Під важкою п'ятою безвізу
Звістка про ухвалення Європарламентом безвізового режиму для України обурила українських громадян не менше, ніж усі попередні звістки про чергові відкладення безвізу. Бо ж, по-перше, за останні роки тицяти Порошенка носом у безвізову історію стало для співвітчизників такою ж звичкою, як і клясти Липецьку фабрику (що, і фабрика вже не працює?! що ж то в світі таке коїться...). По-друге ж, українська влада сама привчила громадян до того, що під будь-якою її перемогою має критися якась прихована зрада.
“Нам знову брешуть! Безвізу насправді нема, а до 12 червня ще все може змінитися!”, “Цей безвіз сплюндрований майбутнім передвиборним піаром Порошенка! Несіть нам інший!”, “То несправжній безвіз: лише на 90 днів! Ми не такого хотіли!”, “Годі знущатися! Гроші в людей відібрали, а тепер іще й у Європу їздити дозволяєте? Горіть у пеклі, бездушні потвори!” — пронеслося соцмережами, ЗМІ та прес-релізами політичних партій. В будь-якій непризвичаєній до особливостей функціонування українського громадянського суспільства країні, почувши цей плач і стогін народний, влада б уже мусила б на колінах повзти до Європарламенту з проханням скасувати безвізове рішення, яке ось-ось занапастить нашу й без того затуркану Неньку. Але українська влада має міцні нерви і поки не піддається на провокації: врешті, якщо цей народ тарифи на опалення витерпів, то й із безвізом якось упорається.
Що, власне, народ і підтвердив уже в день голосування Європарламенту: ні на мить не стишуючи децибели вистражданого народного гніву, українці обвалили сервери державного підприємства “Документ”, яке займається оформленням біометричних паспортів. Бо зрада зрадою, але й чергу до перемоги теж про всяк випадок зайняти треба.
Поперед Тата в абонплату
Але до горя з безвізом українцям іще треба було дожити — адже починався тиждень із горя з введенням абонплати за газ. У понеділок зусиллями заступника голови фракції БПП Ірини Луценко українці дізналися, що абонплата за підключення до газових мереж, яку НКРЕ зібралася додатково стягувати з населення з 1 квітня, є насправді царським дарунком влади споживачам газу. І що від вибивання зайвого бабла з громадян виграють лише самі громадяни, бо насправді платитимуть того бабла менше! А хто не вірить, що саме так система і працює, — той агент Кремля, бо якщо з українців не дерти абонплату, то московський “Газпром” на цьому заробить 12 мільярдів доларів.
В чому полягала логіка хитрих конспірологічних схем Ірини Луценко, так одразу й не зрозумієш — особливо з огляду на те, що в “Газпрому” ми вже нібито другий рік ні краплинки газу не купуємо. Спадає на думку хіба що проста формула “Чим більше з'їсть Банкова, тим менше дістанеться Кремлю”, заснована на простих законах фізики. Але Ірина Луценко замість пояснювати деталі просто й вагомо сказала: “Це позиція Блоку Петра Порошенка”, поставивши остаточну крапку в дискусії про майбутнього керівника фракції БПП.
Бо вже наступного ранку серед затаврованих пані Іриною московських запроданців раптом опинився не лише прем'єр Гройсман, який критикував абонплату ще 1 квітня, а й президент Петро Порошенко, який зажадав призупинення рішення НКРЕ, сама НКРЕ, яка рішення миттєво призупинила, й уся фракція БПП, на посаду голови якої Луценко претендувала. Після такого чергового рішучого та невідкладного розвороту урядової позиції, стрімкого, мов запровадження державної блокади ОРДЛО, головою фракції БПП все-таки вирішили обрати Артура Герасимова — вочевидь, через те, що не ліз поперед Тата в абонплату.
Утім, Ірина Луценко теж не лишилася без посади — її призначили представником Президента у Верховній Раді. Чесно кажучи, після понеділкового спіча Луценко за Петра Олексійовича трохи моторошно: це ж якщо так далі триватиме, фракція БПП голову собі зламає, намагаючись зрозуміти генеральну лінію Банкової — сьогодні представник Президента скаже одне, а завтра сам Президент — протилежне. Хоча, якщо застосувати давній український принцип “Послухай жінку Луценка й зроби навпаки”, то, може, й є в цьому якийсь сенс.
Принаймні, якщо функції свого головного парламентського порохобота Порошенко бачить у вмінні впевнено сказати “Хлопці! Несіть своє бабло нам, а то Путін розжиріє!” та не червоніти у вівторок за сказане в понеділок, то кращого кандидата за Ірину Луценко й справді годі шукати.
Льовочкін синочок
Чергова деклараційна кампанія для посадовців не розчарувала українську публіку, яка тепер чекає появи річних електронних декларацій на сайті НАЗК не менш натхненно, ніж нових сезонів “Гри тронів” на піратських файлообмінниках. Звісно, після відкриттів минулої осені українця важко здивувати мільйонами квадратних метрів житла і вагонами готівки, які десь наколядували скромні державні службовці. Але в деклараціях усе одно знаходяться деталі, здатні здивувати навіть звиклого до корупції циніка.
