«Люди – не консерви» - постери з такими написами нещодавно з’явилися в київському метрополітені. Це – частина інформаційної кампанії на підтримку прав людини у місцях несвободи: відсутності зневажливого ставлення, доступу до медичної допомоги, забезпечення права на приватність та гідні умови тримання, і головне – попередження психологічного та фізичного насилля. Ініціатором кампанії став «Центр інформації про права людини».
Місця несвободи – установи, де людина вимушена знаходитися через підкорення силі чи розпорядженню людини, яка від імені держави здійснює владні повноваження. Виправні колонії, СІЗО, суди, автозаки, дитячі будинки, психоневрологічні інтернати, притулки, наркодиспансери, хоспіси, терцентри соцобслуговування, гауптвахти, військові частини, пункти перебування іноземців, приміщення для адмінарештованих та інші – установ з формальними ознаками несвободи в Україні майже 5 тисяч. Окрім них, є ще й неформальні – місця, які не можна залишити за власним бажанням, але й перебування у яких ніде не зафіксоване: як от кабінет слідчого чи поліції в метрополітені.
Працівники департаменту Національного превентивного механізму – підрозділу Секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини – єдині, кому законодавчо дозволено здійснювати візити у місця несвободи 24/7 без попередження, і за недопущення у заклад яких передбачена адміністративна відповідальність. Працюють монітори у форматі “Омбудсмен +”. «+» означає, що до працівників офісу Уповноваженого приєднуються волонтери-активісти. Фактично монітором може стати кожен із нас, кому не байдужа доля людей, які опиняються за зачиненими дверима виконавців державної волі.
140 волонтерів отримали доручення Уповноваженого, яке дозволять їм здійснювати візити у місця несвободи упродовж 2017 року. Це люди різних професій: активісти, соцпрацівники, вчителі, журналісти, психологи. Аби стати монітором, не обов’язково мати юридичну освіту, достатньо бути повнолітнім, мати погашену судимість, не бути держслужбовцем, бути готовим пройти тренінги та вивчити установчі документи і законодавчі акти. «Співбесіда з потенційними моніторами починається з питання про те, за яких умов людина може бути піддана катуваннями. І сумнівів бути не може: ніколи, ні за яких умов. Навіть якщо вона вчинила тяжкий злочин. Ніщо не виправдовує катування», - говорить керівник Департаменту НПМ Катерина Чумак.
Державне незабезпечення
«В інтернаті 13 років живе Саша, молодий чоловік з синдромом Дауна. Його "місце" в інтернаті - стояти на воротах і відкривати - закривати двері. Саша, мабуть, щасливий стояти днями біля воріт, бо інші жителі інтернату сидять зачинені в одній кімнаті. А тут повітря. Лави чи стільця біля Саші нема, чоловік просто стоїть. Але хто спілкувався з людьми з синдромом Дауна, той знає, які це сонячні і усміхнені люди. Саша не подає виду, усміхається мені, розглядає волосся. "Саша, - кажу, - ти цілий день стоїш? А на зміну хтось є? - Ні, я один. - А якби лава стояла, то посидів би. - Ну да. Але нема лави. - Саша, а що робиш, поки стоїш? Може б, тобі сюди радіо якесь. - В мене є.". Саша дістає мобілку і вмикає пісню про Олександра. Потім ще одну. Потім ще. Підспівує, підтанцьовує. Потім пісні закінчуються. Саша вимикає телефон, і ми прощаємося. Скоріш за все, він буде жити тут до кінця своїх днів. Не заведе сім'ю, не відкриє власну пекарню, як жінка с синдромом Дауна в Америці. Адміністрація інтернату не зацікавлена в тому, щоб показати Саші театр чи хоча б парк в сусідньому місті. "Моє місце на воротах", - каже Саша. Саші 33 роки».
Такий запис на своїй сторінці у Фесбуці розмістила спеціаліст відділу моніторингу установ системи освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення Анастасія Клюга після останнього візиту у психоневрологічний інтернат у Кіровоградській області. Психіатрії, спецшколи, інтернати – закриті місця, у яких людина знаходиться на державному забезпеченні, а значить не може самовільно їх залишити. У деяких із цих закладів монітори знаходять ґрати і решітки, «карцери», підвальні приміщення, в яких зачиняють людей. Так, наприклад, було в Бережанському психоневрологічному будинку-інтернаті у Тернопільській області, Тур’я-Реметівському психоневрологічному інтернаті у Закарпатській області, Мукачівському психоневрологічному інтернаті, психіатричному відділенні Ржищівського пансіонату…
Моніторингова робота, окрім мотивації, вимагає також фізичної і психологічної стійкості. Сморід, недоглянуті люди, переповнені кімнати, старі санвузли або їх відсутність, пліснява, холод – все, що викликає відразу, стало реальністю для більш ніж 1 млн. людей упродовж 2016 року. Частина з них приречена залишитися в таких умовах до кінця життя.
Марина Гоменюк, програмний директор в організації моніторів «Україна без тортур», особисто знайома з усіма волонтерами і вважає, що випадкові люди у такій роботі просто не затрималися б: «У них глибинні мотиви. Дехто тут реалізовується, знаходить себе як експерт, потім продовжує правозахисну діяльність. Хтось просто не може примиритися з несправедливістю у державних органах. У когось близькі чи друзі були у місцях несвободи, і тепер вони хочуть допомагати іншим. Особисто для мене це була можливість робити зміни і реалізувати себе без зв’язків».
