Римський кінофестиваль започатковано 2005 року. І як кажуть деякі кінознавці - у конкуренції до Венеціанського. Можливо, римське кіносвято сприймається як “молодший брат” венеціанського, але безперечно це помітна кіноподія. За 10 днів глядачі зможуть подивитися 38 художніх та документальних фільмів, знятих тридцятьма країнами. Причому це як роботи вже знаних майстрів, так і твори режисерів-початківців.
Україна цього року виглядає виграшно: фільм “Eter” Кшиштофа Зануссі (знятий спільно з Італією, Угорщиною, Польщею та Литвою) — справді якісна картина. І не політична.
У той час як Росія представила на Римському фестивалі один фільм-пропаганду режисера Рената Давлетьярова “Донбас. Окраїна”. Цікаво, що російська стрічка була показана у неофіційному блоці, який організатори назвали “Покази та події”. Але російська преса звично збрехала, що фільм “був включений до офіційної програми”. Те ж саме стосується і наповнення зали: у той час як зала була порожня на три чверті, росіяни написали, що вона “була повна більше, ніж наполовину”. Ну, їм не звикати.
Набагато дивніше виглядав прес-реліз, який видавався всім журналістам: “Фільм піднімає тему конфлікту в Східній Україні, що триває чотири роки, цивільної (!?) війни, що призвела до смерті понад десяти тисяч цивільних та військових”.
Це що, такий реверанс у бік Росії, аби їм було простіше проковтнути гірку пігулку у вигляді інших фільмів з офіційної програми? Таких як “Ян Палах” Роберта Седлачека про радянське вторгнення до Чехословаччини або “Курськ” Томаса Вінтерберга про бездушність державної машини Кремля.
У прес-службі кіносвята дали таке пояснення: “Цей текст — так званий “синопсис”, вони приходять разом з фільмами від виробника, і ми не можемо їх міняти”. На наступне питання, а навіщо взагалі було тягти відверту пропаганду на фестиваль, відповісти вже не змогли.
Отже, фільм “Донбас. Окраїна” Давлетьярова. Вже на самому початку стрічки з’являється текст - “фільм заснований на реальних подіях”. Відтак іде — так само текстом — класичний набір кремлівської пропаганди: “в Україні у лютому 2014-го стався держпереворот, деякі регіони постали проти нової влади” і т.д.
Далі все зрозуміло. Сміливий, сильний та справедливий “ополченець” на тлі "замолодого й недолугого солдата ВСУ та досвідченого і підступного полковника СБУ". Українська армія показана як суцільний жорстокий та безжальний батальон “Азов”.
Росії у фільмі взагалі й сліду немає, ніяких російських тітушок, “запорєбриків”, найманців, солдатів, командувачів, інструкторів, нічого. Танків, БТРів, “БУКів” у “ополченців” також немає. Як і, звісна річ, Гіркіна, Бородая, Безлера чи інших росіян. Росія з’являється у фільмі тільки тоді, коли герої вже доїхали до кордону і передають поранених російській стороні на піклування. Все.
Одним словом, співвідношення цього фільму з реальністю — приблизно як у “Кубанських козаків” з реальністю виголодженої післявоєнної Кубані 1949 року.
Але картину не можна назвати жалюгідною. Вона зроблена професійно і не без таланту. Тим гірше, бо талановита людина відповідальна перед суспільством якраз мірою свого таланту. Це якраз той випадок, коли здібна людина поставлена — чи сама стала, на службу агресорові.
Цікаво, подекуди в образі мислення Давлетьярова проглядає істина. Так, він каже, що війна в Україні — не етнічна, не між росіянами та українцями, а ціннісна. Як з цим не погодитись?
Далі. У нього два герої-українці розмовляють між собою один російською, інший українською, нічого один одному не перекладаючи, і це теж правда. Яка, однак, не заважає режисерові втрапити у пастку типової кремлівської шизофренії. Давлетьяров переконаний, що перше, що зробила нова українська влада у лютому 2014-го це “заборонила російську мову”.
Тим не менше, у його фільмі всі герої-українці, крім одного, розмовляють виключно російською з поганою імітацією української фонетики (а чого б вона була гарна? Всі актори — росіяни плюс один грузин). Тобто мова заборонена, але армія, СБУ та волонтери спокійно собі нею розмовляють.
Ще одна цікавинка фільму полягає у місці зйомок. Окупант (певна частка бюджету — це гроші Мінкульта РФ) зняв кіно на окупованій же території. Тільки не там, де триває влаштована ним бійня, а де спокійніше — у Криму. Ну, ясно, Україну зручніше знімати на її землях.
Сценаристом стрічки виступив також росіянин, який, за словами режисера, “вісім місяців провів на Донбасі”. Причому, на питання, в якій якості він там був, режисер не відповів.
Італійська преса і телебачення, можна сказати, проігнорували “світову прем’єру”. Давлетьяров же зазначив, що, мовляв, і на тому спасибі, бо взагалі не сподівався на запрошення і подякував за нього італійцям. Утім, сподівається на інші європейські покази. За інформацією Lb.ua, цей фільм незабаром має бути продемонстрований у Парижі.