме вчинив конкретні дії. Потрібні докази. Але проблема в тому, що більшість потерпілих заявляють, що їх били люди в масках або ж під час побиття вони лежали обличчям донизу. Дуже ймовірно, що постраждалим відмовлятимуть у порушенні карної справи проти силовиків через брак доказів. З іншого боку, людей били в режимних об’єктах, куди можуть потрапити не всі. Але складно зараз говорити про те, чи буде результат. У будь-якому разі у Білорусі такого ще ніколи не було.
Складно уявити, що пережили і відчули затримані. Однак мені здається, якби перед ними хоча б вибачилися і визнали вину, не було б такого сильного бажання «правової вендетти». Але людям треба відчути її справедливість ― і вони шукатимуть її скрізь.
“Найстрашніше, що відбувається у країні зараз ― це свідомий розкол суспільства, поділ на «чорне» і «біле»”
Як людина з правової сфери ― чи маєте ви здогадки, звідки у силових структурах стільки агресії до мирних громадян?
Я заспокоюю себе тим, що люди, які били ― міліціонери. Вони не завжди мають юридичну освіту. І мені хотілося б вірити, що серед моїх знайомих у правоохоронних органах немає людей, здатних на насильство. Це страшно, це не можна виправдати жодними політичними поглядами.
Для мене найстрашніше, що відбувається у країні зараз ― це свідомий розкол суспільства, поділ на «чорне» і «біле». Серед слідчих і правоохоронці теж є хороші люди, насправді. Тому я не зустрічала негативу до своїх підопічних зараз. Ми навіть під час одного допиту відволіклися, поки друкували документи, почали розмову зі слідчим, і виявилося, що всі ми троє голосували за одну людину на президентських виборах. Не всі люди у формі і з погонами однакові. Можливо, важливо ще й те, що Гомель ― маленьке місто, де живе 500 тисяч. Усі всіх знають. І з цим ще жити.
Чи траплялося вам раніше допомагати постраждалим від політичних репресій?
Ми ніколи не надавали безкоштовної допомоги, бо не було такої кількості постраждалих. Хоча адвокати бувають різні, більшість працює з розумінням, що треба хоча б якось допомогти. Ця робота пов’язана з ризиком і стресом, але нічого не робити ми також не можемо ― навіть якщо втратимо ліцензію. Уже є чутки, нібито моїм колегам натякали: краще це облишити. Але чому ми повинні захищати вбивць дітей, коли не можемо захищати мирних протестувальників?
У мене відчуття, ніби від президентських виборів минуло два місяці ― а насправді ледь більше двох тижнів. Я зараз не працюю зі справами інших категорій: передала їх своїм колегам. Коли мені телефонують щодо розлучення чи поділу майна, я спершу навіть не розумію, хто ці люди і що вони від мене хочуть. Мітинги дивлюся хіба на відео, бо поки все місто на вулиці, я в ізоляторі чи на допиті.
Напевно, не можна таке говорити, проте такі страшні події показали нам, як ми можемо допомагати одні одним. З’явилося багато ініціатив ― юридичних, медичних, фінансових, освітніх. Мої друзі, якы раніше пожертвували гроші на боротьбу проти COVID-19, тепер так само щотижня жертвують на штрафи для затриманих, це вже ритуал. Адвокати у Мінську чергують у лікарнях і поблизу ізоляторів. Незалежно від результату, у нас уже не буде колишнього життя ― ані суспільного, ані політичного, ані юридичного.
Люди зрозуміли, що треба захищати свої права. Нині важливо, щоб не замилювався погляд ― нібито все скінчилося, коли затриманих відпустили. А я вірю в теорію краплі в океані: маленькі скарги та заяви можуть мати великі наслідки. Сподіваюся, що всі виконавці й автори злочинних наказів отримають покарання. Бо жити в країні, де тебе можуть затримати і побити просто так ― страшно.