Заступник голови парламентської фракції “Опозиційний блок” Сергій Льовочкін за 2016 рік задекларував 7,9 мільйонів гривень: 2,6 мільйона з них склали відсотки від півторамільйонного доларового вкладу, менше 300 тисяч — зарплатня нардепа й кошти на забезпечення депутатської діяльності, але найголовішим джерелом доходу Льовочкіна стала позика від рідної мами в 5 мільйонів гривень готівкою. Коли по мамах, колишніх начальницях та “улюблених людинах” стріляє гроші на хату клубний хлопчисько Сергій Лещенко — це ще можна зрозуміти. Але коли жити на мамині гроші доводиться колишньому голові адміністрації Януковича, сірому кардиналу, всесильному комбінатору Льовочкіну — це вже справді сумна й трагічна картинка:
- Мамо! Мамо, позичте грошей!
- Та скіки можна? Сірьожо, ти ж дорослий чоловік уже! Диви оно — інші хлопці в твому віці на мам палаци записують, джипи реєструють, рахунки оформлюють, а цей усе — позич та й позич! Нащо тобі? Що, знову на зарплату фракції не вистача?
- Мамо, та я ж усе віддам! Мені ж із доларового рахунку відсотки капають...
- Та бачила я твою декларацію! Там щоб накапало, гривню треба ще вдвічі опустити! І що я тоді робитиму з тими 5 мільйонами гривень? У баксах бери!
- Ну маамо, я ж в опозиції зараз! Які бакси? Хіба що рублями давайте...
- От уже запроданець московський! Та біс із тобою, перекажу зараз гривнями.
- Маам, а мам? А можна... готівкою?
- От горе ти моє... Ну добре, зараз поскладаю. Тіки машину свою для перевезення не дам — у сестри позичай!
Лауреати Корчаківської премії
А от іншим українським можновладцям із мамами так не пощастило, тож довелося викручуватися самим, наскільки держбюджет дозволяє. Голова Національного агентства з питань запобігання корупції Наталя Корчак під час звіту у Верховній Раді розповіла, за що в 2016 році виписувала собі й колегам по НАЗК премії в 200 тисяч гривень.За її словами, премії нараховувалися лише в серпні, жовтні й листопаді, і всі ці премії було видано “за роботу”.
Що ж, якщо виконання членами НАЗК власної роботи пані Корчак вважає подвигом, гідним премії в 5 окладів, то так тому й бути: хай хоч якась мотивація в нещасних працівників буде, якщо за оклад та надбавку в 80 тисяч ніхто працювати не згоден. Але після такого одкровення виникає справедливе питання: якщо премії видавалися “за роботу”, але видавалися лише в серпні, грудні та листопаді, чи не означає це, що, скажімо, в вересні чи грудні 2016 року члени НАЗК взагалі не працювали? Зрадливий гугл, звісно, підкаже, що в вересні НАЗК почало розслідувати купівлю квартири Лещенком, а в грудні звітувало про квартиру Лещенка, але це ні про що насправді не говорить. Може, історію квартири Лещенка в агентстві й за роботу не вважають — то суто для душі.
Якщо системи оплати роботи в відомстві справді влаштована саме так, то тоді Володимиру Гройсманові нема чого плакатися на те, що сайт НАЗК не працює. У людей же премій із листопада не було — чого ви від них вимагаєте?!
Моджахеди Ленінградського повіту
Є в Росії фантастичне вміння — навіть трагедію з людськими жертвами перетворювати на дикий партійно-алкогольний треш. Не встигли на пиках московських правителів висохнути крокодилячі сльози за жертвами вибуху в санкт-петербургському метро, як адміністрація Путіна спустила в регіони вказівку зігнати населення на “антитерористичні мітинги”. І тут перед вірними царю московитами встала непроста дилема.
З одного боку, й не піти на мітинг “Єдиної Росії” не можна — адже як іще можна побороти тероризм, окрім демонстрацій із потретом вождя? А з іншого боку, й піти страшно — адже якщо Росії справді протистоять терористи, то натовпи зігнаних бюджетників для них просто ідеальна мішень! Це ж не мітинг Навального, де до кожного школяра можна броньованого омонівця приставити, — хто ж вам дасть членів “Єдіної Россії” обшукувати?! Тож єдина надія, яка гріє серце переляканого росіянина, — що насправді ніяких терористів не було, а у пітерському метро всіх переграв Путін із якоюсь лише йому відомою високою державною метою. Але й тут сильно не заспокоїшся — бо хто його зна, скільки ще народу готовий переграти Путін, поки своєї мети досягне? І чи не для того його адміністрація тепер скликає мітинги?
Від таких непростих душевних страждань хочеш не хочеш — а нап'єшся й підеш палити село в Ленінградській області, як це в пошуках моджахедів почали робити пильні мешканці Петербурга. Бо, може, й моджахедів не здолаєш, зате мітинги можна пересидіти в затишному СІЗО — туди-то, як знає кожен росіянин, жоден справжній терорист ніколи не потрапить.
А з тероризмом світ і без росіян упорається. Як показує практика, іноді для цього достатньо американського ракетного удару по сирійсько-російській авіабазі.