Пів сторінки тексту, які вражають не менше за корпус Голокост-прози (цей термін насправді існує, так зветься література, темою якої став Голокост). В цьому фрагменті: і потреба поділитися з кимсь досвідом, який тобі болить аж до самознищення, і неможливість адекватно його передати людині, котра сама такого досвіду не має, і неспроможність психіки впоратися з ситуаціями за межею терпіння, і обмеженість мови, розбещеної художньою вигадкою, зробити свідчення правдивими, а не правдоподібним. Пів сторінки травми – це саме воно.
І то тільки одна з історій потужної і вкрай необхідної нам книжки «Почути травму» (Listening to Trauma, 2014) і тільки один аспект із тих, що в ній висвітлюються. Травмована свідомість рятується тим, чим може – заціпленням, забуванням, потребою бути почутою. Уже в передмові Кеті Карут (всесвітньо відомої теоретикині травми) одне за одним виринають слова-тригери, які очікуєш побачити в книжці про катастрофічні досвіди, – Перша Світова, Хіросіма, Голокост, СНІД, війна у В’єтнамі. Це ті історичні події, про які ми міркуємо в категоріях травми. І саме вивчення цих подій та їхніх наслідків для індивідуальної психіки та «колективної свідомості» запустили у 1980-х потужний напрямок наукового і клінічного вивчення травми. Напрямок і донині провідний в гуманітаристиці.
Кеті Карут – літературознавиця, яка вивчає, як прописана травма в художньому творі. І пояснює, що є текст травми, а є текст про травму – і розбіжність між ними складна і неочевидна. І от ця людина записує свої тринадцять розлогих бесід із подібними до неї самої фахівцями, але в інших галузях знання. Герої цієї книжки свого часу і створили ядро «студій травми», їхні спостереження і гіпотези – альма-омега цієї проблематики. В «Почути травму» є, наприклад, розмови з:
- Робертом Джеєм Ліфтоном – психоаналітиком, який вивчав травми, пов’язані з Хіросимою. Об’єктами його дослідження стали умови виживання і трансформація тих, хто вижив. Його роботи зафіксували зміни у ставленні до смерті сучасної людини.
- Жаном Лапланшем – психоаналітиком і філософом, автором відомого словника психоаналізу. Він переосмислює Фройда і працює з концепцією спокушання. Травма спокушає, – це була його мегареволюціна теза.
- Дорі Лаубом – практикуючим психоаналітиком. Він на клінічному рівні працює з тими, хто пережив Голокост і збирає їхні свідчення в архів. Ця людина винайшла щодо цього нову техніку психотерапевтичного слухання.
- Джудіт Герман – психіаторкою. Її галузь роботи – інцест і сексуальне зґвалтування в родинах. Вона першою забила на сполох, звернувши увагу, наскільки ця практика є розповсюдженою в країнах першого світу. І сама вона заговорила про джерела «культури зґвалтування», що тільки набирає обертів нині, попри всі соціальні зусилля її зупинити.
- Бесселем ван дер Кольком – психіатром. Він переніс практики істерії, коли свідомість щось замовчує, а тіло продовжує говорити, на широкий політичний рівень. Його дослідження стосуються нейрофізіології: травма має фізіологічну природу – так і з нею і треба працювати, «лікуючи» мозок.
- Міке Баль – наратологинею. Вона багато років вивчала, як будуються історії в візуальному і словесному мистецтві, які прийоми зранена психіка вичленовує з культури, щоб надалі ними захищатися. Момент, коли художня умовність стає «білою брехнею» в позахудожньому житті, коротше. Травма бреше, – це її постулат.
- Шошаною Фельдман – літературознавицею. Вона досліджує структури свідчень – в літературі і реальному житті. Говорить про те, що сама мова має потенціал травми. Людина, яка переживає сильний біль, стає таким собі недобровільним поліглотом, і цим рятується зокрема. Травма природно і доцільно незрозуміла, – це її внесок в розробку теми.
