ГлавнаяКультура

“Культурні менеджери — це різноробочі”. Частина III: Львів

Ми продовжуємо серію розмов із менеджерками й менеджерами культури з різних міст про те, як влаштована ця сфера, чим насправді займаються її дієвці, від чого втомлюються та чого не вистачає в їхній освіті. 

Цього разу розмова відбувається у Львові. Наші співрозмовниці: Вікторія Швидко, менеджерка проєктів у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки; та Євгенія Нестерович, співзасновниця «Мистецької ради “Діалог”» та координаторка програмної діяльності у Чеському центрі. Говоримо, зокрема, про профільну освіту культурних менеджерів у Львові, новий підхід до театрального менеджменту, проблему вигорання, фестивальні туалети та те, чому культурні менеджерки не встигають читати.

Сайфертів трамвай у Львові. Проєкт Чеського центру
Фото: facebook.com/Nesterovych
Сайфертів трамвай у Львові. Проєкт Чеського центру

Іванна Скиба-Якубова: Знаєте, з вашими попередниками я писала інтерв'ю 8 годин, в два прийоми… Виявилось, що нам страшенно важливо між собою про все це поговорити.

Євгенія Нестерович: Нам в інфраструктурі культурного життя не вистачає салонів, бо оця відсутність терапевтичних розмов виливається в те, шо люди приїжджають на Конгрес культури до Львова і три дні п'ють і плачуть. Час від часу нам треба подивитися одне на одного і сказати: «Боже, ми займаємось такою безнадійною справою, але як добре, що ми є одне в одного!»

І.С: На минулому Конгресі культури, до речі, дуже багато говорили про вигорання — я не була, бо саме пожинала плоди вигорання, після Бієнале молодого мистецтва. Я далека від думки, що всі інші не втомились, але все ж ця проблема найширше озвучена саме в нашому середовищі. Чому? Бо ми просто маємо звичку говорити, чи тому що через оцю невизначеність, неструктурованість сфери, постійний прекаріат і відсутність чітко видимих наслідків роботи ми справді швидше закінчуємось?

Є.Н: Менеджерська праця в культурі оплачується достатньо недорого, і часто в останню чергу. І якщо ти робиш це не за гроші, то й вигораєш не як за гроші. З цим питанням багато працюють в усіх сферах креативної економіки, інтелектуальних сферах, в тому числі в ІТ. Бо якщо ти працюєш руками, ти можеш залишати роботу на роботі. А ми ж так не можемо.

Вікторія Швидко: Щоб відійти від прем'єри, треба пару місяців, а є, як правило, від двох тижнів до місяця. А бувають випадки, коли починаємо новий проєкт паралельно з фінальною версією іншого. 

Культурний сектор найактивніше зараз оприявнюється і стає видимим як явище. Раніше ми могли робити щось по фану, а зараз ми не просто робимо якусь роботу, а паралельно створюємо цілий сектор, з його правилами гри — в тому числі в освіті. І це постійне творення з великою кількістю невідомих може примусити вигоріти й піти. 

Про «студентів у вакуумі»

І.С: Я не планувала почати з вигорання, але здається, воно дуже дотичне до нашої теми. Одна з причин того, чому постало це дослідження, — є теза, що вигораємо ми так швидко ще й через те, що в нас мало гравців на полі, і тому на проєктах ти займаєшся як високим стратегуванням, так і миєш підлогу. Ресурсом однієї людини ти закриваєш те, що в комерційній структурі закривало б 2-3 департаменти.

І на ті гроші, які ми зазвичай маємо, ти не можеш найняти крутих фахівців на всі задачі, береш молодняк — це класно, але паралельно з роботою займаєшся не просто супервізією, а часто залатуванням чужих проколів. Бо те, чому їх навчили в університеті… Але скажіть, чи ви взагалі бачили на проєктах людей, у яких прям от в дипломі написано «менеджер соціокультурної діяльності»? 