Під час візитів етика моніторів не дозволяє користуватися пропозиціями адміністрації місця несвободи – обідати, ночувати, користуватися транспортом; так само забороняється виконувати будь-які прохання утримуваних у закладах. За час візиту монітори мають поговорити з адміністрацією, обійти всі, у тому числі закриті, приміщення, поговорити з утримуваними і вивчити всі документи закладу: як внутрішні (журнали прибуття і вибуття, надання медичної допомоги, застосування дисциплінарних заходів), так і скарги, і інформаційні стенди.
Основне завдання моніторів – попередити нелюдське поводження, зафіксувати порушення, надати рекомендації керівництву закладів, а у випадках, які потребують негайного реагування – підготувати подання від Уповноваженого, звернення до прокуратури та інших органів. Коли установа звітує НПМ про виконані рекомендації, монітори виїздять на повторний візит. Коли він відбудеться, ніхто із наближених до закладу не знає.
Анастасія Клюга говорить, що ситуація з дотриманням прав людини у місцях несвободи – різна: «Якщо директор на своєму місці, то і людям живеться нормально. Буває так, що до рекомендацій дослухаються: знімають клітки в кімнатах, ґрати на вікнах, дають більш нову білизну, встановлюють перегородки в душах. Якось під час першого візиту у заклад на Закарпатті нас здивувало те, що більшість наших типових зауважень не актуальні. Виявилося, наш регіональний координатор проводив тренінг для директорів закладів, і адміністрація вирішила покращити умови ще до нашого приїзду. Це і можна назвати превенцією. Коли адміністрація знає, що монітори можуть приїхати у будь-який момент, це їх стримує. Не завжди, звісно. Є й такі, які нічого не бояться».
Так, наприклад, у жовтні минулого року директор Мукачівського дитячого будинку-інтернату, в якому використовують дитячу працю, став почесним громадянином Мукачевого "за вагомий внесок у розвиток міста, підвищення його статусу і на знак великої поваги і визнання професійної і громадської діяльності".
"Якщо за тяжкими, то бити можна"
У кабінеті керівника відділу моніторингу правоохоронних органів Євгена Лєванцова – велика шафа з документами. Тут зберігається листування між Департаментом НПМ та адміністрацією місць несвободи. Реагування на звернення залишається на совісті самого керівництва, а тому інколи листи не мають відповіді. За словами Лєванцова, часом навіть на подання Омбудсмена НПМ отримує «формальні відписки з легким глузуванням»:
«Керівники не завжди посилаються на недостатнє фінансування. Інколи вони не розуміють, що те, на що ми вказуємо, становить проблему. Той чи інший керівник, якщо у нього невисокий моральний ценз, виправдовує свою бездіяльність тим, що в установі тримаються засуджені чи взяті під варту. Це стає своєрідною індульгенцією для всього. Минулого року ми за викликом приїхали в Подільське управління поліції, де побачили побиту людину. Один із начальників, з 20-річним стажем роботи, запитав мене: «А ви знаєте, за якими статтями побитий звинувачується?!» Я був вимушений його виправити: «По-перше, він не звинувачується, він підозрюється. По-друге, сам ваш тон ніби говорить, якщо за тяжкими статтями, то бити можна».
Грудень 2016. Замкова виправна колонія №58. Не дочекавшись закінчення візиту моніторів, четверо ув’язнених скоюють «спробу самогубства» - фактично ріжуть собі руки на знак протесту проти дій керівництва та аби привернути увагу журналістів до умов тримання: «Після того, як ви вийшли, начали мені погрожувать, що мене тут закатують», - говорить один із засуджених до моніторів. «Ви ще не встигли піти, як тут на коридорі начальник починає давати розпорядження щодо репресій», - розповідає інший.
Якщо листування між відомствами не спрацьовує, монітори переносять спілкування у публічну площину – звертаються до журналістів. Так було й у випадку з виявленими клітками на станціях київського метрополітену. Начальник Управління поліції при метрополітені рекомендації моніторів пообіцяв виконати, потім про них забув, а після медійної хвилі подякував журналістам за виявлену проблему і зрештою розпорядився клітки прибрати.
Демонтували решітки, купили зубні щітки, додали більше кранів в умивальнику, зробили яскравіше освітлення, встановили бачки з кип’яченою водою, поставили перегородки в туалетних кабінках, замінили металеве загородження на кабіну із захисного скла, темно-зелені стіни перефарбували у світлий колір, ліжка облаштували дерев’яними настилами - такі, здавалося б, незначні зміни потребують часу і зусиль. Але вони справді можуть зробити життя людей кращим.
«Важко зрозуміти глибину проблеми утримання у місцях несвободи, допоки це не торкнеться тебе особисто. Одна ніч в ізоляторі тимчасового тримання, СІЗО, геріатрії чи інтернаті дозволить вам подивитися на проблему інакше, - говорить Євген Лєванцов. – У місцях несвободи людей консервують, закривають, як у банки, і забувають. Вони зберігаються там 5-10-15 років. І це лише здається, що відкривши банку, вони залишаться «незіпсованими». Люди – не консерви».