Річ у тому, що Україна ніколи не розробляла та не виробляла ані власних винищувачів, ані власних ЗРК. За часів СРСР на її території серійно виробляли окремі елементи. Якщо брати бойові літаки, то це передусім ракети «повітря-повітря» Р-27, невеличка частина авіоніки та двигун, який підійшов би для навчально-бойового літака (саме АТ «Мотор Січ» свого часу постачало двигуни для російського та чеського навчально-тренувальних і навчально-бойових літаків Як-130 і L-159).
Але цього замало, щоб братися за розвиток власного виробництва. Хоча за часів Петра Порошенка його менеджер, тодішній керівник «Укроборонпрому» (щоправда, виходець із автодилерів) Роман Романов переконував, що ДП «Антонов» впорається із цим завданням. Фахівці ж стверджують, що в новітній історії України існував лише один реалістичний епізод – коли у 2008 році була майже до рішення доведена ідея використання китайського планера для майбутнього бойового літака України. Однак сьогодні можна переконливо говорити про те, що «потяг уже давно пішов».
По-перше, тому, що за умов вітчизняної потреби для України такий літак виявиться «золотим» – у сенсі його вартості. По-друге, світ настільки пішов уперед у технологіях, що національний бойовий літак став би лише жалюгідною копією середніх світових досягнень. По-третє, його розробка, випробування та запуск серійного виробництва – це ще в найкращому разі 5-7 років, а у традиційному українському – не менш ніж 10 років. Тож чи варто намагатися наздоганяти світ – питання риторичне.
Переоснащення ПС ЗСУ новими літаками. Офіційна версія
Візія Повітряних сил Збройних сил України до 2035 року передбачає, що для переоснащення тактичної авіації потрібно виділити 195 млрд грн у цінах 2020 року, тобто близько 7,2 млрд дол., або по 480 млн щорічно. Це понад половина річного, 2021-го, бюджету на все переозброєння ЗСУ. Чи будуть знайдені такі ресурси? За нинішніх умов це малоймовірно. Тим паче, певний розподіл на найближчі роки вже відбувся, зокрема, ресурси вкладатимуть у замовлені корвети та ударні безпілотники.
І хоча може здатися, що президент Зеленський і його команда цієї весни справді відчули загрозу великої війни, армія та оборонні технології ще не стали пріоритетом нинішнього глави держави. Відверто кажучи, спостереження й аналіз дій глави держави переконує в тому, що він не вірить у можливість масштабної війни Росії із застосуванням бойової авіації та ракет. Такий висновок підкріплює й відсутність у його найближчому оточенні людей із глибинним баченням проблем армії та шляхів її розвитку.
Позицію оборонного відомства щодо стану української тактичної авіації озвучив у квітні профільний заступник міністра оборони України Олександр Миронюк. «На сьогодні ми можемо експлуатувати літаки тактичної авіації до 2035 року. Наразі в нас є низка літаків – це МіГ-29, Су-27, Су-25 і Су-24. І в нас є ремонтні підприємства, які здатні робити поточний, середній і капітальний ремонт цих літаків», – сказав він на онлайновій конференції 16 квітня. Так, це об’єктивна реальність, яка є сумною, але від якої нікуди не дітися.
«Якщо ми говоримо про заміну наших літаків на F-35 чи F-22 або на інші літаки, ми повинні собі чітко уявляти, скільки це буде коштувати нашому бюджету. Це по-перше. По-друге, нам потрібно змінювати інфраструктуру», – зазначив Миронюк. Звісно, згадування про F-35 і F-22 – це такий собі тролінг або натяк керівництву держави на те, що військове відомство в такому глобальному питанні може лише очікувати на рішення, які мають бути забезпечені навіть не гривнею, а стабільним доларом. А ключові слова заступника міністра – «зміна інфраструктури». Саме їх треба запам’ятати.
Висновок простий: віри в лінійне розв’язання цієї проблеми немає. Хоча й вкладати ресурси у власні розробки – хай не літака, а хоч ЗРК – ніхто не поспішає. Орієнтири на імпорт очевидні.