Є.Н: Я бачила! Це був факультет культури і мистецтв у [львівському] університеті Франка, тоді там ще викладала Зоряна Рибчинська, це були її студентки, 3 курс культурології. Зоряна прагла залучати їх до живих проєктів і запросила різні ГО-шки. Ми всі прийшли, розказали про наші проєкти і хантили там собі волонтерів. Дві дівчини потрапили до нас у “Свято Музики”. Ми запропонували їм зробити одну локацію у себе біля універу, на Валовій. У нас мала бути робоча зустріч, і ми пишемо їм, що чекаємо на Дзизі. А культорологині майбутні питають «а де це?». Дзиґівських проєктів в їхній голові не існувало.

І.С: Тут для нельвівського читача треба зробити примітку, що крім того що «Дзиґа» є місцем знаковим не лише для Львова, а й країни в цілому, від неї до Валової метрів 500, 5 хвилин пішки.

І це мені нагадує моїх харківських студентів з соціокультурного менеджменту Академії культури, які казали, що не ходять на виставки в «ЄрміловЦентр» (центр сучасного мистецтва у Харкові — авт). Кажуть — «там своя тусовка, там не для нас». Їхні роки навчання — наче вакуум.

Є.Н: У львівській Академії мистецтв є «менеджмент мистецтва» уже давно, хоча я нікого звідти «в полях» не знаю. Також там є кафедра сучасних мистецьких практик, і там студентам дають завдання кураторського характеру, як придумати виставку включно з тим, хто помиє підлогу, — повний цикл виробництва.

В.Ш: В УКУ на Artes liberales є бакалаврат з культурології і магістерка з соціокультурного менеджменту. Але магістерка ще не працює, зараз проходить процес запуску.

Була ідея поділити на критиків культури і менеджерів культури. Але на перших чотирьох роках так чи інакше є менеджерські курси. Я взагалі їм дуже заздрю, бо вони мають потужну університетську базу, яка ще й для них модифікована, сколаборована з іноземними університетами. З третього курсу є спецкурси.

Євгенія Нестерович
Фото: facebook.com/Nesterovych
Євгенія Нестерович

Є.Н: Я на 3 і 4 курсах викладала, відповідно, культурну критику і підприємництво в культурі.

В.Ш: У них є кураторство, соціальне підприємництво, проєктний менеджмент в сфері культури (а до нього ще семестр звичайного менеджменту і загальна економіка), до десятка спецкурсів по семестру, на вибір. Так, шоб на 5 курсі вони вже вирішили: теорія чи практика.

Є.Н: Логіка побудови програми дуже цікава, бо вона вибудувана з думкою про те, щоб студенти могли самі собі створювати спеціалізацію в процесі навчання. Але на ділі вони беруть теорію та практику впереміш, орієнтуючись на те, де буде менше роботи. Чудова стратегія побудови навчальної програми тут стикається з реальністю студентських запитів і прагнень. 

На культурній критиці ми весь семестр писали тексти. І на другий рік ніхто не записався, бо попередні передали, що роботи дуже багато. Хоча сама кафедра дуже хотіла, щоб критики росли, публікувались. А на підприємництво група зібралась, бо це був дискусійний клуб, ми з ними говорили про те, як працює креативна економіка взагалі, і як в Україні, зустрічалися з реальними підприємцями.

І.С: Мої студенти «робили» проєкти умоглядно, ми не мали змоги їх насправді реалізовувати. І проблем було дві: дуже мала палітра типів проєктів — були фестивалі і виставки, але нікому не йшлося про, скажімо, резиденцію, стипендіальну програму, видавництво — щось пролонґоване. А друга проблема, ми про це багато говорили в попередній розмові, — це проєкти без внутрішнього болю і без аналітики ринку, бодай намацальної. «Хочем робити рок-фестиваль. — А на яких ви буваєте? — Та ні на яких»...