Хто знає, той розуміє: перед нами «ковчег» сучасної інтелектуальної думки. Їхні базові монографічні праці, між іншим, українською дуже і дуже слабо представлені; «Почути травму» – виняткова нагода для українського читача почути нарешті цих людей та їхні конче впливові концепції. Ми уже давно живемо в інтелектуальному просторі, ними сформованому, час уже і взнати їх особисто.
Травма. Це слово вживаємо так часто, що ним почали означати все підряд – від панічних розладів, екстремального досвіду і аж до кепського настрою. Всі співрозмовці Карут існують в одному полі, і один одному не мають потреби пояснювати, про що їм ідеться. Але вони достатньо тактовні (та вони прагнуть бути почутими і зрозумілими!), щоб пояснити це нам. Погане стається щодня, постійно, з кожним із нас, але не все це зрештою є травмою.
Травма – це перенавантаження пережитим досвідом. Не досвід навіть як такий, а серія відчуттів, які не змогли бути досвідом. Є такий старий жарт: «Досвід отримуємо тоді, коли не отримуємо того, чого хотіли». Травму отримуємо тоді, коли і не хотіли нічого. Єдина прогнозована реакція на травматичну подію: «Я не розумію!». Вона насправді дуже важко надається до розуміння. Опрацювати травму – це значить, встановити безпосередній і міцний зв'язок з подією, на яку навіть не сила подивитися тому, хто пережив, що вже казати про інших. Неусвідомлена і незасвоєна катастрофа ніколи не залишиться в минулому, вона завжди чекає на травмованого в майбутньому («антиминуле», так вони кажуть). І терпляче чекає: неадекватна реакція на тригери наближує наступну біду. А біль же переживаємо кожен свій, а наслідки ж його – уже гуртом.
Момент, який нам уже давно час усвідомити. «Почути травму» може нарешті цьому допомогти.
Травматичний досвід є сконструйованим, нічого природного і раз-на-віки данного в травмі немає. Травма – не індивідуальна патологія. Травма – це соціальний і політичний процес. Не просто сталося щось вкрай погане. Ми один одному зробили щось вкрай погане. Травми не буває без участі іншої людини (інших людей). Травма – завжди політична (публічна в сенсі), позаяк супроводжується індивідуальним соромом і колективною провиною. Травма завжди веде за собою спробу її замовчувати, а це впливає на всі структури спільноти.
Політика ґрунтується на згоді, це означає, що хтось за такого підходу згоден мовчати заради збереження цілісності спільноти. Замовчування – ефект не виключно індивідуальний, а й насамперед політичний. Але працювати з ним доводиться на індивідуальному рівні найперше. Травма пов’язана з режимом колективного заперечення реальності , в якій змушені виживати конкретні люди.
Одна з головним тем книжки, яка власне і задала вектор їй назви – свідчення. Почути: кому і за яким умов належить чути травму, хто і за яких умов готовий про неї говорити. До речі, саме в цьому питання співрозмовці Карут мають часом докорінно різні думки. Людина має потребу розказати про катастрофічний досвід, який пережила. Людина мусить навчитися це робити, від того залежить, чи буде травма інтегрована в її особистість. Флешбекі, вдалий прийом для літератури і кіно. Флешбекі – це пекло-за-життя для травмованих людей. То стан, в якому щось стається – чи то запах знайомий вловив, чи мелодію, з якою пов’язана ситуації, що спричинила тобі непоправну(?) шкоду. І тебе накриває.. ні, не спогадом. Ти в реальному часі знову і знову переживаєш ту ситуацію. Так от, свідчення є способом зробити травму уже пережитим моментом. Зробити її спогадом. Тим більше, коли багато років не мав ресурсу про це говорити.
Одна з розмов «Почути травму» присвячена відеосвідченням афроамериканьских жінок із бідних родин, які пережили насилля. Слово дали тим, хто ніколи нікому не цікавий. Жінки годинами говорили на камеру, і кожна з них потім казала: «Вперше мала можливість бути відвертою. Мені стало краще». Тут важить момент, що навіть в розмові з терапевтом, свідок такого типу обмежений в часі. Це обмеження треба було зняти, от на допомогу пришла камера.
