Ви зіграли в «Ми є Ми поруч» лікаря. Наскільки вам була цікава ця роль?
Я сам напросився на проби. Подумав: якщо я, знаючи, що Роман Гургенович проводить акторські проби, не потраплю, навіть не подзвоню і не попрошуся, — можливо, усе життя потім не пробачу собі цього. І чесно про це сказав Роману Гургеновичу. Був би це лікар, монтажник, кондитер, пілот — річ не в професії мого персонажа, а в особистості Романа Гургеновича Балаяна.
Це вже шостий мій лікар, якого я зіграв. Кожного разу це зовсім інша справа, тим більше це стосується стрічки «Ми є Ми поруч». Я намагався знайти щось, що буде гармонійно й органічно відрізняти одного лікаря від іншого. Щоб не було в самого себе когнітивного дисонансу: перемикаючи канали, раптом не подумати, що це один і той самий нескінченний фільм, де Сеітаблаєв грає лікаря.
На майданчику свій експірієнс отримуєш у Романа Гургеновича. Ти ніколи не знаєш, як розгорнеться рішення тієї чи іншої сцени, не можеш бути якомога краще підготовленим до зйомки. Тому що все може змінитися, може додатися такий нюанс, який тобі буде дуже непросто подолати просто зараз.
Тільки потім ти розумієш, що саме такий стан невпевненості або хиткого фундаменту для персонажа йому і був потрібен. Так він це модулював. Я так думаю. Він мудро посміхається, коли я кажу про нього такі речі, але і не заперечує.
Дивитися фільм на українській прем’єрі (відбулася на кінофестивалі «Молодість» у 2020 році — авт.) і зараз — це різні речі. Бо зараз лікар — це героїчна фігура, яка бореться з COVID-19. У вас теж змінилося сприйняття образу?
Безперечно. У мене зі стрічками, які я знімав як режисер, такі речі теж доволі часто трапляються. Особливо коли їздиш у тур. Представляєш картину, потім ідеш у коридор і тихенько спостерігаєш за реакцією. Сьогодні дивишся, і не подобається тобі ані ритм, ані те, як працюють актори, про режисера взагалі мовчу. Наступного дня це та сама картина, але інше місце, інший кінозал. Дивишся — та й актори сьогодні нормально грають, і режисер не зовсім нездара.
Ти дивишся на свій доробок й іноді жахаєшся, передивляючись, іноді – ні. Потім повертаєшся до своєї роботи та відчуваєш, що те, що відбувається у світі, місті, на вулиці, — воно впливає. Недарма кажуть, що особливо d такий час, коли відбувається перманентне існування болю в контексті сьомого року війни, цього ковіду, ти відчуваєш інакше і свою роль.
Не думаю, що буде помилкою з мого боку сказати, що мій герой усе ж таки втік. Він не втік від себе як людини — в ньому збереглася можливість допомогти іншій людині. Але він сам настільки потребує допомоги! Він для мене наче такий сплав сталі, який доволі легко зламати, якщо його бити чи навантажувати під певним кутом.
На початку у вашого героя доволі сильна емоційна травма. Як ви зіграли її?
Я не буду сперечатися зі Станіславським, що життєвий досвід, у тому числі пов’язаний із болем, допомагає у професії. У мене є досвід, коли йшли в інший світ близькі люди. Є досвід, майже з дитинства, коли загинув мій двоюрідний брат. Такий хлопчисько приязний, розумний. Його любили всі.
З іншого боку, якщо розуміти методу Станіславського буквально, що ти маєш одягнути на себе шкуру свого персонажа, відчувати ці емоції, ці хвилі рефлексій на події, на зустрічі, на бажання, на небажання, — не знаю, наскільки в людини вистачить фізичного, та й психічного ресурсу.
Усе ж таки будемо пам’ятати, що це професія. Недарма найулюбленіший учень Костянтина Сергійовича, Михайло Чехов, розробляючи свою методу, аргументовано підказував, як без сил і музи, яка не завітала до тебе, через фізичні рухи налаштувати себе як інструмент на ту чи іншу роль. Тим більше, якщо в ній присутні сильні емоції, і тим більше, якщо з цього і починати.
Ви згадували, що подзвонили Роману Балаяну і попросилися на пробу. Пам’ятаю, що ви тричі приходили на проби фільму «Додому». Чи розповсюджується така наполегливість на ваші власні проєкти? Наприклад, на фільм «Конотопська битва», який переміг на 11-му пітчингу Держкіно, але потім йому не дали фінансування (у підтримці відмовило нове керівництво Мінкульту — авт.). Чи будете ви до нього повертатися?
