І виринає перша, «методологічна», проблема.
Революція і початок війни в українській літературі (як і у свідомості її читачів) злилися намертво. І Майдан тут – це насамперед «ніч» з 18 на 21 лютого; і та «ніч» триває, як і триває ця війна. Осмислення Майдану тут же (уже при перших книжкових публікаціях наприкінці лютого) виявилося скероване у майбутнє: у рефлексію початків війни, і одночасно у минуле: у попередні досвіди громадського спротиву – «на граніті», «без кучми», «заґратованої весни», помаранчевого майдану. Наче Революції в теперішньому тривалому ніколи і не існувало (просто місця не знайшлося), а тільки-от постало як подієвий фінал серії збурень та хронологічний початок війни.
Спроба в літературі схопити і утримати якийсь момент у пливкому теперішньому призводить до «тріумфу» свідчення і документу. І документ, і свідчення можуть виглядати по-різному: як ліричний вірш про безпосередньо пережите на Майдані, як авторська «гаряча» колонка, як п’єса-вербатім, записана зі слів учасників, як оповідання, побудоване чергуванням серій ТБ-картинок з серією містичних досвідів, як (авто)біографічний роман… Це, між іншим, як раз ті форми і жанри, котрі якнайвдаліше працювали і працюють з революційно проблематикою.
Самовидці
Найперше події Революції гідності вплинули на есеїстику, вона була природно в авангарді актуального їхнього осмислення. Інформаційна мета есе посунулася, поступившись місцем формуванню власне емоційного поля, в якому можна говорити про події грудня 2013-го і більше – про події лютого 2014-го (це ж різні поля, ясно). Есе стало чимсь на кшталт «скоропису» живої і розмовної мови. Фіксувалися найменші відтінки пережитих емоцій, тут же осмислювалися і закріплялися нові значення слів (та і нові слова, звісно). Коротше, есе схрестилося з постом у соціальних мережах і дало плідне, хоч і не благородних кровей, потомство.
Маю гіпотезу: саме та, написана на рубежі 2013-го і 2014-го есеїстка, остаточно закріпила в нашому авторському нонфікшн і фікшн привілейовану позицію Свідка і Сучасника (Свідок і Учасник «відійшов» корпусу творів про війну). Трішки парадоксально, бо надлогічно за суттю, що відтак ми до кожного уже фікційного твору про Майдан ставимо питання: «А чи був на місці подій автор? А чий досвід він описує?». Ці питання, отримавши позитивну відповідь, слугують часом індульгенцією для художньої прози більш, ніж низької якості, до речі. Для кон’юнктурщиків і графоманів Революція гідності – тема на другому місці за затребуваністю після АТО. Але вголос я називатиму переважно інші книжки.
«Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву» найкраще ілюструє тенденцію Автор-як-Свідок. Відразу по публікації цю книжку захопливо читали, а точніше: перечитували, бо всі включені в неї тексти були уже оприлюднені в ФБ. Важила якраз можливість пережити знову сильну емоцію (афект навіть) від першого читання, а то і пережити відтермінований катарсис. Автором проекту була Оксана Забужко, упорядкувала книжку Тетяна Терен, передмову писала Світлана Алексієвич. І окрім них було ще більше ста авторів, а критерієм для відбору їхніх постів-есе стала кількість поширення в соцмережах (не менше за п’ятсот). Проект колосальний за значенням, якщо розглядати його як історичне свідчення. Через п’ять років «Літопис» можна читати хіба що на правах документу. Есеїстика позбавлена прав ліричної поезії на граничний пафос; зґвалтування читацької психіки нарощуваннями афекту їй не прощають.
Такою ж є насправді доля і тогочасних авторських збірників есе – від Юрія Андруховича до Олександра Бойченка, та колективних збірок типу «Євромайдан: хроніка відчуттів». Вони моментально «пішли до архіву». Туди ж, і без повернення, либонь, віддалилися документальні «зборні» книжки про Майдан Антіна Мухарського, Олега Виноградова, Михайла Слабошпицького, арт-бук «Повстанська абетка», а багато в чому і епічна антологія Мистецького Барбакану «92», тощо, тощо (а ці книжки були шалено актуальні ще чотири року тому).
