За задумом організаторів, вісім іноземних вуличних художників мали створити на станції метро «Осокорки» вісім муралів на тему національної єдності. Образи, за словам представника МІП, обрали прості, зрозумілі широкій аудиторії: воїн АТО, будинок в Авдіївці, сонце, ніби намальоване дитячою рукою і т.д.
Коли проект презентували, запитань лише побільшало. Вердикт українських фахівців в сфері мистецтва щодо художньої цінності робіт був одностайним. Викликав запитання і кошторис проекту: державне підприємство «Центр захисту інформаційного простору України», створене МІП, витратило на проект MoreThanUs 3,65 млн грн, і спершу йшлося про те, що суттєву частину кошторису становлять гонорари художників. Пізніше стало відомо, що художники працювали безкоштовно.
Від Мінінформполітики цей проект курує держсекретар міністерства Артем Біденко, у відомстві якого – всі пов’язані з культурою активності МІП (фестивалі, книжкові проекти, підтримка кіно тощо), а також проект брендингу країни Ukraine now.
В розмові з журналісткою телеканалу СТБ Оленою Луньковою на запитання щодо гонорарів які були заявлені, але яких не виявилось насправді, Біденко лише знизує плечима і говорить дослівно наступне: «Мені складно це коментувати»
Згідно з офіційною інформацією, виконавцем проекту є ФОП Денис Смачелюк – до слова, єдиний, хто подався на оголошений міністерством конкурс. Смачелюк співпрацює з МІП вже не вперше: за словами пана Біденка, його ФОП вже реалізовував кілька проектів муралів. Добре знайомий Денис Смачелюк і з Гео Леросом: на цьому відео він говорить, що знає Лероса «вже років 10».
То куди ж пішли 3,65 млн грн, якщо художники не отримали гонорарів? На презентації проекту 18 грудня Артем Біденко говорить, що велика частина кошторису пішла на квитки та перебування в Україні, адже «багато художників відмовлялись користувались економ-класом, і це їхнє право».
Історія набрала нових обертів, коли в п’ятницю, 11 січня, у відповідь на офіційний запит телеканалу СТБ щодо коштів, витрачених на проект MoreThanUs, міністр інформаційної політики Юрій Стець дав розпорядження провести внутрішній аудит (який проводитиме держсекретар Біденко). «Моя заява від грудня 2014 була такою: я не буду міністром цензури чи корупції. Це залишається в силі», - написав Юрій Стець на своїй сторінці у Facebook.
Насправді ситуацію з муралами на «Осокорках» треба розглядати не лише на рівні «Куди пішли гроші?». Питання варто поставити ширше: чому цим проектом (та ще цілим рядом культурно-мистецьких ініціатив) взагалі займається Міністерство інформаційної політики та чи має воно для це відповідні компетенції? І чи ці проекти є складовими єдиної національної інформаційної стратегії чи стратегії репрезентації України в світі? На реалізацію якої мети вони насправді працюють, і чого від них більше – користі чи шкоди?
Артем Біденко: «Наші проекти – це вітчизняний аналог детективів Олександра Дюма»
Почнімо з проекту муралів MoreThanUs на станції метро «Осокорки». Яка його мета?
У нас в міністерстві існує формат брейн-штормінгів, коли ми збираємося з колегами, експертами, студентською радою, аналізуємо, які проекти ми можемо зробити, щоб це, по-перше, мало широкий публічний ефект, а, по-друге, несло додаткове культурне, патріотичне чи виховне навантаження.
Давайте визначимось з дефініціями: що таке «патріотичне навантаження»? Бо може вийти як з патріотичним кіно, на яке державні гроші є, а чітких критеріїв, що саме вважати таким кіно, нема.
Ми намагаємось не оперувати поняттям «патріотичне», натомість використовуємо термін «національна єдність». Це цілий окремий напрям заходів, які ми створюємо.
Під поняттям національної єдності ми розуміємо цінності, які можуть об’єднати Україну. Нашу країну увесь час намагаються роз’єднати, тому ми шукаємо реперні точки, які могли б її, навпаки, «зшити». Також обов’язково має бути додаткове навантаження. Якщо ми видаємо книжки, то ми їх видаємо не просто так, а з освітньою метою для потреб Сходу. Тому це історія України, воєнна історія, і т.д., а не класична художня література.