В.Ш: Коли ми визначаємо, що студенти хотіли би робити взагалі, не в межах Дня Культуролога, то кожен і кожна обирає ідею, котра потребує масштабнішого підходу. І тут уже набагато ширший політ думки. Багато чого залежить від того, звідки ці люди і наскільки вони відчувають причетність до місця свого походження. Тут з’являється ця частина болю, приналежності. Створити в Луцьку якесь місце для молодих людей і робити літературники, відреставрувати в Червонограді чи Стрию якесь приміщення і зробити там опен-спейс… це вже наміри робити світ кращим за допомогою культури. 

Про те, чому хороші дівчатка не ходять на рок-фестивалі і не йдуть з культури

І.С: Раз уж зайшлося про болі і про «звідки ці люди», давайте поговоримо про те, як ми тут опинилися. Це був усвідомлений вибір чи випадковість? І спробуємо на наших досвідах окреслити, з чого ж складається робоче життя «менеджерки культури». 

В.Ш: У того, що я тут, є причина, і причина ця має ім'я, — Оксана Дудко (історикиня, засновниця ГО Мистецька майстерня «Драбина», її директорка до 2015 — авт). Я не планувала мати нічого спільного з культурним менеджментом, нічого про це не знала. Я за освітою театрознавиця, мріяла їздити по фестивалях, писати, бути завліткою у театрі… «Драбина» на той момент уже кілька років робила фестивалі, і Оксана покликала мене на якусь модерацію, а тоді — бути кураторкою театрознавчого блоку на Міжнародному театральному фестивалі Драма.UA. 

У 2012 я прийшла як кураторка, була якраз випускницею, це був крутий досвід… І Оксана запропонувала стати мені директоркою фестивалю в 2013. Отут вся бідонька і почалася.

У мене досі є синдром самозванки, все, що я знаю, то я ручками намацала і від добрих людей навчилась. Але мене затягнула якась воронка, тебе вже знають люди, ти вже частина спільноти…

І.С: А клялася собі, шо більше ні разу, шо от зроблю цей проєкт і все, — в завліти?

Вікторія Швидко
Фото: facebook.com/viktoriia.shvydko
Вікторія Швидко

В.Ш: Клялася, що піду к чорту, вийду заміж за айтішника, він буде заробляти гроші, а я їздити на моря. А потім зустрічаєш когось на каві...

Є.Н: «Ой, у нас такий класний проєкт… Щас розкажу!»

В.Ш: І я на це постійно купуюся. Приходжу додому і думаю: ну серйозно?

Я дуже люблю залазити в інші сфери, кроскультурні проєкти, міждисциплінарні.

Але коли думаю, що пора закінчувати, — я не знаю, де я буду набирати саме цієї енергії, адже крім вигорання ти тут і багато набираєш, тебе це підштовхує.

І.С: А давай тоді окреслимо, чим взагалі ви займаєтесь зараз і який досвід маєте перед тим.

В.Ш: Останні 4 роки я працюю в театрі Лесі Українки начальницею відділу театральних проєктів. Це феномен для державних театрів в Україні, такого відділу більше ніде нема. Я займаюся питаннями від створення театральних вистав до міждисциплінарних проєктів. Частково фандрайзингом, пишу грантові заявки, комунікую з партнерськими інституціями. Пропоную ідеї проєктів, або прописую механізм реалізації тих, які з'явилися в колективі. Я одна з тих шести людей «борду» («художня рада» за старим зразком), які вирішують, як театр має розвиватися, до чого ми йдемо цей рік, куди маємо прийти через 5 років… 

А на платформі Драма.UA ми не лише показували свіжий, новий театр, а й трохи працювали як така собі неофіційна освіта для театральних дієвців і частково аудиторії. Державний сектор традиційно повільніший, тому нам було і цікаво і важливо творити саме таку платформу для взаємодії. .

І.С: Ти сказала, що посада проєктного менеджера в театрі унікальна для України… Як це?