Поетичний аналог «Літопису самовидців» – антологія «Листи з України», упорядником якої був Григорій Семенчук, є і досі «живою» саме за рахунок питомих якостей ліричної поезії. Поетам можна кричати криком, коли боляче, навіть треба. «Листи» складаються з поезій близько шістдесяти авторів (десь по три вірші на кожного), написаних у грудні 2013-го – лютому 2014-го. І книжка ця – дуже драматична, в усіх значеннях слова. Драматизм у тому, що поети пишуть про насправді болісні і болісно зрозумілі речі – про розстріли на Майдані, про жах і розгубленість, про надстрімку швидкість подій і повільні при тому новини, про смерть, про способи забування і увіковічення цих переживань. У передмові Юрій Андрухович назве ці твори «віршами-симптомами», вдало. Тільки-от: що тут править за хворобу? Чи бувають симптоми не хвороб, а травм? Тоді все правильно: свідки-поети мають озвучити саме травму, яка – як відомо – озвученою бути не може. Тому кричати, тому мовчати. А поезія для цього надається ідеально. Подібну до Семенчука роботу провів Василь Карп’юк, зібравши тексти тридцяти поетів в книжку «Євромайдан. Лірична хроніка», теж вражаюче-наочний результат.
Якщо ми згрупуємо сучасні авторські поетичні збірники (від 2014-го десь до 2017-го точно), то отримаємо зрештою таку собі повномасштабну копію «Листів» і «Ліричної хроніки». Де поруч будуть пронизливі вірші, скажімо, Олени Степаненко і Юлії Мусаковської, які обмірковують події 2014-го через хтонічні коди, майстерна поезія Сергія Жадана, який міркує про Майдан через біблійні образи, фольклоризовані злегка заплачки Ії Ківи і вишукано-ритмізовані – Ірини Шувалової, і тут же «холодні» за рахунок «чужої» поетичної форми хоку про революцію Остапа Сливинського, наприклад. Вірші, які навряд за інших умов претендували б формувати єдиний текст.
Знаєте, до кого так чи інакше найчастіше звертаються дуже, ну дуже різні автори, обмірковуючи події Майдану? До поезії Пауля Целана, навіть вдаючись до прямого цитування нерідко. І справа не лише в тому, що книжки Целана у нас виходять одна за одною і – очевидно – уважно читаються. Робота Целана з поезією-після-поезії, з мовою, якою до того оспівували звичне, а зараз треба осмислити жахливе, либонь, найкраще надається, щоб говорити про ту «ніч» наприкінці лютого 2014-го.
Хіба насправді за таких умов варто дивуватися, що й у драматургії найкраща і найглибша п’єса про Майдан – не один із численних на цю тему вербатімів, а класична драма, ще й написана до Революції гідності. Я говорю про «Деталізацію» Дмитра Тернового, де побутові картинки з життя молодого подружжя відбуваються на тлі революційних заворушень. І летить у вікно вийнята з бруківки каменюка, завершивши щойно глибокий діалог із побратимами, що залишилися лежати там, куди їх поклали. Летить у голову невинній жертві, до речі. В цій п’єсі є те, чого ніколи б не було, якби її написали після лютого 2014-го – фарс і сміх. Цього в корпусі творів про Майдан нема і досі, і за нашого життя не буде (це не оціночне висловлювання, зрозумійте, просто констатація).
Бо головне: свідок завжди відчуває свою інтимну синхронізацію із Великою Історією, але свідок – це не про неупередженість. Свідок – це про гучне говоріння в ситуації повної інституалізованої недовіри до твоїх слів. Свідок засвідчує по-перше, уже потім – свідчить. Він – свого типу живий документ. Знову і знову, коли оприлюднювали і оприлюднюють тексти про Майдан, написані з позиції Свідка і Сучасника, постає питання: на яких підставах гуртується спільнота і суспільство в ворожих і небезпечних для її цілісності умовах?
Коротше: як же виживати гуртом, якщо помирає кожен сам по собі? Снайпери ж бо чергами, здається, не стріляють.
Ця тема в укрліті не Майданом заявлена, але саме в творах про Майдан осмислення факторів української ідентичності набули такого життєво важливого звучання. Хто такі українці? – Ті, хто пам’ятає імена перших жертв на Майдані. Хто такі українці? – Ті, хто знає, як важко дихати в диму від спалених шин на Груші. Хто такі українці? – Ті, хто «Пливе кача» ніколи не слухатимуть більше без сліз скорботи, а «Ленту за лентою» без сліз гніву. Питання завжди те саме, варіантів відповідей безкінечно багато.
Невдячні нащадки
Одночасно з «коронацією» позиції Свідка, відбуваються не те, щоб невдалі, але несміливі спроби говорити по Революцію гідності з позиції Нащадка. Ця тенденція найбільше проявилася саме в прозі, і саме в великих формах. Та хоч і може здатися дивним, замилування і ностальгія за 90-мив укрпрозі пов’язана саме зі спробами утвердити Нащадка в праві на осмислення поточних подій. Наш камбек-мученик до 90-х (зокрема і в стилістиці романів) – наслідок Майдану.
