Чи справді так важливо довго розглядати один мистецький твір? Чи це не нудно?
Нудно може бути і на американських гірках, і на найкращій вечірці року. Усе залежить від настрою людини і впливу багатьох факторів — чи стане це 10-хвилинне споглядання перевіркою на терпіння, чи миттю піднесення та захвату? Зі свого досвіду скажу, що дискомфорт, який може з’являтися, зникає на перших 3-х хвилинах, а «друге дихання» інколи може відкритися і на 9-тій хвилині.
«Важливість» вдумливого і більш осмисленого споглядання для себе визначає сам глядач. Музей не пропагує ідей на кшталт «ваше життя стане кращим», «це буде незабутній досвід», не обіцяє нормалізації тиску чи духовного переродження. Кожне нове знайомство з експонатом – наче знайомство з новою людиною, яка може збалансувати твою особистість, доповнити тебе, закохати у себе, звабити, або ж навпаки – відштовхнути, налякати, неприємно здивувати. Якщо мистецький твір «не відкривається», це не потрібно сприймати як фіаско. Іншим разом буде інакше.
У вашому музеї після неспішного оглядання відвідувачі ще зібралися за чаєм обговорити враження від побаченого. Це не простий формат — зібрати групу незнайомих людей на відверту розмову. Що було найбільшим викликом?
Єдиний серйозний виклик – відбір експонатів. Треба було врахувати розташування творів, а не лише їхнє значення для колекції чи мистецьку цінність. У нас були сумніви щодо того, чи будуть сили й натхнення у відвідувачів після споглядання ще йти на групове обговорення, але жвава понад годинна бесіда, розвіяла всі наші побоювання. Одна відвідувачка зауважила, що обговорення було б доцільніше проводити біля самих експонатів, але інші учасники стали на захист формату, який ми обрали. Найбільшою перемогою я вважаю позитивні відгуки, які лишали відвідувачі, а також феєричне питання однієї з учасниць під кінець обговорення: «А коли наступний такий захід? Аж через рік?». Не дивно, що деякі світові музеї та галереї адаптували Slow Art Day під свої регулярні освітні програми. На цю ідею є великий попит.
Нерідко шкільна освіта сучасних дорослих не включала вміння висловлювати власну думку, формулювати запитання, вести конструктивну дискусію. Відповідно, культура висловлення своєї думки у групі незнайомих людей у нас не дуже добре розвинена. Що допомагало людям відверто висловлюватися під час обговорення?
Перше рятувальне коло – чай та інші атрибути приємної бесіди. Це не аж так критично, але важливо. Друге джерело допомоги – ведучий, доглядачі. У нашому випадку допомога останніх полягала у НЕнаданні допомоги. Ведучий має чітко розуміти цілі зустрічі, тоді й учасники будуть налаштовані на продуктивну роботу, а не на теревені про все й хором (а деякі люди з надзвичайним натхненням намагаються вдовольняти свої потреби у спілкуванні). Ми ставили учасникам провокативні питання, не даючи навіть найменших натяків на наше власне ставлення до предмету дискусії. Третій стимул – налаштування усіх на експеримент, адже минулорічний День неспішного мистецтва був першим для Музею Ханенків. Експерименти люблять і дорослі, і діти, й організатори, й учасники. Нашим відвідувачам припала до душі можливість говорити про побачене з мінімальним використанням мистецтвознавчого словника.
У практиці Slow Art не існує хибних припущень чи неправильних запитань, кожне спостереження доповнює інше, тож жодних агресивних суперечок чи інтелектуальних протистоянь не виникло. Толерантність і відчуття солідарності – заслуга кожного з учасників обговорення.
Розкажіть про свій особистий досвід — чи пробували ви неквапно оглянути те, що пропонували відвідувачам? Чи були у вас особисті відкриття?
