Казки старого Лами
Чімітдорж знав багацько цікавих історій, влітку вечорами розповідав їх нам на ґанку будиночка номер чотирнадцять, а взимку — коло грубки, в якій весело гули й тріщали соснові дрова.
Про давніх чудовиськ, про багатyрів* Нижнього, Середнього і Верхнього світів, про красуню Алaн-Гоa, дочку Баргуджин-Гоa і Хоридoй-Мергeна, ватажка бурят-монгольського племені хорі-тумaтів. І про її молодшого сина, Бодончaра, який був предком Великого Чінгісхaана.
Я завжди, розклавши вуха по плечах, слухав ці казки, й щоразу по закінченні чергової історії старий монах піднімав мою відвислу щелепу коричневим зморшкуватим, але міцним, мов залізний прут, пальцем. І ми обидва весело сміялись.
— А мені наґаса розповідав, що як йому було десять років, то він бачив у Чесанському дацані ламу, який начебто вмів чи то літати, чи то телепортуватись, ну, тобто зникати в одному місці і з’являтися в іншому. Ото ж маячня! — і я зареготав, як дурний.
Учитель не сміявся. Він подивився на мене й тихо сказав:
— Твій наґаса 1915 року народження. Відповідно він міг це бачити на початку двадцятих і десь до 1929 року...
Я перестав сміятися.
— Тоді не було ніякого «Чесанського дацану», а був великий монастир Гандaн Чоймпеллінґ**. Там служило понад шістсот лам і хубараґів.
— Ого! Такий великий!
— У мене там служив емчі-ламою дідів брат, — подав голос Беліґ.
Чімітдорж зітхнув.
— Там була дуже багата бібліотека. А потім, 1927 року, прийшли більшовики й почався терор. Хапали перших-ліпших і відкривали за фальшивими свідченнями справи. Заарештовували й розстрілювали. А 1937-го монастир закрили остаточно, бібліотеку пограбували. Безцінну святиню, подарунок самого Далай-лами XIII — нефритового Будду — забрали. Так він і пропав. Безслідно зник. Лам і хубараґів розстріляли.
— Радянська влада?! Більшовики?! Комуністи?!
Багша подивився на мене крізь примружені повіки й мовчки кивнув. Сказане ніяк не сходилося з червоними прапорами, що ними було утикане все місто перед першим травня, та з комуністичними гаслами на будинках і солодкими дифірамбами КПСС по тєлєку.
— І що... Їх усіх?.. — розгублено спитав я.
Учитель мовчки кивнув.
— Старший брат мого діда зник десь тоді, в тридцяті роки, — тихо сказав Беліґ. — Нам бабуся забороняє про це говорити.
Я ще не знав тоді, що й старшого брата мого наґаса, Бабудоржo, який теж служив хубараґом у Гандан Чоймпеллінґ, забрали ще 1927 року одним з перших. І розстріляли.
— А того ламу, що «вмів літати», скоріше за все, звали Очир-лама. То був наставник мого наставника, Пунцоґ-лами, — і Чімітдорж знову заплющив очі.
— Тобто він таки літав? — ледве дихаючи, спитав я.
— А що саме розповідав про це наґаса? — знову відповів питанням на питання Чімітдорж. Я ненавидів, коли він так робив.
— Ну... Розповідав, що той лама міг сісти медитувати на західній стороні монастиря, а закінчити вже на східній. І ніхто не бачив, як він підводився і йшов. Може, він і перелітав, а може, просто зникав у одному місці і з’являвся в іншому.
— А ще він міг через пів години опинитись у Цугoльському дацані, отримати там печатку від тамтешнього настоятеля й вернутися назад. А до Цугола чотири дні їзди верхи, — сказав Чімітдорж.
— Як ви знаєте?! Про це наґаса теж розповідав!!! То це правда?! — я аж дихати перестав.
— Ну, не знаю, може, воно й правда... — на обличчі Вчителя ледь-ледь означилася усмішка. — А може, набрехав тобі твій наґаса. Я його знаю — жартівник він неабиякий!
І старий монах задоволено зареготав.
— От же ж... — розчаровано протяг я. — Вір вам, дорослим, після цього…
Однак було й те, що я сам бачив на власні очі, але пояснити не міг. У нас з Учителем була гра. Він сідав у одній кімнаті й зав’язував очі. Ми з Беліґто сідали в іншій кімнаті, щільно зачиняли двері, підкидали монетку, а Чімітдорж угадував, якою саме стороною вона впала. І що дивно, він завжди вгадував! Я, бувало, спеціально називав неправильний результат, але багша суворо говорив, щоб я не клеїв дурня.
Коли я подорослішав і мені часом бувало кепсько, він часто перший мені телефонував. І цікавився, в яку халепу я потрапив цього разу.
— Ну то коли ви йдете до Содном-лами? — насмішкувато спитав Учитель. Нас з Беліґто аж сіпнуло при згадці.
— Ламбагай, як ви знаєте?
— У вас на обличчях усе написано.
Ми уважно подивились один на одного.
«Треба йти завтра», — читалося в очах Беліґто.
«Треба, — мовчки відповідав йому я. — Головне — не всратися зі страху».
Чімітдорж засміявся.
— Багша, а правда, що Содном-лама теж уміє літати? — запитав раптом Беліґ.
— Хто тобі таке сказав?
— Ну… Люди говорять…
— Люди багато чого говорять, — Учитель ледь усміхнувся й підморгнув.
— А ще говорять, що він давно вмер! — випалив я.
— Теж люди? — насмішкувато спитав багша.
— Ну не вівці ж!
— Я не був би такий категоричний, — іронічно зауважив старий монах.
От і поговори з таким!
Увечері, коли ми лягали спати, традиційно пропала електрика. Був кінець вісімдесятих, Радянський Союз стрімко розвалювався, крамниці зяяли пустими полицями, а перед ними зміїлися кілометрові черги. А ще постійно вимикали електрику.
Коли світла не ставало, ми запалювали свічку. Так було й тепер. Та, коли багша помолився й ліг на спину, прямий, мов палиця, я згадав, що ми не погасили свічки на столі. Це був мій обов’язок як наймолодшого, але стояла зима, й вилазити з теплої постелі та ступати на холодну підлогу не дуже й хотілося.
Раптом Учитель у протилежному кутку кімнати рвучко сів, і свічка тієї ж миті згасла.
— Як ви це зробили? — ошелешено спитав я в цілковитій темряві.
— Сaк’я-самaдхі. Мистецтво бувати одночасно в багатьох місцях.
— Що?!
— Мені було ліньки вставати, і я просто повірив, що зможу погасити її на відстані.
— Як це — «просто повірив»?!
— «І все, чого ви в молитві попросите з вірою, то одержите».
— Хто це сказав? Будда?
— Ісус Христос. Лягай спати.
***
* Багатyр (бурят-монг.) — силач, богатир.
** Гандaн Чоймпеллінґ — дацан, що стояв біля підніжжя гір Дундадa, Захa і Улзитo, між річок Улзитo і Дундудa у Верхнекодyнському окрузі Хoрінського відомства. Почав будуватись 1827 року, свого розквіту сягнув на початку XX століття. У монастирі була велика бібліотека з понад 15 тисяч рідкісних книг і понад кількох тисяч зображень (тхaнґка). Переслідування духовенства почалося 1928 року. Монастир остаточно закритий і знищений 1938 року. На місці монастиря було засновано село Чесaн.