Ще одна з розмов – про свідчення тих, хто пережив Голокост. Зараз уже часто-часто і зверхньо-зверхньо говорять про втому від теми Голокосту, про спекуляції і кон’юнктуру. Ще сорок років тому говорити про Голокост було проблемою; одна з героїнь книжки розказує, що в Ізраїлі діти, які пережили Шоа, і діти, які народилися в Ізраїлі, про свої різні досвіди просто не згадували. Мовчала і старша генерація, мовляв, від сорому, що не чинили спротив. Їх звали «милом». І в момент, коли людина свідчить про це, вона потребує емпатичного слухача, готового розділити з нею біль. Відеоапаратура тут не допоможе.
Травма завжди пов’язана з соромом. Уражена через катастрофу свідомість працює схоже на дитячу. Дитина – егоцентрична, все в її світі стосується її, вона є причиною всього, що відбувається. Отже, в біді, що зі мною сталася, я винний сам. І про свою ганьбу треба мовчати. І наново учитися говорити. В процесі свідчення почуття провини перетворюється на відповідальність. Ті, хто загинув, не свідчать. І тут показова репліка з «Почути травму»: «Замість шукати сенс у власному житті, пов’язуючи його зі своєю смертю, ви робите так, щоб ваше життя набувало сенсу у зв’язку з чужою смертю». Процес, в якому «ти вижив за дорученням».
Нарешті слово бере нейрофізіолог. Під час флешбеків і свідчень зафіксували, що зона Брока «відключається» повністю, а саме ця частина лівої півкулі відповідає за те, щоб перевести індивідуальний досвід на той рівень абстрагування, яким потім можна оформити в слова і повідомити. Люди просто повторюють слова, які говорили під час травматичного моменту. І ці слова нездатні лікувати.
Один із співрозмовців згадує. Відкривали архів свідчень про Голокост і запросили офіційним спікером Прімо Леві – автора відомих книжок про досвід, пережитий під час війни. Він дав згоду, але, поки тривала підготовка до події, покінчив із собою. Звернулися до Єжи Косинські – письменника, єврея за походженням, який описав своє дитинство в Польщі під час Другої світової. Теж була згода – і теж було самогубство. Людина може бути свідомою того, що з нею сталося, може навчитися про це говорити – але травма нікуди не подінеться. Уже в іншій бесіді Кеті Карут говорить, що глибоко травмовані люди створюють неймовірної потужності літературні твори (це, здається, теж про Прімо Леві). І її співрозмовник жорстко цю її романтичну репліку обриває:
«К.К.: А втім він писав ті дивовижні книжки.
БвдК: А втім він залишився надзвичайно травмованою людиною» .
Жінка розказує про свою «невдячну дочку». Та, маючи неповні шістнадцять років, спокусила вітчима. Зраджена мати намагалася кілька разів убити дочку, навіть підпалювала будинок, де в той момент спали коханці. Мати пережила жахливий досвід, і тепер про це свідчить. Напроти сидить жінка-психіатр, яка чує правдиву історію: про зґвалтовану юну дівчину, яку після того намагається убити та, що мусила захистити. І вона чує правдиву історію цієї матері: та так само в дитинстві була жертвою родинного зґвалтування. Згодом лікарка розкаже, що цієї миті ненавиділа свою пацієнтку, і кожну людину поруч. Але робота тривала, адже хтось-напроти-тебе потребує допомоги.
Ця історія не про падіння суспільної моралі. Вона – про вразливість, яку оголює катастрофічний досвід. Про це Карут говорить знову і знову, про це міркують постійно її співрозмовці. Навчитися жити з позиції вразливості – це єдиний досвід, яким можна «перевищити» індивідуальну і суспільну катастрофу. Момент, який фіксує Карут, чия книжка є власне серією адресованих конкретним людям питань, момент, коли «Дайте відповідь на моє питання» підміняють на «Відповідайте так, як відповів би я сам, щоб я вас зрозумів». Ми маємо неабияку силу знищувати один одного. І не має мо сили один одного розуміти. Можна почати з малого: учитися почути.
Кеті Карут. Почути травму: розмови з провідними спеціалістами з теорії та лікування катастрофічних досвідів / Переклад Катерини Диси. Київ: Дух і Літера, 20 17. 497 с.