театр Лесі Українки
Фото: facebook.com/lesia.theatre Романа Яремин
театр Лесі Українки

В.Ш: Отак. В 2017 році в театр Лесі Українки прийшла нова директорка, Оля Пужаковська, і перший рік ми фактично розгрібали все, шо там було. Ми намагалися створити нові механізми, кластерувати роботу, прописати, хто за що відповідальний… І оскільки ми прийшли з незалежного сектору й завжди працювали проєктно — а проєкти дають додатковий ресурс розвивати інституцію — то застосували свої набуті скіли і тут. І Оля з колегами знайшли спосіб включити в роботу театру щось найближче до проєктного менеджера, бо в українському законодавстві це прямо не прописано…

Є.Н: Чекай, а як це прописано в штатному розкладі?

В.Ш: Ніяк. Ніхто не займався цим до того. Менеджерські функції були розмазані по різних людях. Зараз у театрі є 6 осіб, яких можна назвати менеджерами, плюс 4, які забезпечують операційні потреби. Головна адміністраторка, наприклад, менеджерить взаємодію з іншими інституціями, які заходять до нас із гастролями чи іншими проєктами. 

Зазвичай якщо у театрі і є людина, яка займається проєктами, пише гранти, то вона на рендомній посаді, інколи навіть на акторській. І це говорить про абсолютно застарілі механізми й алгоритми роботи, які не дуже хочуть змінювати.

І.С: Під час підготовки до [харківської] Бієнале молодого мистецтва ми виявили, що аби з грошей Мінкульта заплатити гонорар кураторові чи піар-менеджерові, ми би мали їх записати, наприклад, як інженера освітлення сцени або декоратора. І виплачувати відповідно до класифікатора професій, тисячі 3 чи менше. Бо кураторів у класифікаторі нема. 

Є.Н: В українському класифікаторі професій є «керівник проєктів та програм в сфері матеріального та нематеріального виробництва», «керівник установи з інтелектуальної власності, стандартизації та сертифікації», менеджери й управителі установ, організацій та їх підрозділів… Немає там місця для проєктного менеджменту.

Я прийшла в культменеджмент з напіваматорського поетичного театру, який ми з подругами ініціювали в [київському] університеті Шевченка. Там я познайомилася з Сергієм Архипчуком, театрально-музичним режисером, який був постановником Мазепа-фесту. 

На Мазепа-фест я мріяла потрапити зі своїх 13 років, але родина була переконана, що хорошим дівчаткам не місце на рок-фестивалі. Тепер кажу, шо хороші дівчатка не тусять на рок-фестивалях — вони їх роблять.

Я прийшла як помічниця асистента режисера, «старша куди пошлють», і після трьох днів ще тиждень уві сні мої ноги кудись бігли. Потім ми робили багато офіційних державних свят і відзначень, і це була жорстка, але безцінна школа — як вирішувати різні проблеми самостійно, вигадливо і швидко. 

Євгенія Нестерович
Фото: facebook.com/Nesterovych
Євгенія Нестерович

У Львові я мала кілька років паузи в менеджменті, бо не одразу змогла прийняти зовсім інший тутешній стиль роботи і комунікації… Почала більше писати і працювати редакторкою у Збручі, разом з Наталкою Космолінською. Але потім зі сфери медіа все одно «припливла» назад — вже на Дзиґу до Марека Іващишина. 

У Чеському Центрі я — координаторка програмної діяльності. МЗС та Мінкульт Чехії мають рамкове бачення репрезентації країни, а конкретику кожен Центр генерує сам. Скажімо, в 2022 році ювілей [Грегора]Менделя, і ми влітку 2020 року почали думати, що буде цікаво українській аудиторії. 

Друга задача — обробка запитів від українських проєктів, які хочуть колаборуватися з чехами. Ми не така багата інституція, як, скажімо British Council або Goethe-Institut, тому зазвичай намагаємося допомогти пошуком взаємно зацікавлених партнерів. І це більш ресурсно затратна історія, бо треба перебрати багато вірогідних комбінацій, аби спрацювало. У мене немає «свого» відділу, я можу делегувати колегам бухгалтерію і частину функцій з висвітлення, але контент генерувати маю я. Юридичні питання також маю узгоджувати я, координуючи з дирекцією. 