Тут поліфонія обставин має скластися. Та стрічка, яка іноді проявляється якимись кадрами або сценами, нагадує про себе в уяві, — вона дорога. Потім є бажання доволі багато переробити. Це якраз із території питання, чи змінюється ставлення. Тому якщо так станеться, що вийде повернутися, мені потрібно буде починати спочатку.
Я читав ваше інтерв’ю після того, як «Конотопську битву» позбавили фінансування, і ви говорили, що не будете брати участь у пітчингах Держкіно. І ось нещодавно ви подавалися на неігрові короткометражні метри в тематичній секції до 30-річчя Незалежності, де проєкт не пройшов. Як ви думаєте, чи може це рішення Ради бути пов’язано з тим інтерв’ю?
Ні, я не пов’язую це з тим інтерв’ю. Це зовсім різні пітчинги, різні склади і експертів, і Ради в тому числі. І я мав на увазі, що не подаватимуся саме з «Конотопською битвою», а не взагалі.
Той короткометражний фільм («Моя Україна» — авт.) — це ідея і пропозиція Людмили Борисівни Горделадзе. Мені вона сподобалася тим, що там є простір для поєднання і художнього, і документального кіно. Навіть з певною театральною умовністю.
Те, що не пройшли… Якщо рефлексувати й віддаватися почуттям жалю, що ти не пройшов десь, просто не вистачить здоров’я. Життя настільки багатогранне: є студенти, є діти, є інші речі. Можливо, це трохи досвіду і років. Можливо, це вже якісь внутрішні захисні рефлекси.
А як ви взагалі зараз оцінюєте можливість знімати фільми в Україні з підтримкою Держкіно? Останні пітчинги були контроверсійними й фактично зруйнували рейтингову систему.
Мої колеги кличуть на зйомки і на проби. З цього я роблю висновок, що знімати кіно продовжують. Скоріше за все, все так само, як було раніше. Є певна кількість картин, які, на думку експертів або Ради, можуть бути привабливими з погляду бокс-офісу. Інше кіно, яке зазвичай називають авторським, має брати участь у фестивалях. А можливо, завдячуючи якраз потужним фестивалям, у тому числі в контексті бокс-офісу, можуть стати успішними.
Кіно — це ж дуже суб’єктивний інструмент життєдіяльності. Ми всі надзвичайно класно розбираємось і в кіно, і в політиці, і у футболі. Я сказав би, що не можу згадати хоча б один пітчинг, який проходив би абсолютно без конфліктів чи обміну заявами. Принаймні відтоді, як сам брав участь чи стежив за тим, що відбувається. З чимось ти мовчки погоджуєшся — що теж прийняв би таке рішення. В інших випадках — ні. У мене особисто язик не повернеться сказати, що всі рішення були помилковими.
Коли певні картини, які були на першому місці після розгляду експертів, за рішенням Ради не отримали фінансування, тоді як картини, яким поставили менший бал, отримали — якщо так прямо, без ніяких припущень розглядати, то це виглядає як неправильне рішення. Водночас поруч із такими, припустімо, випадками на цьому самому пітчингу захистилися й отримали підтвердження підтримки держави твої колеги, які мають успішні кейси.
Не можу сказати і про власне життя, і про власну професію, що все роблю правильно і потім не жалкую ні про що. Думаю, що достеменніше і точніше ми зрозуміємо, чи продовжує українське кіно свій розвиток, чи, навпаки, деградує, точно не сьогодні. Має минути хоча б рік і з цим ковідом, і кризою, і з непростою ситуацією з виробництвом.
Ви згадували бокс-офіс або фестивалі як мірило успішності фільму. Це система КРІ, яку пропонував колишній міністр культури Бородянський. Ви її підтримуєте?
Будьмо відвертими. Це не ноу-хау пана Бородянського. У світі кіно вже доволі давно визначили два головні інструменти підтвердження того, що це кіно відбулося. Ще є хоум-відео, яке ти для себе знімаєш і тобі все подобається. Потім друзям показуєш стоп’ятдесятий раз і очікуєш від них схвальних відгуків.