Вам не здається дивним, що про події кінця 90-х, а то і середини 2000-х, говорять в інтонаціях хіба не історичних романів про Татаро-монгольську навалу і з таким же ступенем правдоподібності? А народжені у Радянському союзі сприймаються як генерація, що віджила своє, накоїла історичних помилок і готова зійти зі сцени історичних подій? Людям із досвідами трьох революцій зараз ще п’ятдесяти немає. А проза про них пишеться з позиції нащадків – і знаєте, рідко-рідко вдячних нащадків.
Одна з найперших художніх проз про Майдан – книжка, даруйте за літоту, етично сумнівна. Свого часу її не помітили, і то на краще, але вона симптоматична. Зветься «Сотня», автор – Миррим Худдух. 2113 рік. «Сотня» – це комп’ютерна гра, яка відтворює розстріли Майдану. Кожен геймер може побувати у будь-якій ролі: від героїв Небесної Сотні до умовних Парасюків на трибуні, від беркутівця до озброєного «коктейлем Молотова» повстанця. Книжка – збірник зі ста монологів тих самих геймерів, які захоплено переживають моменти, коли в когось влучає снайпер. Книжка ця і згадки не була б варта, аби не демонструвала найлегших шлях «присвоєння» Революції через позицію Нащадка – перенести Сучасника у майбутнє. Цього року, скажімо, те саме зробив Андрій Цаплієнко в «Стіні», а раніше – Олег Шинкаренко і Маркіян Камиш; можна передбачити, що цей прийом надовго оселився в соціально-фантастичній і антиутопічній прозі.
Ту саму роботу, але тонше (і точно вже моральніше) робить Дзвінка Матіяш в «Марті з вулиці Святого Миколая». Марта – дитина, народжена після революції і війни, малює розстріли Небесної Сотні зі слів своєї матері, яка була безпосереднім свідком подій. Власне, сюжет Матіяш є «флешфорвардом» оповідання «Червоні на чорному сліди» Ірини Цілик (і досі один із найкращих прозових творів про Майдан), де дитина переживає жах і страх матері як уже власну пам'ять про трагедію (пам'ять, саме так, не спогад). Вигадана дитина Матіяш шукає відповідей про своє минуле в нашому теперішньому (ок, у недавньому актуальному минулому). От точно так же сучасна проза шукає відповідей у подіях початку 90-х.
Майдан шокував, буквально. Він відмінив попередній історичний хід подій і не дав нової шкали для осмислення руху історії. І виникла гостра потреба означити причини Революції гідності, якщо вже нема інструментарію міркувати про наслідки (і досі!).
От наприклад, два цьогорічні дебютні романи – «Новини» Андрія Войніцького і «Фіолет» Сергія Мартинюка. Вони щедро відсилають своїх героїв-тридцятиліток у 90-і. І там знаходять причини смертей у 2014-му: їхні ровесники тоді не спромоглися відпрацювати щедрі аванси свободи і волі до життя. А от для порівняння дві дебютантки 2014-го: «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної і «Hunt, Doctor, Hunt» Гаськи Шиян. Амеліна проводить свого героя-емпата через буремні 90-і і через три революції, щоб в епілозі стало видно: це все – чужі для нього історії, навіть надприродного ресурсу забракне пережити ті постріли. А Шиян відправляє гуляти просторами української історії і сучасності темношкірого юнака, абсолютного Чужого. Підходи докорінно різні, об’єднує їх одне: щось сталося тоді, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х, щось безкінечно важливе, що так понині і не завершилося. А маємо ж справу уже з наслідками, насправді.
Одна з найстриманіших емоційно проз про Майдан – «Санітар з Інститутської» Олексія Нікітіна – в цьому сенсі і показовий, і знаковий. Нікітін проводить двох своїх героїв художника Уманця і поета Незгоду через довге, непросте і буремне життя. Чоловіки дружать із кінця 80-х і переживають новітню українську історію цілком біографічно. Аж поки один із них не загине на Інститутській, а другий не побачить це в передачі новин за кордоном. Він, либонь, ту історію нам і розкаже. Нащадок і Сучасник: познайомилися, здружилися і розійшлися назавжди.
І от вам парадокс. Події Революції гідності в літературі осмислюються через причини цих подій – і для того використовуються складні оповідальні модуси Свідка і Нащадка. Майдан діагностують по-різному, але з однаковим результатом. А говоримо ж ми про подію історично завершену, було б уже почати лікування. Наслідки історично завершеної події нам буцімто відомі. Чи не відомі, га? Пам’ятаєте те оповідання про Майдан, яке свого часу (в 2014-у) читали і обговорювали активно? «Стоїмо» Владислава Івченка. Батько-інвалід, прикутий до ліжка, і його немолодий син, «прикутий» до дивану. І фоном – новини з Майдану. І рефреном – знову і знову повторювана фраза молодшого: «Стоїмо!». Стоять лежачі хворі, хороша аналогія. Все ще триває, тут і зараз.