В ГО «Мистецька рада «Діалог» у нас розподіл обов'язків із [Григорієм] Семенчуком інтуїтивний, але сталий, бо ми працюємо разом уже 7 років. Коли ми зустрілися як команда, у кожного вже була своя специфікація, і ми доповнювали одне одного. Семенчук мав за спиною Форум Видавців, — це як посвідчення ветерана війни в культурному менеджменті, — а у мене був досвід роботи з медіа. Зазвичай я займаюся публічним наративом — все, що ми видаємо назовні, і партнерам, і пресі, і глядачеві. Гриць займається комунікацією з учасниками проєкту, логістикою. Програмним наповненням займаємось спільно.

Я люблю процес кристалізації божевільних ідей у стрункі тексти і таблиці. Цей етап роботи важливий не тільки для отримання фінансування: можна побачити багато нового і специфічного у власній ідеї, перевірити гіпотези.

Про брудні підлоги культурного менеджменту

І.С: А давайте тепер по-чесному. Так це все гарно звучить: «я займаюся публічним наративом, стратегуванням, візією, концепцією...» Поза тим, боюся що у кожної з нас є історії про миття туалету на проєкті… Хто не мив туалети, дівчата? Немає піднятих рук, да?

Є.Н: Віка, ти була на Збоїщах в Народному домі директоркою, коли там робили туалет?

В.Ш: Я його зробила, я! Це був Народний дім без туалету.

Є.Н: На проєкті в театрі Франка в Києві я розкладала туалетний папір.

І.С: Ми ловимо п’яних поетів, які загубились, заклеюємо на афішах оракалом неправильні дати (всі сміються), чіпляємо банери, залізши на паркан… Давайте розкажемо людям, що ми насправді робимо.

В.Ш: Роки два тому я почала викладати у молодих культурологів, і на практику в театр Лесі прийшло кілька третьокурсників. У театрі завжди багато чорнової роботи. І треба було, здається, повитирати пилюку в кімнаті, де ми робили архів. І одна студентка сказала — «Знаєте що? Я навчаюся в УКУ на культурології і хочу бути культурною менеджеркою, а це робота не для культурних менеджерів!». І вона просто пішла. І ми ошаліли.

Якби я не мила всю цю підлогу, не вішала ночами афіші, не розводила п’яних митців, не гасила конфлікти між акторами, я б не дійшла туди, де я зараз є. Найкрутіші люди серед культурних менеджерів і менеджерок, акторів і акторок пройшли через вогонь і воду. Ті люди, які мили сцену перед тим як вийти на репетицію, — це куди якісніші професіонали. Тому так, я думаю, що культурні менеджери — це різноробочі.

Європейські колеги мають подібні досвіди. Може, вони трохи кращі підлоги мили, але мили. Це питання про здатність проаналізувати де ти і для чого ти це робиш.

Коли я була директоркою Народного дому, то я займалася і тим, як об'єднати локальні спільноти навколо, і менеджментом ремонтних робіт. Правда, мені було 22 роки, і я делегувала менше, ніж мала би. Але, зрештою, і делегувати не було кому, бо команда була супер мала. 

І.С: Коли я викладала піарникам, вони під кінець курсу бодро відповідали, що головне вміння кожного піарника це швидко помити підлогу. Так, ви будете і сяяти теж. Але час від часу, не знімаючи корони… 

Є.Н: Оця мультифункціональність культурного менеджера виходить з твого самопозиціонування в проєкті. І якщо ти вже не просто виконавиця, ти вже стаєш Господаркою проєкту, і тебе цікавить повний шлях твого відвідувача, повний юзер експіріенс (аналогічну метафору вживають і герої попередньої розмови — авт). І ти йдеш і дивишся: відірвалась афіша — приклеюєш, брудна підлога — миєш. 

І я роблю це не тому, що більше нікому. А тому, що для мене важливо пройти цей шлях перед моїм відвідувачем, щоб взагалі зрозуміти, що відбувається.

