Франце, розкажіть, будь ласка, про Ваше бюро Franz Reschke Landschaftsarchitektur: як ви починали свою практику та над якими проектами працюєте?
Я розпочав свою практику й заснував бюро Franz Reschke Landschaftsarchitektur 2010 року в Берліні. Сьогодні в нашому колективі приблизно 15 осіб, і ми працюємо над дуже різноманітними темами, із проектами різних масштабів та в різних контекстах, серед яких – і сільські ландшафти, і міські простори. Маємо проекти в багатьох країнах, проте більшість із них – у Німеччині. Перший проект, який був повністю наш – це проект, який ми 2010 року подали на конкурс у Львові. Він і досі є одним із найактуальніших та найважливіших і для бюро, і для мене.
Нещодавно я готувався до лекції в університеті й переглядав наші напрацювання за дев’ять років існування бюро – тоді усвідомив, що «Простір Синагог» – це один із наших найменших за масштабом проектів, проте один із найбільш значущих.
Ви згадали, що працювали над проектами не лише в Німеччині. Який ваш досвід проектування у невідомих контекстах і на відстані?
Окрім Німеччини, також працюємо у Швейцарії, Австрії, Швеції та в Україні. Ми свідомі того, що не знаємо жодної з локацій так добре, як знають їх замовники чи місцеві жителі. Проте віримо, що ця відстань дає нам змогу перебувати на більш концептуальному чи навіть абстрактному рівні та не зводити проектування до вирішення проблем. Саме тому вважаємо, що відстань може бути і перевагою.
До того ж, відстань нас дисциплінує. Ми як архітектори, які працюють з-за кордону, не можемо бути постійно доступними. Менше зустрічей із замовниками – це більше зосереджуватись на головному. Також це означає, що нам потрібно співпрацювати з місцевими проектантами – і це ефективний спосіб долати труднощі, що виникають у процесі реалізації проектів. З іншого боку, я люблю подорожувати, а тому перевага закордонних проектів для мене – це нагода приїжджати до Львова та інших міст, країн.
Коли ми починаємо працювати з невідомими нам локаціями та контекстами, то ніколи одразу не беремось "за олівець». Натомість багато читаємо про це місце та його історію, обговорюємо прочитане, ділимось думками. Відтак поступово переходимо у просторовий вимір, зводячи в ціле фрагменти наших думок. Проте навіть на прикінцевих етапах проектування ми повністю переглядаємо проект, щоб упевнитись, що історія, яку ми вибудували, послідовна, що ми не випустили чогось у процесі.
Нам часто доводиться працювати зі складними локаціями, як-от локація для меморіалу у Львові – з її довгою, трагічною історією, з її неприсутністю. Такі завдання – непрості, проте вони мотивують.
Ваш проект «Простір Синагог» – дуже чутливий до міського контексту. Втім чи правильно вважати, що ви ознайомлювались із містом саме під час роботи над проектом?
Я нічого не знав про Львів – знання про місто з’являлись під час роботи над проектом. Приїжджаючи, я щоразу дізнаюсь щось нове. Ми справді починали працювати над «Простором Синагог» на відстані, не знаючи контексту, проте ми постійно навчаємось та заглиблюємось у тему.
Продовжуючи, я б навела ще один приклад досвідчування Львова з відстані. У книзі «Львів – місто парадоксів» група нідерландських дослідників і фотографів називають спадок міста «спадщиною без пам’яті». Після Другої світової війни львів’яни успадкували інфраструктуру, проте не завжди зберегли пам’яті про неї. Припускаю, що, працюючи з «Простором Синагог», ви зіткнулись з іще складнішим завданням: зберегти пам’ять про єврейську спадщину, яка вже не матеріальна, не присутня фізично. Як ви інтерпретуєте це у своєму проекті?
Вважаю, що кожна дисципліна по-різному підходить до одного й того самого завдання. Як архітектори ми в нашому концепті опирались на простір та атмосферу. Ми працювали з тим фактом, що на локації для сучасного єврейського меморіалу було три будівлі, які знищили, проте їхнє колишнє розташування фрагментувало простір. Завдання, яке ми поставили перед собою, – уявнити цю структуру, зробити її цілісною, а водночас зберегти пам’ять про кожну із трьох окремих будівель. На локації розташовані автентичні руїни синагоги "Золота Роза», плити, які позначають місце розташування Будинку навчання Бейт Гамідраш, а також літні тераси ресторанів на місці Великої міської синагоги.
Ці структури – майже непомітні, а тому ми хотіли підсилити їхню атмосферу, щоб люди відчули: тут чогось не вистачає. Ми застосували концепцію порожнечі, котра фактично може спричинити відчуття болю, особливо якщо її досвідчити як контраст до красивого брукованого старого середмістя. Нашою метою було показати, що у старому єврейському кварталі чогось не вистачає. Ми хотіли захистити автентичні руїни «Золотої Рози» й одночасно зробити їх доступними, а тому спроектували дерев’яну платформу, яка удоступнює руїни для огляду й береже їх. Територія, де колись стояв Будинок навчання Бейт Гамідраш, стала своєрідним простором для взаємодії: це простір діалогу між людьми, між відвідувачами та сусідами, різними поколіннями й культурами. Ми вирішили перетворити його на зелений простір під легкими кронами дерев. Загалом наш дизайн акцентує на відсутніх будівлях, не вдаючись до їхніх реконструкцій.