Звісно, я сама апробувала повільне споглядання на тих експонатах, які ми запропонували для заходу. Раджу колегам-музейникам вийти “розім’ятися” в експозицію. Але моє знайомство з роботами відбулося вже давно, експонати для мене не позбавлені додаткових смислових навантажень. Потрібно було перевідкривати твори заново і це, на щастя, вдалося. Повільне споглядання – це про асоціації глядача, про його прагнення та сублімовані бажання, важливі спогади. Свого часу мене дуже вразили слова, якими завершуються «Записки» Богдана Ханенка: «Здатність милуватися й насолоджуватися власною збіркою залежить від стану душі, в якому перебуваєш. Не кожен здатен залишатися спокійним глядачем, жива людина залежить від життєвих явищ і схиляється, як за вітром, то в одну, то в іншу сторону». Важливо не лише отримувати враження від творів мистецтва, але й приймати свої враження, навіть якщо вони насторожують чи навіюють смуток.
Чи змінилося щось після події у самому Музеї?
Музей поступово рухається до форматів, у яких бесіда стає основним компонентом. Slow Art Day був не першим, але важливим кроком назустріч змінам. Дорослій аудиторії висловлювати власну думку, дискутувати, коментувати, ставити питання можна і потрібно на «Арт-діалогах» та «Салонах». До речі, на Дні неспішного мистецтва дехто жартував, що наступного року чай можна замінити вином. Тоді ми скептично поставились до пропозиції, але тепер в Музеї Ханенків є «Салони», на яких келих вина — важливий атрибут. З підлітковими та дитячими групами ми вибудовуємо цікаві діалоги на екскурсіях і заняттях наших програм, тож практику неквапливого споглядання музейні працівники використовують дуже часто. Повертаючись з подорожей, мої колеги часто відмічають той твір мистецтва, біля якого вони провели найбільше часу в якомусь з закордонних музеїв.
Цього року щось зміните?
Ми збільшили вдвічі кількість запропонованих для обговорення експонатів. Цьогоріч матимемо не одну, а дві групи учасників для участі в обговоренні. Крім того, окрема маленька активність та стислий інструктаж будуть запропоновані усім, хто завітає 6 квітня до Музею Ханенків. Таким чином ми надаємо вибір: провести Slow Art Day в Ханенків самостійно чи долучитися до однієї з двох груп, для яких готуємо спеціальний захід.
Як сприйняли неспішне споглядання відвідувачі?
Оскільки ми запропонували експонати, що репрезентують різні культури, учасники більше наголошували на їхніх відмінностях, аніж на спільних рисах. Час для учасників пролетів непомітно, 10 хвилин було мало для деяких творів. Справжнім викликом для декого було зосередитись на творі й утримати увагу. У час швидких змін й інформаційного виру це складно. Брак знань про буддизм і культуру Китаю виявився для декого негативним фактором: «Я зрозуміла, наскільки далекий від мене цей контекст». Хтось шукав у марині реальні історичні події, намагався ускладнювати побачене.
Деяким вдалося не просто ковзати поверхнею полотна, але «зануритись» у простір твору. Виникали навіть тривога й страх як реакція на картину. Розпач і надія – ось такі полярні відчуття викликав в різних відвідувачів один і той самий живописний твір.
Моменти відвертих, дуже особистих зізнань чергувалися в обговоренні з моментами загального здивування, жартами, дотепними коментарями, несподіваними припущеннями.
До речі, ми попросили відвідувачів не використовувати інтернет для пошуку додаткової інформації про автора чи твір. Цьогоріч ми підвищуємо планку нашим відвідувачам: спокуса «погуглити» виникатиме, гадаю, у багатьох. Але ми пропонуємо в цей день покладатися лише на власні очі та мізки.
А прийдуть минулорічні відвідувачі знову?
Щиро на це сподіваюсь. Нам приємно, що наші відвідувачі часто стають нашими фанатами, які готові не лише відвідувати заходи Музею Ханенків, але й ділитися з нами враженнями. Вони роблять цікаві спостереження, порівнюють наші заходи, висловлюють свої побажання та сподівання на майбутнє. Прислухатися до них і чути їх – наш пріоритет.
Тож запрошуємо 6 квітня зазирнути до Музею Ханенків, аби дізнатися багато нового про мистецтво і про себе.