Інша річ, що для того, щоб кіно розвивалося, потрібна сталість, потрібні інституції. Я маю на увазі, реформування в першу чергу фундаменту кіногалузі — освіти. Вищі курси сценаристів, можливо, факультет других режисерів — продюсерів, бо, як на мене, це один із найкоротших шляхів до продюсера по зануренню. Зрозуміло, що без підтримки держави це не відбудеться. Індустрія ще не може сама на себе працювати й сама себе підтримувати.
Окремі випадки, наприклад, «Скажене весілля», кажуть нам про те, що з виробничим і промоційним бюджетом не більш ніж 10–12 мільйонів гривень, зі складанням усіх зірок може вийти бокс-офіс 30–50 мільйонів гривень. 30 мільйонів гривень — це ми розуміємо, що за наявної системи розподілу бокс-офісу стрічка вийшла в нуль у прокаті. І це чудовий результат. Тим паче під час ковіду.
А якщо стрічка пролунала на Каннському, Венеційському кінофестивалях чи на «Санденсі», скільки це може коштувати? Як грошима виміряти промоцію цілої країни, її людей, традицій на Каннському кінофестивалі? Інколи це може коштувати набагато більше, ніж бюджет стрічки.
Одним з останніх ваших проєктів була вистава «Лісова пісня» кримськотатарською мовою. Водночас у кіно ви не дуже часто торкаєтеся кримськотатарської теми. Чи будете до неї повертатися найближчим часом?
Я про Крим намагаюся нагадати у кожній своїй стрічці. Навіть у «Кіборгах» одне з останніх речень: «А ти звідки? Я з Криму» — лунає за кадром. Я думаю, що повернуся. Принаймні я хочу цього. Не можу точно сказати, в якому це буде жанрі, тому що є історія за жанром ближча до драми, а є історія, наближена до авантюрної пригодницької комедії й теж пов’язана з Кримом і сьогоденням. Я дуже хотів би принаймні одну з них реалізувати, і якщо обирати, то саме цю авантюрну пригодницьку комедію. У театрі я немало зіграв комедійних ролей і взагалі дуже люблю цей жанр.
Яке кіно про Крим ви особисто хотіли б побачити?
Звичайно, я з особливою цікавістю дивився і буду дивитися будь-яку стрічку, яка розповідає про Крим, про людей, які мешкають там. Ситуації, події, історії, зустрічі. Напевне, що політична складова буде досить цікавою. Але вона не є обов’язковою.
Мені особисто хотілося б подивитися якраз стрічку, яка була б сумішшю жанрів і серйозною розмовою з глядачем. Це стосується не стільки теми, скільки інструментарію її дослідження. Тому що відомо, що нот 12, — а є генії, як Моцарт, які цими 12 нотами створюють вічну музику, а є не Моцарти. Тут уже як складеться.
Наскільки складно осмілитися кримському татарину зняти чесне кіно про Крим, зважаючи, що його рідні можуть від цього постраждати?
Непросто. Але якщо так стається, надзвичайно важливою є підтримка саме тих людей, які мешкають на тимчасово окупованих територіях. Дякувати Всевишньому, дякувати нашим рідним, які живуть там — я кажу про себе і чомусь впевнений, що і в колег моїх, які з Криму, в більшості своїй якраз є така підтримка звідти. Тобто вони дають карт-бланш: роби. Якщо є можливість, якщо є хист — роби.
Чи може українське кіно, яке знімають про тимчасово окупований півострів, вплинути на людей там?
Тільки кіно — ні, не в змозі. Але якщо кіно — це один з інструментів, так, абсолютно. 75% населення України досі отримує інформацію через телебачення. Тобто це має бути і телебачення, це має бути і радіо, це має бути і інтернет, це має бути і таргетована цільова реклама з власним інструментарієм донесення змісту, цінностей, емоцій. Я переконався на власному досвіді, що це працює.
А як переконалися?
Коли ми возили «Кіборгів», був такий етап, на якому ми відвідали близько 15 чи 20 країн. Представляли фільм, наприклад, у парламентській асамблеї у Страсбурзі, штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, у Конгресі США, Європейському суді з прав людини тощо.
Ці всі покази відбувалися в 99% перед якимось важливим засіданням міжнародної інституції. На моїй пам’яті, кожна з цих поїздок призводила до того, що наступного дня приймалися рішення на користь України. Звичайно, я не кажу, що люди, виключно подивившись «Кіборгів», пішли потім і в сусідній залі обговорювали кіно і голосували за нас. Звісно, я поки що здорова людина. Але і це в тому числі впливало.