Минулого року, коли ми аналізували, що можемо зробити, виникла ідея муралів. Ми міркували про якийсь об’єкт, що лишився б надовго. Радник міністра Гео Лерос запропонував зробити мурали, але не на будинках (бо таких муралів є вже багато), а на станції метро.
Це правда, муралів в Києві (і не лише) за останні роки з‘явилось багато. І велика частина тих, до створення яких мав відношення Гео Лерос, цілком справедливо є предметом нищівної критики з боку культурних експертів. У вас це не викликало сумнівів щодо компетентності пана Лероса?
Так сталось, що я добре знаю основних критиків Гео Лероса.
Перепрошую, але його критиками є майже уся мистецька спільнота.
Я маю на увазі його найпалкіших критиків, для яких це питання персональної війни.
Але ж художня цінність великої частини цих муралів справді далека від високої.
Ви маєте розуміти, що ми створюємо масове мистецтво.
«Масовий» не означає «поганий».
Саме це я й хочу сказати. Це різні підходи. І це добре ілюструє різницю між нами як Міністерством інформаційної політики та Міністерством культури. Міністерство культури, якщо вже воно існує і має певне навантаження, має реалізовувати проекти, які можна назвати високою культурою. Це опера, це класична музика, це підтримка художників. А Мінінформполітики має робити те, що називається масовою культурою. Говорячи мовою літератури, наші проекти – це вітчизняний аналог детективів Олександра Дюма (батька). Ми маємо максимальній кількості людей донести прості меседжі: «ми – українці», «мі єдині», «проти нас відбувається збройна агресія», «ось такі історичні точки нас об’єднують». І це треба сказати максимально просто мовою.
Якщо вже порівнювати МІП з Мінкультом, то Міністерство культури намагається позбутись функції створення та фінансування проектів, залишаючи за собою витворення політик. Виходить, приклад Мінінформполітики є зворотнім?
Ні, він не зворотній. Ми, як новостворене міністерство, змушені цим займатися. Перші три роки своєї роботи МІП, по суті, виступав як державна рекламно-медійна агенція, паралельно будучи змушеним розробляти політики. Сьогодні, вже маючи більшу команду, ми передаємо цей функціонал окремій агенції – це державне підприємство «Центр захисту інформаційного простору України», яке і виступило замовником муралів на «Осокорках».
Повертаючись до проекту. Гео виступив з пропозицією створення муралів. Спершу була думка розфарбувати потяг метро, зробивши композицію на тему національної єдності. Потім виникла ідея розфарбувати станцію метро, зобразивши різні українські міста – і таким чином показати в проекті всю Україну. Таким чином ми вирішуємо завдання приваблення аудиторії (як місцевої, так і туристів), і це виглядає справді велично. Як в Берліні люди фотографуються біля малюнку з Брєжнєвим, що цілує Хонеккера, так само тепер вони можуть фотографуватись на київській станції метро.
Одним словом, ми почали обговорювали цю ідею, залучили експертів.
Розкажіть, будь ласка, докладніше про експертів. Хто ці люди?
У нас не було формалізації у вигляді якоїсь експертної ради. Була лише конкурсна комісія, на яку було винесено вже готовий проект. Обговорення усіх деталей тривало близько півроку, тому на конкурс ми вже вийшли з чітким баченням проекту, яке дозволяло конкурувати.
А хіба хтось іще подавався на цей конкурс? Був же лише один учасник.
Так, більше ніхто не подався. Журналісти постійно закидають нам це, мовляв, як же так, немає конкуренції. Але ми ж не можемо змусити нікого брати участь. У нас бувають конкурси, куди подається і по 10 аплікантів. Тож конкуренція є, все ок.
Хто став виконавцем проекту? За документами у відкритих джерелах це дехто «ФОП Денис Смачелюк».
Так, підрядником з виконання цього проекту став ФОП Смачелюк. Він подався на конкурс і виграв. Ми вже працювали з Денисом Смачелюком, його ФОП реалізовував мурали в чотирьох містах України. Наскільки я розумію, до участі в цьому конкурсі його запросив Гео Лерос, оскільки вже мав досвід співпраці з ним.
Чи довелося отримувати додатковий дозвіл на втручання в оригінальний ансамбль станції метро (адже мурали намалювали фактично «поверх» нього)?