Вікторія Швидко
Фото: facebook.com/viktoriia.shvydko
Вікторія Швидко

В.Ш: Мультизадачність, залученість в усе від мікро до макро — дуже важливий здобуток, але разом з тим і прокляття. Це також причина, чому люди вигорають і розчаровуються. У якийсь момент ти так виснажуєшся, що все втрачає сенс. І від цього хотілось би самій навчитися берегтись і іншим давати інструменти, щоб уникати цього безнадійного стану. 

Про менеджерів, які не вміють дзвонити і не встигають читати

І.С: Давайте поговоримо про те, яких знань/навичок нам як менеджеркам не вистачає зараз, і що ми з цим робимо/готові робити.

Є.Н: Не вистачає часу на здобуття ґрунтовних знань, на читання книжок, аналіз дискурсу. Аби орієнтуватися у глобальному наративі, треба принаймні години дві на день цільово читати професійно спрямовані матеріали, а обсяг нових досліджень страшно росте. 

Вчуся я софт-скілам: навесні пройшла школу фасилітації мистецьких форматів, зараз закінчую курс із розпрацювання концентрованої уяви і розподіленої уваги. Софт-скілз, важливі для нашої сфери — це уважність, вдумливість, емпатія, гнучкість і адаптивність, але при цьому — цілеспрямованість відносно задуму.

Намагаюся тримати в тонусі мови, і хотіла би поволі їх покращувати, бо це теж життєдайний доступ до інших контекстів. Усі, кого ми залучаємо, володіли принаймні однією іноземною, бо інакше як би вони працювали з нами? Англійська обов'язкова, слов'янські мови бажані. Польська у нашому середовищі не дивина, мені здається.

І.С: Ну це радше львівський контекст. У Харкові піди знайди ще перекладача з польської, окрім Міська Барбари.

Є.Н: Мабуть. Якби я могла собі дозволити (за часом і грошима), я би хотіла отримати добру освіту з антропології культури і може МВА. Хоча стосовно другого тепер думаю, що сенс є лише в методі проб і помилок.

В.Ш: Щодо мови, то в театрі Лесі небагато людей володіють принаймні англійською. Два роки тому наша чудесна директорка оголосила, що впродовж сезону готова оплачувати курси англійської всім охочим. Їх пройшли близько 15 людей, я нарешті утвердила свій upper-intermediate.

Але це прецедент! Бо по-перше, це залежить від керівника, якому не байдуже. А по-друге, треба подумати як це взагалі зробити в державній інституції. 

У новому колективному договорі театру Лесі прописано, що люди, які володіють мовою і використовують для роботи в театрі (проєкти, партнерства і т.д.) отримують доплати за це!

Самій мені бракує навичок в тайм-менеджменті. І я теж відчуваю брак інформації про контекст. Рутинні тисячі завдань перекривають запит на самонаповнення. Мені подобається вчитися, але я вже роки 4 не подаюсь на резиденції чи стипендії. І це сумно, це мій великий провтик як менеджерки. Бракує елементарної зарядки новими скілами і досвідами.

І.С: А люди, які працюють із вами — яких знань/навичок їм не вистачає? І як ви допомагаєте своїм менеджер(к)ам розвиватися?

Є.Н: Часто бракує самостійності, сміливості приймати рішення і розділяти за них відповідальність. Таке враження, що люди не мають ключів від власного сараю з інструментами: починаєш розпитувати, то ніби і все знають, і мають освіту зазвичай ліпшу, ніж могли здобути ми 15-20 років тому... Але не знають, як це застосувати до реальності. 

Дірки в базовій комп’ютерної грамотності теж бувають, ти не повіриш: володіння ексель-таблицями чи детальним форматуванням у текстових редакторах. 

Ще комунікативні скіли — це те, чого не побачиш у резюме, а тільки на практиці. Моїм найефективнішим асистентом був хлопець з освітою геолога, але з видатним талантом домовлятися і вирішувати проблеми. Я не знаю, як можна, і чи можна взагалі навчити саме цієї навички. І ще мені здається, що більшість молодих талановитих менеджерів, які це все вміють, йдуть у краще оплачувані сфери.