Мрії про бойовий літак
Враховуючи зростання рівня довіри між Вашингтоном і Києвом, справді, можна було б розраховувати на збільшення уваги заокеанських партнерів до переозброєння України. З прицілом досягти рівня Ізраїлю. Особливо в контексті того, що в березні 2021 року до Сенату США внесли законопроєкт про безпекове партнерство з Україною із загальною вартістю проєкту 300 млн доларів на рік. За часів війни обсяги допомоги Україні з боку США перевищують 3,7 млрд дол., і значна частина цих коштів спрямована саме в сектор безпеки.
Тож певні мрії українських генералів небезпідставно пов’язані із можливістю отримати американський F-16 виробництва Lockheed Martin – саме його фахівці вважають найпопулярнішим і найбільш поширеним у світі винищувачем. Цей літак належить до класу легких багатофункціональних винищувачів, а в самих США експлуатується понад 600 одиниць F-16. Ставки на цей бойовий літак зробила величезна кількість країн, серед яких і такі сусіди України, як Туреччина, Польща, Словаччина, Румунія, Болгарія. Із колишнього радянського табору в Центральній і Східній Європі лише Угорщина та Чехія обрали лізинг шведського літака. Цікаво, що F-16 використовують і країни, які завжди належали до «третього світу»: Індонезія, Ірак, Таїланд, Єгипет і навіть Венесуела.
Однак чи буде такий літак по кишені Україні – велике питання. Фахівці називають його вартість від 34 млн доларів за одиницю, проте реальні витрати імпортерів завжди у рази більші. Зокрема, як приклад часто наводять Словаччину, яка узгодила контракт на постачання 14 винищувачів у найновішій на цей час версії F-16V Block 70/72 (2019). Так от, хоча угода з виробником передбачала витрати в розмірі 800 млн доларів, тобто по 57 млн за один літак, загальна її вартість склала аж 1,8 млрд доларів – унаслідок необхідності закупити озброєння, оснащення, запчастини, навчання пілотів і наземного персоналу. Щоб розуміти, один цей контракт – це більш ніж два річні бюджети України на переозброєння.
З іншого боку, фахівці, які долучені до питань розвитку військово-технічного співробітництва зі США, вказують, що Україна практично не використовує такі виключні можливості, як програма «Надлишкові оборонні статті» (EDA, тобто Excess Defense Articles), робота з якою потребує постійного відслідковування надлишків і оперативних комунікацій з виробниками, а також можливостей швидкого корегування ДОЗ. Так, саме за цією програмою свого часу в Києва була можливість придбати вживані винищувачі F-16 вартістю від 7 до 12 млн доларів за одиницю.
Можливо, Україна могла б розраховувати на пільгові умови отримання літаків, зокрема, через кредитування. Але для особливих умов потрібен особливий статус. 2019 року в Конгресі розглядали можливість надати Україні статус головного союзника США поза НАТО, однак справу не було доведено до кінця. Фахівці переконані, що саме досягнення такого статусу могло суттєво змінити ситуацію, в тому числі в питаннях посилення ППО.
Між іншим, ще однією можливістю посилення Повітряних сил ЗС України називають закупівлі JAS 39 Gripen. Шведський Saab провидить дуже гнучку політику, зокрема, надає літаки в лізинг, пропонує нижчу ціну та навіть допускає інтеграцію іноземного (тобто українського озброєння). Крім того, Saab готовий до певної передачі технологій та локалізації виробництва. А за можливостями бойового застосування він зіставний з американським.
У ЗМІ з’являлася цікава інформація про те, що Україна пропонувала Бразилії почати інтеграцію вітчизняних ракет (напевно, йшлося про ракети «повітря-повітря» Р-27) до обраних Бразилією JAS 39E/F. Значні перспективи має й повітряна версія ракетного комплексу «Нептун», хоча Міноборони України вже замовило розробку морської версії.
Отже, загальна вартість експлуатації за умов використання власного озброєння була б значно нижчою. Наразі JAS 39 Gripen експлуатується у Швеції, ПАР, Угорщині, Чехії, Таїланді та Великобританії. Ну, і як зазначалося, опанувати його має й Бразилія, яка уже уклала контракт на постачання 36 літаків з 2019-го по 2024 рік. Фахівці називають вартість одного літака JAS 39 Gripen від 30 млн доларів залежно від комплектації та кількості.