Підрядник ФОП Смачелюк повністю взяв на себе переговори з метрополітеном. Не думаю, що була необхідність в отриманні додаткових дозволів, адже свого часу станція метро «Осокорки» горіла, після чого її було побілено. Тому не можна сказати, що ми втрутились в оригінальний ансамбль станції.
Також підрядник взяв на себе усю роботу з художниками: займався їх запрошенням та перебуванням в Україні. Безумовно, ми не є спеціалістами в усьому. Для цього у міністра існують радники. Ця людина бере на себе відповідальність, і дає рекомендації у питаннях, у яких розбирається.
Тобто фактично Гео Лерос – єдина людина, що відповідає за культурно-мистецьку складову проекту? Він виконує в ньому роль експертної ради?
Фактично, так. Радник міністра з культурно-мистецьких проектів (а саме так називається посада Гео) бере на себе відповідальність і відповідає на усі запитання щодо мистецької сторони проекту.
Йдеться не про відповіді на запитання, а про експертизу. Тому що конкурсна комісія, якщо я вірно розумію, відповідає за процедурну сторону проекту, а за культурно-мистецьку відповідає радник міністра?
Так. Але ви маєте розуміти, що ми не розглядаємо цей проект під мистецьким кутом.
Але ж ви визнаєте, що це об’єкт монументального мистецтва в публічному просторі. З таким само успіхом можна говорити, що «ми розглядаємо забудову історичної частини міста не як архітектуру, а як бізнес».
Це не дуже вдале порівняння. Уявіть собі дві максимально віддалені точки. Назвемо одну з них умовно «Остап Бендер і Кіса Вороб’янінов, що вдають з себе великих митців», а другу уявімо як серйозний мистецький проект, який створює, наприклад, Бенксі. Мурали на «Осокорках» знаходяться рівно посередині. Звісно, ми не порівнюємо піраміду в Луврі із Парфеноном – це поняття абсолютно різного ґатунку. Так, ми поки що не маємо можливості залучати митців-зірок…
Презентуючи проект, ви анонсували участь у ньому «всесвітньо відомих художників». Це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності.
Можливо. Але я знаю, що ці художники займаються вуличним мистецтвом, вони молоді та амбітні, і очевидно, можуть стати відомими.
Ресурс, який є у міністерства, не безмежний. Ми не можемо задовольнити бажання усіх навколо.
Питання не в обмеженості ресурсів, а в тому, чи готовий МІП нести відповідальність за низьку мистецьку цінність проекту? Бо вона справді не витримує жодної критики.
Я не погоджуюсь. Що таке «мистецька цінність»?
Я був у Держдепі США позаминулого року: там у холі висить величезна картина «Історія Сполучених Штатів», намальована у дуже специфічній модерністській манері; вона зображує всю історію США, від батьків-засновників до сьогодення. Це цілком функціональна робота, вона справді вражає.
Цього року я був в Берліні, і бачив величезну кількість вуличного мистецтва: там є і лівацькі графіті з зображеннями крові та гранат, і роботи з чітким антиглобалістським меседжем. Вони можуть не витримувати мистецької критики, але…
Але ми не можемо порівнювати те, що намальовано на вулиці, із тим, що створене за публічні кошти на замовлення держави.
Мурали на «Осокорках» – це не вишукане галерейне мистецтво, це функціональне мистецтво, створене для мас, для людей, що заходять на цю станцію. Мурали яскраві, кольорові, їх хочеться роздивлятись. Це видовищна робота, що створює вау-ефект. Другий момент – це туристи, які приїздять до Борисполя, і, їдучи до міста на метро, бачать станцію, на якій хочеться зупинитися і зробити фото.
У мене, можливо, трошки викривлене сприйняття цього питання – я 15 років працював у рекламі, і мені цікаво її дивитись. Це масова культура. Так само і ми створили об’єкт масової культури, а не мистецький проект. Його завдання – вражати, розважати, і доносити певні меседжі. У цих малюнках ми зафіксували точки, що наразі є дуже важливі для країни: це війна та армія, це мова, це люди, це єдність країни.
Тобто, ви розглядаєте цей проект виключно як інформаційно-комунікаційну активність?
Так, абсолютно. Конкурс, за яким цей проект проходив, називається культурно-мистецьким, тому що такою є бюрократична процедура, але фактично це комунікаційний проект.