Ми відправляємо молодших колег на усі профтренінги, які можемо організувати чи до яких запрошують: це не стільки про навчання у когось, хто «знає краще за всіх», як про навчання одне в одного; особливо з різних сфер, прибуткового і неприбуткового секторів. Саме тому ми, Мистецька Рада «Діалог», ініціювали разом із колегами стипендію імені Марека Іващишина — як спосіб підсилити ріст професійного середовища. Стипендіат/ка зможе обрати освітній курс, і ми його оплатимо.

Я повністю згодна з тезою Віки: ми творимо не тільки свої проєкти, а й сектор економіки, корпоративну етику, way of doing business.

В.Ш: Взаємне навчання це дуже круто і правильно. Біда лиш в тому, що це те єдине, що ми мали, і досі насправді маємо. Бо якби цей peer-to-peer підкріплювався якоюсь спільною базою, співтворити поле культури було б в рази цікавіше й ефективніше. 

театр Лесі Українки
Фото: facebook.com/lesia.theatre Тетяна Джапарова
театр Лесі Українки

Про колективний договір і «дідування»

І.С: Коли ви шукаєте людину на проєкт — як формулюєте вакансію? Ким має бути людина, щоб увійти до вас у команду?

Є.Н: Ми описуємо проєкт і його смисл, нам важливий живий інтерес людини до теми і формату — далі вже можна навчати. На старті не говоримо про гонорар; лише коли вже є зацікавлення, обговорюємо наші фінансові можливості, випробувальний термін і детальне ТЗ. 

Попереджаємо про наше жорстке почуття гумору і особливості внутрішньої комунікації. Я думаю, з нами важко працювати, бо ми трохи «дідуємо». 

А ще ми дуже любимо залучати людей з практичним досвідом — хто був маклером чи кур’єром, той роботи не боїться.

І.С: От про «дідування» цікаво. Я якраз останнім часом не так «дідую» (тобто повчаю), як навпаки, прислухаюся до них, до молодших. Мені здається, їхня етика вже не просто тонша, вона більш застосовна до того світу, в якому ми намагаємось жити. Навіть даю молодшим вичитати свої тексти: чи якийсь вираз не тригерить.

В.Ш: У держінституції додатковим стає внутрішній корпоративний кодекс. Кілька років тому ми мали стратегічну фасилітативну зустріч колективу. Там ми вивели кілька простих правил. Наприклад, «кажи чесно»: не носи в собі обурення і не розпускай плітки, а проговори, які проблеми бачиш, а головне, які рішення пропонуєш. 

Крім таки простих, навіть у чомусь дворових правил, цього року [директорка театру] Оля Пужаковська і її заступниця Юля Калиш розробили абсолютно новий шаблон колективного договору театру. Це річ, яка просто мусить бути в будь-якій інституції культури — на офіційному рівні. Прикол в тому, що є зразок десь із середини ХХ століття, ще радянський, і його по замовчуванню всі собі беруть, не перечитуючи. А там, до слова, присутній пункт про те, що актор(к)ам не можна передавати телеграми перед виходом на сцену!

Мої колеги переписали все, включаючи всі актуальні і резонні пункти на кшталт вихідного під час місячних всім працівницям за потреби, наявність консультантки з гендерних питань в театрі та інші пункти, які стосуються реального життя цього колективу. 

Так інституція формулює спільні етичні і професійні бази. 

Про те, чи можна виростити менеджера в «банці» університету

І.С: Ну і от наріжний камінь розмови: чи може в принципі система вищої освіти “створити” менеджера культури? 

Є.Н: Може дати базу, з якої цей менеджер, — чи радше менеджерка, ми ж бачимо, шо поки в цій сфері грошей стільки, скільки є, то це в основному жінки, — виросте в практиці. Була би дуже доречна система послідовного і довгострокового стажування в інституціях культури, а потім, після закінчення ВНЗ, якась піврічна інтернатура для входу в професійний ринок. Щось таке намагається робити УКУ для своїх студентів-культурологів з їхніми щорічними практиками.