«Простір Cинагог» – це одночасно місце пам’яті, релігійний простір, але розташований у жвавому середмісті. Як Ви вирішили виклик його інтеграції у сучасний міський ландшафт, де переважають комерційні та туристичні простори? Як ви уявляєте взаємодію між меморіалом та іншими процесами, що відбуваються неподалік?
Коли 2011-го чи 2012-го ми здійснювали передпроектний аналіз території, то вже тоді було зрозуміло, що вона приваблива для приватного бізнесу, як наприклад, для розташування кафе чи можливого комерційного використання для тимчасових подій. Зазвичай ми пропонуємо певні обмеження стосовно кольорів чи дизайну, якщо йдеться про комерційне використання простору, який ми спроектували. Втім у цьому випадку наше бюро рекомендувало не допускати таких використань.
Те, що сьогодні відбувається на території меморіалу, – абсолютно протилежне до наших пропозицій. Зрештою, куди б ви не подалися у Львові, то зіткнетесь із повсюдною комерціалізацію громадського простору. На жаль, вона відбувається і безпосередньо у «Просторі Синагог».
Я досі сподіваюся, що міська рада спільно із міською громадою працюватимуть над цією проблематикою. Якщо хтось у «Просторі Синагог» розважається, вважаю, що це не проблема, якщо хтось стрибає по газону – це також не проблема. Але я скептично ставлюся до комерційного використання цього місця чи території навколо.
Як ви уже згадували, цей проект має багато локальних викликів, однак головне «повідомлення» «Простору Cинагог» – глобальніше. На які цільові групи ви орієнтувалися, коли проектували меморіал?
Насамперед ми очікували на певний інтерес від туристів. Із туристичних вказівників вони можуть дізнатись про існування єврейського кварталу і «Простору Cинагог» як місця пам’яті, де можна ознайомитись з єврейською історією Львова, прочитавши інформаційні таблиці, над якими працює Софі Янке. Можливо, ці інформаційні елементи допоможуть зрозуміти, що це місце – не для розпивання алкоголю.
Іншою дуже важливою цільовою групою є містяни, чиє щоденне життя певним чином пов’язане із цим простором, вони кожного дня минають це місце або мешкають неподалік. Ми також намагалися зробити цей простір придатним для проведення заходів, пов’язаних із єврейською культурою.
І все ж при проектуванні одним із найважливіших завдань було зберегти те, що фізично залишилось на території меморіалу, фізичні сліди історії. Саме тому ми вирішили біля «Золотої Рози» спорудити дерев’яну платформу, щоб не вдаватись до земляних робіт, не зводити будівель за новими проектами чи відбудовувати за аналогіями до попередніх.
Ви згадали про інформаційні таблиці. Розкажіть, будь ласка, більше про інсталяцію "Увіковічнення». Як почалася співпраця вашого бюро зі студією Софі Янке?
У нашому проекті меморіалу ми запропонували облаштувати інформаційні інсталяції, втім усвідомили, що як ландшафтні архітектори ми самотужки не зможемо досконало їх розробити, тому потребували партнера. Ми почали комунікувати з Софі Янке. Вона від 2007 року в Берліні керує дизайнерською студією і вже мала досвід співпраці з ландшафтними архітекторами, що пов’язана з меморіальними об’єктами. Колеги з GIZ (Німецьке товариство міжнародного співробітництва - прим.) та Львівської міської ради також були відкритими до співпраці з нею. Процес розроблення інсталяції «Увіковічнення» був справді тривалим. Меморіал став нашим спільним проектом. Софі – дизайнер, а ми – ландшафтні архітектори, то могли виникати певні непорозуміння. Однак наша співпраця виявилася результативною, і я вдячний Софі за її нетиповий погляд на речі та скрупульозність. Наприклад, вона могла витратити вісім годин, щоб написати півсторінки тексту, який від першого до останнього слова утримуватиме увагу читача й викликатиме емпатію до історії людей і трагічних подій того часу (тексти, що є на інсталяції, містять цитати зі спогадів, щоденників, книг рабинів, мислителів, істориків, письменників і містян – осіб, пов’язаних із єврейською громадою. – прим.).
Ви згадували, що «Простір Синагог» – це ваш проект, що найменший за площею, але й один із найтриваліших?