Критика муралів не означає, що їх не треба робити. Це лише означає, що паралельно ми маємо створювати інакше мистецтво, яке несе в собі інші меседжі.
Реакції на цей проект справді різні. Ці думки мають право бути. Але ми реалізували точку біфуркації для вуличного мистецтва. Ми вивели дискусію про нього на рівень, який «втягнув» в цю тему аудиторію, яка ніколи досі цим не цікавилася. А сьогодні всі обговорюють цю тему.
Питання, в якому контексті?
Хоча б в контексті, добре це чи погано. Хіба не прекрасно, коли в суспільстві починають говорити про мистецтво?
Ви пересмикуєте. Ви справді втягли вуличне мистецтво в поле публічного обговорення, але ви точно хотіли, щоб його обговорювали саме в такому контексті?
Ні, ми точно не ставили перед собою мети спровокувати такі обговорення. Але, якщо наш проект оцінюють з мистецтвознавчої позиції, то контраргументом тут є те, що висока мистецька цінність і не була його метою.
Можливо, висновком на майбутнє тут може бути те, що варто залучати до подібних проектів експертну раду?
І кого туди запрошувати?
Професіоналів з культурного поля, чиї компетенції та авторитет є беззаперечними.
Припустімо, ми б так і зробили, і ці експерти, побачивши ескізи, сказали б: «Це погано». Що далі?
Подумати про інші ескізи. Це ж гроші платників податків, можливо, варто підходити до цього розважливіше?
Ви не уявляєте, як складно привезти до України іноземних художників. Реалізація подібного проекту – надзвичайно складний процес. І от, уявіть, ми збираємо експертну рада, яка каже: «Ні, це не гарно!». Але ж у нас «в прицілі» масова аудиторія.
Створюючи культурні продукти, МІП заходить на територію інституцій, що займаються культурою професійно. Чи існує тут міжвідомча взаємодія, і чи є вона системною?
Ця взаємодія є, і вона системна. Але ця система не бюрократична, це система людських зв’язків. Все тримається на тому, що ми всі є однодумцями. Нам нескладно набрати одне одного, і домовитись зробити разом щось корисне. Але державний апарат – це бюрократична машина, що має працювати злагоджено, незалежно від персоналій. І от цієї чіткої взаємодії на бюрократичному рівні немає. Є багаторівнева систем погоджень, кожне міністерство живе саме по собі – ми досі маємо систему виконавчої влади радянського типу. Звичайно, виправити це можна лише шляхом глобальної реформи виконавчої гілки влади, змінивши навіть назви міністерств.
Звісно, ми перетинаємось з культурними інституціями. Всі знають, що у нас є книжки, є бренд Ukraine Now. Всі – від Мінекономіки до Українського інституту книги – пишуть нам, коли організовують чи відвідують важливі події, ми надаємо друковану продукцію, книжки, наклейки і т.д. Аналогічно ми координуємо нашу діяльність з іншими інституціями.
Кошторис проекту становив 3,65 млн грн. Які його основні статті, на що пішли ці кошти?
Структура бюджету – це створення ескізів, підготовчі робити, матеріали, квитки та видатки на проживання та харчування для художників. Якщо говорити про суми, то квитки загалом коштували біля півмільйона гривень, проживання так само, близько 400 тис грн пішло на створення ескізів, близько 118 тис грн – на харчування. Гонорарів митців у кошторисі немає – всі художники працювали безкоштовно.
(15 січня Гео Лерос опублікував в себе на фейсбуці список витрат на проект — прим.ред.)
Чому спочатку представники МІП (і ви особисто) говорили про те, що художники створюватимуть мурали за гонорари, а потім виявилося, що гонорари до кошторису не закладені?
Були досить складні переговори з художниками, які тривали дуже довгий час. Ми звернулися до досить великої кількості авторів, щоб «вклинитися» в їхні графіки. Хтось відмовлявся одразу, хтось виставляв умови гонорарів, хтось – тільки райдери. Але в результаті нам вдалося домовитися, і все зробити без персональних гонорарів.
«Ми хочемо промотувати не тільки вишиванки, а весь сучасний культурний пласт»
Насамкінець попрошу вас підбити підсумки 2018 року для Міністерства інформаційної політики. Що б ви перерахували серед ключових досягнень та проблемних точок?