Розглядати закупівлю французького винищувача Dassault Rafale офіційно немає сенсу – його не пропонували Україні. «Міноборони в рамках військово-технічного співробітництва ця пропозиція не надходила, тому ми її не розглядали», – означив позицію відомства О. Миронюк. З неї виходить також, що й українська сторона не зверталася із такою пропозицією.
Вище вказувалося, що Командування ПС ЗСУ дуже ретельно розглядало прив’язку до китайської розробки. Наразі існує й JF-17 Thunder – легкий одномоторний багатоцільовий винищувач-бомбардувальник 4-го покоління спільної китайсько-пакистанської розробки. Ключовим гравцем у виведенні літака у світ була китайська компанія (CAC) (Chengdu Aircraft Corporation). Обрання такої версії дійсно надало б Україні чимало можливостей інтеграції власних вузлів. Однак ВТС із Китаєм може забуксувати, бо останнім часом каменем спотикання може стати підприємство «Мотор Січ». Точніше позиція української влади щодо цього підприємства є своєрідним вибором «або-або». Або далі йти на зближення зі США, або обрати балансування та розвивати проєкти з Китаєм. Рішення на Банковій, здається, вже оформилося – націоналізувати «Мотор Січ». Тож китайський напрям не прогресуватиме. Принаймні найближчими роками.
Нелінійний підхід: чи він тут можливий?
Почну із заяложених фраз. Перша – про те, що генерали завжди готуються до вчорашньої війни. Другу породив у березні 2020 року американський винахідник Ілон Маск, коли під час конференції заявив, що у війнах майбутнього винищувачі не матимуть жодного шансу в протистоянні бойовим дронам. І навіть така сучасна машина, як американський F-35, програє безпілотному винищувачу, оснащеному системою штучного інтелекту і керованого оператором віддалено. «Ера винищувачів минула. Майбутнє за безпілотниками», – чітко висловився сучасний лідер у сфері розвитку технологій.
Тепер повернемося до України. Наявність цілої низки проєктів – від прийнятого на озброєння дрона-корегувальника «Фурія» («Атлон Авіа») до розвідувально-ударного безпілотного авіаційного комплексу (БАК) «Сокіл 300» (ДержККБ «Луч») – свідчить про потужний розвиток напрямку. Так, ДержККБ «Луч», незважаючи на відсутність замовлення та фінансування з боку військового відомства, набирає обертів у проєкті створення першого українського ударного безпілотного комплексу. За словами генерального конструктора-генерального директора ДержККБ «Луч» Олега Коростельова, він розраховує вже за рік створити дослідний зразок розвідувально-ударного БАК «Сокіл-300» та почати його випробовування. Є в Україні й структури, що займаються інтеграцією елементів штучного інтелекту в різноманітні безпілотні платформи. Наприклад, запорізька приватна компанія «Інфоком Лтд» і київська приватна компанія UADEFENSE здійснюють це щодо наземних роботизованих комплексів. Цей напрям стрімко розвивається навіть без участі держави. А якби держава зробила свій внесок?
На питання автора цієї статті, чи може варто Україні, враховуючи відсутність коштів на сучасні бойові літаки, зосередитися на удосконаленні бойових дронів, принаймні на вимушений період часу, ствердно відповіли і колишній двічі-міністр оборони України генерал армії Олександр Кузьмук, і колишній голова СБУ та Комітету з питань розвідки при Президенті України генерал-полковник Ігор Смешко. Щоправда, разом з іншими, «близькими» Україні напрямками, зокрема, розвитку ракетних технологій. Такої ж думки дотримується й академік Володимир Горбулін, який є головою Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень і першим віцепрезидентом Національної академії наук України. Щоправда, також із акцентами на розвиток ракетного щита та використання різноманітних інших технологій, від автоматизації управління військами та зброєю до радіоелектронної розвідки і радіоелектронної боротьби. Серед іншого, усі вони переконані, що Україна здатна створити вітчизняний ЗРК для захисту неба – для цього лише потрібно об’єднати зусилля держави. Та додати до них напрацювання приватного сектору.
Звісно, ударні дрони – не панацея. Але й теперішній період, коли літаки залишаються недоступними, саме нові технології можуть стати українськими перевагами. Зокрема, за умов використання «москітних» стратегій – у повітрі, на морі й на суходолі.
