Говорячи про сьогодення, авторка озирається назад, оповідаючи історичний та культурний контекст та занурюючи західного читача у події, що стались на території нинішньої України у попередньому столітті. Що найбільш цінно, Зихович розповідає про українські мистецькі явища та події у контексті світової інтелектуальної історії. Вона говорить про традицію фемінізму та активізму, яка перебувала під впливом та у постійному діалозі зі світовими тенденціями та течіями. Це робить українську історію більш комплексною та складною, але й той самий час — більш зрозумілою, як за кордоном, так і всередині країни.
Книжка складається з п’яти розділів та починається з історії про перевідкриття сексуальної ідентичності та завершується розкриттям міфів про Євромайдан та війну. У книзі сексуальність та тілесність тісно переплітаються з відчуттям власної ідентичності, патріотизмом, постколоніальною критикою та розумінням себе як активного дієвця/дієвиці власної країни. Таким чином, мистецтво дійсно стає свого роду дзеркалом суспільних змін: воно реагує на будь-які зрушення, провокує на реакцію, викликає емпатію та співчуття, намагаючись зменшити біль та допомагаючи прожити травму.
Назва книжки є іронічною грою слів із відсилкою до метафори “зайвої людини”, у якій авторка відрефлексувала російську літературну традицію 1840-1850-х років та зокрема роману “Євгеній Онєгін” Алєксандра Пушкіна. Таких літературних персонажів називали “загубленим поколінням”, адже вони не належали своїй добі і пропонували інші цінності. У поколінні митців, про яке пише Зихович, вона вбачає схожі риси. Починаючи від Помаранчевої революції 2004 року авторка говорить про художників та художниць, які обрали своїм інструментом дію та небайдужість. Соціальна відповідальність, політична активність, необхідність говорити про проблеми меншин, національні та історичні травми та взагалі необхідність стояти пліч о пліч зі своїм суспільством — все це віддзеркалюється у роботах цього покоління, що виросло з революцій та протестів.
Термін “зайві жінки” авторка використовує у якості метафори, описуючи мистецьку та активістську практики українських мисткинь, наголошуючи на ролі жіноцтва під час громадянських та протестних рухів, а також війни. Таким чином, “зайві жінки” — це направду легка іронія, що підкреслює різницю сприйняття важливості жіночого руху. Все ще перебуваючи у тіні та на маргінесі навіть серед ширшої жіночої спільноти, феміністичний та активістський рух пропонує важливі рішення та зміни, які трансформують суспільство, змушуючи осмислювати історію та сьогодення.
Один з важливих аспектів українського мистецтва цього “революційного часу” дослідниця вбачає у колективності та формуванні активної спільноти. Саме колективність дозволяє зробити будь-яку дію більш системною та результативною. Зихович підкреслює, що саме митці та активісти у десятиліття поміж революціями були важливим, хоча і “недооціненим каталізатором висвітлення придушених індивідуальних фантазій та тривог щодо колективних ідентичностей”.
Саме колективам присвячено більшість розділів книжки — зокрема FEMEN, Феміністична Офензива, Р.Е.П., Худрада, SOSка стали визначними для свого покоління (більшість з цих колективів нині не існує — авт). Але розповідаючи про мистецькі угрупування XXI століття Зихович робить крок у бік, проводячи паралелі з мистецькими процесами не менш революційного XX століття та зокрема з авангардом. Це дозволяє подовитись на сучасні процеси ширше, побачити паралелі, які ще більше розкривають проблематику революційного руху та активізму у період політичної та соціальної трансгресії.
Останній розділ книжки присвячений розвінчуванням міфів навколо українських революцій та війни. Аналізуючи мистецькі практики та роботи, авторка розкриває політичний контекст та оприявнює зміни, що стались в українському суспільстві останніми роками. Книжка Зихович закінчується питанням: чи закінчуються революції та чи приходить на зміну революційній ейфорії втома та знесилення? Джесіка Зихович переконана, що під час революційних років в українське мистецтво та суспільство прийшли люди, які вірять у неминуче пробудження української культури.
Одна з перших статей Зихович про український фемінізм вийшла друком у журналі Anthropology of East Europe Review у 2011 році (Vol. 29., № 2) та називалась “Два поганих слова: FEMEN та Фемінізм у незалежній Україні”. У статті Зихович концептуалізувала роботу українського жіночого руху з огляду на європейську активістську історію, фемінізм, сестринство та історію української культури. Якщо FEMEN змусили увесь світ поглянути на Україну і заговорити про неї з іншого боку, то дослідниця Джессіка Зихович проробила цей “трюк” зі славістикою, закцентувавши увагу західних науковців та науковиць на сучасних викликах української культури, серед яких — мистецтво та активізм.
“Зайві жінки: мистецтво, фемінізм та революція у XXI столітті в Україні” написана англійською мовою та видана у науковому видавництві для дослідників, що цікавляться Україною на професійному рівні. Однак не варто дивитись на цю книжку виключно з цього боку. Оповідаючи історію, що сталась буквально вчора, Джесіка Зихович архівує нагальне українське сьогодення. Більшість з того, що описує дослідниця, стане відкриттям і для самих українців, які так само споглядають за сучасними процесами через телевізійні та інтернет-новини.
Від редакції: нагадаємо, що ви можете підтримати якісну журналістику, та, окрім контенту високого ґатунку, отримати додаткові бонуси. Зокрема — промокод зі знижками на купівлю книг від українських видавництв.