Так, і вважаю, що тривалий процес розроблення позитивно впливає на дизайн простору. Спочатку ви ухвалюєте рішення взяти участь у конкурсі. Відтак працюєте ще два чи три місяці над концепцією і передаєте напрацьоване тим, хто її оцінюватиме. А потім, можливо, ви отримаєте шанс опрацьовувати свою концепцію наступні 5-10 років. Саме такою часто і є хронологія розроблення і реалізації проектів з ландшафтної архітектури: потрібен час для розроблення, усвідомлення, "покриття патиною». Вважаємо, що процес роботи над «Простором Синагог» є тривалий саме через прагнення до простоти та зрозумілості.
Чи задоволені ви результатом першого етапу створення простору та тим, як ваш дизайн вписався у реальність?
Загалом так. До роботи долучилося багато людей. Чимало колег зі Львова та Берліна. Садівник, який працював над озелененням, будівельна компанія, що виконувала роботи й забезпечила якісним бетоном, команда дослідників і менеджерів із Центру міської історії, львівські архітектори, які адаптували проект до вимог українського законодавства. Уся команда працювала якнайкраще. Цей проект відрізняється від інших тим, що тут люди думають не лише про графіки та кошториси — нам усім потрібна була якість.
Я міг би назвати дві чи три деталі, які вважаю не найоптимальнішими. Наприклад, дерева. Ще під час конкурсу ми запропонували конкретний вид верби (Salix tree), який нам не вдалося знайти в Україні. Тому ми замінили його на гледичію (Gleditsia). Вона має яскраво-зелене листя та легку крону. Згідно з проектом, мало були п’ять дерев, але довелося залишити три, бо більше не змогли дістати — а везти довелося з Польщі. Під час другої частини проекту нам би хотілося знову повернутися до питання дерев.
Ще одна річ, це – невідповідне використання простору, але його не можна вирішити лише дизайном.
А яка концепція другої частини меморіалу? Як ви плануєте спроектувати порожнечу?
У конкурсній пропозиції ми справді застосували порожнечу як головний просторовий концепт: у просторі меморіалу не повинно бути жодних вертикальних елементів, а лише обрамлення, що створюють стіни прилеглих будівель, і вода, що тече горизонтальною поверхнею, проявляючи на ній обриси уже неіснуючої будівлі. Ця ідея відображена в дизайні масивної площини. Проте, проектуючи такі площини, необхідно забезпечити відчуття масштабу. Тому в концепції ми запропонували великі бетонні плити – 2х2 або ж і 3х3 метри. Вони мають бути білими та «порожніми», контрастно виокремлюючи простір меморіалу з-поміж інших просторів міста.
Ці масштабні елементи були б складними у виготовленні, тому ми вирішили зменшити формат плит. Згідно з останніми змінами, внесеними до проекту, поверхня буде фрагментованою і це створюватиме більш інтер’єрну атмосферу: невеликі видовжені елементи стануть основою дизайну для цієї частини меморіалу. До того ж, ми запропонували облаштувати на цих елементах специфічну поверхню, схожу на прозорий папір, на якій проявлятимуться обриси колишніх споруд. Досі шукаємо матеріал, щоб реалізувати цю ідею. Найімовірніше, це буде не бетон, а натуральний камінь. Також зважаємо на те, що матеріали старіють. Ми повинні уявляти, як цей проект буде «старіти» і як виглядатиме через два, десять чи тридцять років – це дуже важливо для нас.
Крім того, ми реагуємо на критику містян щодо повної порожнечі площі, — тому додали дерева до проекту. Пропонуємо висадити два чи три дерева на південній стороні, які створять тінь у зоні, де розташовані місця для сидіння. Такі вертикальні «обмежувачі» по периметру площини акцентуватимуть на порожнечі всередині. Мені здається, озеленення справді може привабити більше відвідувачів.
Часто ландшафтні архітектори у своїх проектах починають із найбільш вражаючого дизайну, як це, зрештою, зробили й ми. Проте у процесі розроблення проекту ми постійно вносимо деякі зміни, у результаті яких дизайн спрощується і стає «доступнішим».
Повертаючись до першої реалізованої черги проекту, – її було номіновано на «Будівлю року – 2018» Archdaily, а також – на Премію Європейського Союзу із сучасної архітектури імені Міс ван дер Рое, яку присуджують за соціально значущі проекти, що містять технологічні та проектні інновації. Думаю, ці номінації важливі як додатковий спосіб поширити головну ідею меморіалу. Але що вони означають для Вас?
Проект був номінований, і ми після цього подали його до розгляду, оскільки подумали: «Так, це також є частиною того, для чого працюємо». Проте, окрім самого проектного рішення, нам важливе і соціальне значення проекту. Також ми подумали, що сьогодні усі планують свої мандрівки, використовуючи цифрові ресурси, тому, імовірно, такі номінації знадобляться для архітектурного туризму. Вважаю, що це важливо, оскільки такі нагороди провокують дискусії, стають приводом для статей. Із часом я все краще розумію, що архітектура – це значно більше, аніж просто гарні зображення.
Переклад з англійської мови.
Розмовляла Наталя Мисак (Центр міської історії Центрально-Східної Європи)
Над текстом працювали: Наталя Мисак, Влад Рудий (ReHERIT)