Це був рік, коли міністерство змогло у повному обсязі реалізувати свій функціонал. Це сталось завдяки тому, що у нас були необхідні для цього ресурси: як людські (адже штат міністерства 2018 року збільшився із 17 людей до 32, почали працювати експертна та студентська ради), так і бюджетні – ми змогли закупити телевізійний та радійний час і реалізувати ще ряд завдань.
У попередні роки ми розробляли соціальну рекламу і пропонували її як телеканалам, так і операторам зовнішньої реклами, але брали її неохоче. Ми граємо на ринку, де присутня комерційна реклама, і, звичайно, державна соціальна реклама за фінансовими показниками їй програє. Часом було прикро, що ми робимо хороші проекти, а зайти з ними на телеканали не можемо. Але так це працює в усьому світі, Україна тут не є винятком.
Ключові результати МІП за 2018 рік лежать у кількох площинах. Перша – це розробка політик, адже це первинна функція міністерства. Тут великим плюсом стала реалізація стратегії реінтеграції Донбасу, що була ухвалена в кінці 2017 року, але реально почала працювати вже у 2018-му. Також нещодавно була ухвалена стратегія реінтеграції Криму, над якою ми працювали протягом року.
Ще один важливий напрямок – реалізація проекту з книговидання. 2018 року ми виступили як серйозний гравець на книжковому ринку, видавши десятки тисяч книжок. Важливо, що ми не просто закуповували готові видання, а ініціювали створення нового продукту. Наприклад, дуже скоро вийде книжка «100 визначних подій України» – популярний погляд на історію. Це важливо та цікаво – знати та аналізувати не лише подієву історію, але й побут, історію повсякдення і т.д.
Ці книжки не лише видаються, але й пишуться на замовлення Мінінформполітики?
Так, ми працюємо безпосередньо з авторами. Також у нас є спільний проект з видавництвом «Самміт-книга» – ми робимо відеоначитку віршів сучасних українських поетів.
Третім важливим здобутком минулого року я б назвав створення бренду Ukraine Now.
Тобто Мінінформполітики у 2018 році серйозно зайшов на культурне поле?
Так, ми багато зробили в 2018 році: окрім книжкових проектів, це і музичний фестиваль «Твоя Країна Fest», і освітній проект «Маркет Мов», і підтримка кінофестивалю «Молодість», і мурали. Також невдовзі запустимо проект вивчення української мови для іноземців.
На контент фестивалю «Молодість» МІП не впливає, а в решті перерахованих проектів ви безпосередньо замовляєте створення цього контенту. Чи є це функцією МІП, і чи мають його співробітники необхідну для цього експертизу?
Ми в цих проектах намагаємося працювати з формуванням національної ідентичності. Ключовий склад міністерства – це достатньо молоді, сучасні люди, що не є прихильниками «шароварного» розуміння української ідентичності. Ми хочемо промотувати не тільки вишиванки, а весь сучасний культурний пласт. Говорячи про національну ідентичність, ми повинні говорити і по минуле, і про сьогодення, і про майбутнє.
Але чи ця тема у компетенції Міністерства інформаційної політики? І чи перераховані вами активності працюють як елементи єдиної національної інформаційної стратегії?
Українську владу часто критикують за відсутність єдиного підходу (і ми тут не є винятком). Але експерти чомусь часто вбачають реалізацію цього підходу у існуванні певного документу, «білої книги», що має задавати вектор руху. Тут можна навести як приклад стратегію розвитку туристичної галузі Туреччини, що була ухвалена в кінці 1970-х, і завдяки якій сьогодні весь світ їздить на відпочинок до Туреччини.
Але у мене є відчуття, що з Україною це неможливо з кількох причин. Одна з них – це велика кількість регіональних ідентичностей, що існує в нашій державі. Ми не можемо це зв’язати в єдиний клубок. В цьому плані ми подібні до Сполучених Штатів: це клаптикова ковдра, а це цілісне полотно. Тому не існує єдиної стратегії того, як розвивати нашу культуру. До того ж є світоглядно різні уявлення про те, що таке Україна, її культура та ідентичність, та як її треба презентувати. Взяти той-таки бренд Ukraine Now – це справжнє диво, що нам вдалося зробити його настільки сучасним. Бо він же взагалі не лягає в умовну парадигму Спритка і Гарнюні.