Сьогодні такої освіти у нас критично мало, і вона радше не менеджерська, а культурологічна. Студентам бракує відчуття реальності, але це навряд чи питання освіти. Бо теперішні 20+ сутнісно і ціннісно дуже відрізняються від нас. І якщо почитати HR-аналітику зараз, то стає помітно, що «дорослі» взагалі не знають, що робити з цими людьми, як їх інкорпорувати в команди. Вони орієнтовані на блискавичний ріст, не хочуть «чорної» роботи, мають специфічні комунікативні звички... І водночас — у них часто значно крутіша освіта, ніж у нас, майбутнє за ними.

В.Ш: А може, єдиний шанс знайти спільну мову — це власне освітні процеси? Безпосередня робота з «новоприбулими» може насправді красти час і ресурс — бо ми, бачте, не маємо спільної мови. 

Разом з тим — нам тут плюс-мінус 30, а ми вже відчуваємо конфлікт поколінь. І не з нашими батьками, а з людьми на 5-7 років молодшими. І це для мене дивовижа. Це покоління надто швидко краде мою молодість!

І.С: Не знаю, чи краде молодість, але точно «підпирає», вони в 27 вже значно крутіші, ніж ми свого часу, і це класно. Їм багато в чому простіше, бо й доступу до інформації більше, і світ відкритіший, та й ми вже якось проторували шлях — а перед нами ті, на кого ми зараз взоруємось, ті, хто пахав це поле з 1990-х. 

Окей, ми тут усі отримали освіту, дотичну до наших сфер, але не профільно менеджерську. У мене диплом журналістки, у Жені — літературознавиці, у Віки — театрознавиці… Що з вашої попередньої освіти допомагає вам у нинішній роботі?

Є.Н: Вміння опрацьовувати великі обсяги інформації, аналізувати і витягувати суть із цих об'ємів. Моя робота з промоцією, комунікацією і піаром виросла з мого дослідження літературної комунікації в цифровому і класичному вимірах і з комунікативної теорії загалом. З освіти мені найбільше допомагає саме вміння вчитися, наявність системи знань, яку потім можна розширяти чи деталізувати, але завжди пам'ятати, що твоя експертиза вузька і кінечна. Тому йди і вчись, або йди і питай у тих, хто вже в курсі.

В.Ш: Мені театрознавство дало добру загальноосвітню базу, кльове середовище, а найголовніше — аналітичні скіли. Впродовж 5-ти років ми безкінечно дивились і спостерігали вистави та світ довкола, аби розкласти все по поличках, інтерпретувати, контекстуалізувати, відчитати символи, зрозуміти метафори, вгадати наміри режисера. Це те, що залишається з тобою назавжди, і досвід уже в полі показав, що воно справді дієве: з цією базою я можу придумувати механізми, рішення і формулювати ідеї, які ще й реалізовую. 

І.С: Тобто, вища освіта — це радше про формування системи мислення?

Є.Н: Однозначно. Сучасний світ пропонує такий асортимент ресурсів для самоосвіти, що загалом людина може освоїти майже будь-яку необхідну навичку. Але куди саме, в яку шухлядку покладуться ці знання, і наскільки вони будуть юзабельні у купі з усім іншим знанням людини — це якраз питання системи.

В.Ш: Так, вища освіта — це твоя система мислення. Не всім щастить її сформувати саме у виші, але це те місце, де шанси дуже високі. 

Багато цінного в мені заклалося саме в універі — як завдяки багатьом важливим викладачам і людям довкола, так і всупереч речам, які мене бісили й обурювали. Тому міркуючи про те, як «виростити» доброго менеджера чи менеджерку, я роблю ставку на освітній процес, який включає в себе і високі тексти, і високі стіни, які треба помити, і широкі підвіконня, які треба протерти. І — гнучке відчуття реальності. 

Текст створено у співпраці із Dofa Fund в рамках проєкту дослідження поточного стану та перспектив розвитку менеджерів освітньої сфери, що реалізується за підтримки УКФ.

Іванна Скиба-ЯкубоваІванна Скиба-Якубова, PR-менеджерка культурних проектів
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram