"Якби не було б стволів - менти б не зупинилися"
Володимир, 31 рік. Активіст
Я трохи движував біля Будинку профспілок та на Інститутскій. Кидав все, що можна кидати - каміння, коктейлі, але намагався бути обережним. Наближався до крайної лінії лише в моменти поміж залпами гранат, що кидали менти. На моїх очах людей, котрі вибігали на авось, без “рекогносцировки” контузило, ранило і вони вибували з рядів майже одразу по приходу на передову.
Це був важкий день для Самооборони - після подій в Маріїнському вона була дезорієнтована і дезорганізована. Багато людей загинули. Ну і, якщо чесно, хоч Парубій і заявляв, що хлопці дуже класно організовані, підготовка у них була так собі - велика ротація, і навчання більше нагадувало гру в солдатиків, ніж справжні тренування.
Через все це Самооборона не дуже добре справлялась з триманням барикад. Але тримання барикад - то, насправді, таке. Вирішальним було інше. Кілька груп хлопців з різних угрупувань, в тому числі — з Правого Сектора, зі зброєю, яку вони всякими правдами і неправдами добували, пішли в палаючий вже будинок Профспілок і почали стріляти в ментів, котрі намагалися зайти в будівлю зі сторони Європейської площі. Я знаю, що одна така група протестувальників розстріляла 8 чоловік. Інша – 12, але це не за ніч, а протягом 18-20 лютого. Найбільш відчайдушні ходили зі стволами на передову. Зброя була, здебільшого, мисливська. Якби не було б стволів - менти б не зупинилися.
Хоча в якийсь момент здавалось, що вже все - навіть думав про відступ.
Політики “спригнули” одразу. І всі, хто стояв за партії. Залишились люди, які були там за власними переконаннями. Командували - ну як, хто авторитет, то й і командує. (На питання про Яроша) Не думаю, що він був на передовій.
20-го лютого протестувальники дійсно стріляли з Консерваторії. Двоє з них були 20-річні малолєтки, які просто страх втратили.
Щодо снайперів, які працювали з іншого боку, то їх було дві групи. Одна на Кабміні, в мережі є запис їх переговорів - 15 хвилин. У них, судячи з переговорів, була команда стріляти лише в озброєних.
І була друга група - мій товариш записав 2 хвилини їх перемовин. І на цьому записі чутно, що вони постійно стріляли, особливо не обираючи, в кого. “Работаем туда”, і постійно йде відлік: 3-2-1, і чутно постріли. Більшість людей, яких вони поклали на Інститутський, були без зброї, з палками. Навіщо? Не знаю, мабуть, просто збільшували кількість жертв. Цілком могли стріляти в обидві сторони - і в протестувальників, і в ментів.
Мій товариш підходив, до речі, до одного з сотників Самооборони, дав частоту цих снайперів, запропонував слухати і записувати. Той відповів: і так їх всіх порєшаєм. Після того ті снайпери ще добу працювали. За добу друг повернувся на Майдан і знову почув їх. Вони все ще спілкувались на тій частоті. Але ніхто їх не слухав і, відповідно, не вирахував.
(На питання, нашо люди йшли у наступ під снайперськими кулями по Інститутскій) От я теж не можу зрозуміти. Нахріна? Таке командування. Питав в товариша, який там був. Каже - просто були на першій барикаді, і як менти відступили, то ми пішли у наступ. Просто йшли вперед за звичкою. Відчайдухи, багато хто з них до того вже був поранений на Грушевського.
Є такі люди - вони хочуть дивитися в обличчя смерті. Я знаю цей стан, мене він також захоплював. Приходиш на передову, починаєш двіжувати і вже важко зупинитись.
Багато в кого з тих, що йшли вперед, навість захисту нормального не було. Взагалі з цим було погано організовано: люди, які йшли з передової, не передавали свій захист тим, хто їх замінював. “Ні, це мої лати, і я в них буду спать”. І захисту багатьом не вистачало.
Те, що 20-го лютого менти вже здалися, означає, що структура їх почала ламатися ще раніше.
"Я впевнений, що з Будинку профспілок вивели всіх поранених"
Василь Кривень, лікар-офтальмолог, Київ. Працював волонтером спочатку у медпункті в КМДА, потім - у Будинку профспілок, після його евакуації - у Михайлівському соборі.
Вдень 18-го мені зателефонували з Майдану і сказали, що терміново потрібна допомога. Я поїхав у Будинок профспілок, машину залишив подалі. Був на місці десь о 15-15.15. Ще здавалось, що все спокійно. Я промивав очі людям від газу, закрапував сльозозамінники і так далі. А потім почався рух, почалися крики “Коридор, лікаря!”.
У вікно з Будинку профспілок побачили, як розгалучшеняється БТР, врізається в барикаду. Це ж важка військова техніка, а хлопці тримали цю барикаду фактично собою, підпирали мішки плечима. І от БТР врізався в барикаду, і я побачив, як люди розлетілися від неї метри на три.
Розлетілися, і все замовкло, буквально на мить. А потім вже за 5 хвилин третій поверх Будинку профспілок був уже повністю забитий пораненими. Я взяв голкотримач і почив шити все, що бачив: і рани від гранат, і вогнестріли, хлопчину з розірваними ніздрями і губами…
Я взагалі-то хірург-офтальмолог, але, щоб ви розуміли, хірург у мирний час і хірург у віськовий час - це різні речі. Так , ми всі проходили навчання на військовій кафедрі, теоретично вивчали певні нюанси роботи з ранами від вогнепальної зброї і т.д.
Звичайно, ми можемо обробити, зашити, припинити кровотечу. Але до того ми бачили такі поранення тільки в книжках чи в кіно.
Такий страх я відчув вперше в житті. До того сподівався, що все вирішиться мирно. А тоді, як ми підійшли до вікна, побачили цей БТР, побачили, як падають люди, хтось сказав: відійдіть, бо можуть стріляти. В цей момент ми не знали, чи зможемо взагалі вийти з Будинку профспілок. Ну а коли вже почалась робота, то заспокоївся, почав думати про людей, а не про себе.
Десь 23:00 -00:00 я зашивав комусь рану на нозі чи на голові, і відчув, що у мене запирає дихання, сльозяться очі і горить лице. Спочатку думав, що то газ який всмоктався в одяг поранених. Але потім вже стало зовсім важко дихати, і поступила команда збирати речі. Частина кімнат на третьому поверсі були зачинені, і було таке відчуття, що газ просочується саме з них. Від них йшов різкий запах.
Ми почали згрібати медикаменти у великі целофанові мішок та картонні коробки. Просто скидали у нього зі стелажів те, що було потрібно. Зі свого стелажа над яким був напис –«Окуліст» скидав очні флакони з антибіотиками, очні гелі, мазі антибактеріальні, нитки потрібної товщини - тих розмірів, якими ми шиємо повіки.
Поранених вивели в першу чергу. Взагалі, не було такого, що в Будинку профспілок на 3 поверсі влаштовували в цей час постійний стаціонар для поранених - там ми надавали першу допомогу і відправляли їх далі. Хто міг іти - ставав на ноги і йшов сам, важких поранених забирали автомайданівці і відвозили в підпільні госпіталі чи в медичні заклади після узгодження з координаторами медичної служби.
Я абсолютно впевнений, що з третього поверху евакуювали всіх поранених. Про те, що були поранені на інших поверхах, я ніколи не чув. Думаю, якби були, ми б про них знали. На першому поверсі теж приймали людей, і звідти теж всіх вивели. А медики з координаторами ще лишались і збирали необхідне, щоб перебазуватися в Михайлівський собор. І на інших поверхах лишалися хлопці з Правого сектору зі щитами, вони прикривали наш відхід.
Я не встиг забрати офтальмоскоп, який мені подарувала моя вчитель. Досі не зізнався їй, що він там залишився і згорів… І також згоріла ручна щілинна лампа. Лікар, який зробив її для мене, помер рік тому за трагічних обставин.
Нас попередили, що виведуть через якийсь коридор на Трьохсвятительску вулицю. Ми несли свій інструментарії в пакунках. Під`їжджали машини, на які ми намагалися згрузити пакунки, а що не влізло - те вже несли в руках. Прийшли під Михайлівський і побачили там купу тих мішків. Всередині собору було багато людей - поранені, навіть мертві - принаймні, один, справа від іконостасу…
Вже розгорталися хірургічні столи. Також почали розгортати столи у трапезній. Тієї ночі не спав ніхто. Вже надранок я попросив друга мене змінити і поїхав додому. Поранених було дуже багато - здебільшого, гранатами. В одного молодого хлопця на підборідді було 2 отвори - проникаюче поранення від кулі. Пам'ятаю з якогось Атласу вогнепальних поранень, що такий отвір - майже однаковий вхід і вихід, так зване цигарковоподібне- характерно для для поранення з автомату Калашнікова, кулі 7,62 мм..
Було так багато травм очей, оскільки наші хлопці були здебільшого без захисних окулярів. Я навіть у фб постив інформацію, що в Іраці 16% бойових поранень - трамви очей. А в жодного ізраїльського солдата травми очей не було, оскільки вони всі носять гарні захисні окуляри. Можна було зменшити ризик травм, звісно. Профілактика завжди дешевша, ніж героїчна боротьба з наслідками.
Взагалі, звісно, хотілося б зустріти тих людей, кому я надавав допомогу. Цікаво, як вони. Але багато хто поїхав до лікарень в інших містах та навіть за кордон.
Шкода загиблих хлопців. Я спілкувався з молодими хлопцями з самооборони і по очах бачив, що вони не повернуться додому, будуть битися до останнього.
Дуже злякалась моя дружина. Була така ситуація: я зашиваю комусь голову, а дружина телефонує і каже: дитина впала, розбила голову. Я, чесно кажучи, не повірив. Думав, вона мене так хоче з Майдану витягти. Сказав “Ну, якщо це так, їдь з нею у медпукнт сама”. А вже коли повернувся додому, побачив, що у дочки дійсно голова замазана зеленкою . Кажу: “Доця, пробач, що тата не було поруч”.
Щодо інформації, яка поширюється про нестачу і крадіжку ліків. Можу сказати, що для хірургії ми були забезпечені всім необхідним: інструментами, препаратами. Фізрозчину, шприців та бинтів було навіть забагато. У палатці біля трапезної можна було знайти фактично будь-які потрібні краплі для очей. Звісно, воно все було не дуже добре сортовано і потребувало кращої координації.
"Был бы ты сцыклом, сидел бы дома перед телевизором"
Евгений, киевлянин, дизайнер, отец 2-летнего сына
18-го я был днем на Институтской, чуть повоевал, съедил на работу и вернулся на Майдан где-то в шесть вечера. Нашел друга, и мы стали в цепочку, передающую камни от Сбербанка. Потом сходили на баррикады, поспрашивали, что где нужно. Людей на Майдане было еще много.
Взяли поесть, я стою с едой в руках, и тут начинается первая атака. Это было часов 10-11 вечера. Я не видел, как она началась. Выскочил - за баррикадой на Крещатике в сторону Европейской стоял “Беркут”, они готовили БТРы. БТР врезался в баррикаду, с нее полетели люди. Протестующие забросал БТР коктейлями Молотова, и он загорелся.
Тогда еще не было понятно, что это последний смертный бой. Многие люди вообще продолжали спокойно сидеть возле своих палаток, будто ничего не происходит.
“Беркут” стоял возле Октябрського. Но вскоре после того, как загорелся БТР, они спустились оттуда по ступенькам и, таким образом, зашли с фланга, заняв большую баррикаду на Крещатике в сторону Европейской, отрезав нас от запасов коктейлей Молотова и камней. И, что самое ужасное, покрышек.
Покрышек было мало, и пришлось быстро создавать горящий фронт перед “Беркутом” из всего, что было под рукой. Бросали в огонь мусор, одежду, одеяла, подушки. Все, лишь бы горело. Видел даже, как в огонь полетели женские туфли.
Образовалась баррикада метра полтора шириной. Менты включили водометы и начали прорываться уже со стороны Институтской. Действовали они так: сначала затушили огонь водометом. Потом по затушенному пошли вперед. А люди, соответственно, начали отступать.
Вот в этот момент - показалось, что все, конец.
И тут такое случилось… Я понимаю, это пафосно будет звучать. Ведущий со сцены предложил спеть гимн. “Беркут” был метрах в 20 от нас. Люди начали петь гимн, и в какой-то момент, не переставая петь, толпа будто подалась от центра вперед. Полетели камни, и атаку ментов удалось отбить - они отступили.
Я видел чувака, который вступил в драку с “беркутовцем” один на один. В итоге “беркутовец” убежал к своим.
Хотя “Беркут” тоже был безумный. Были такие, которые шли прямо через стену огня под градом камней. Но камней было так много, что им все равно приходилось отступать назад.
Снова нам повезло с ветром - дым, как и во время столкновений на Грушевского, шел только в сторону “Беркута”. Нам было бы очень тяжело, если бы он дул на нас, так как люди были в основном без противогазов.
Вообще, “Беркут” стоял плотными рядами, но фронт был небольшой. И они не могли зайти с Лютеранской, например, или с Костельной, потому что тогда бы фронт растянулся.
После двух я подошел к стелле и обнаружил, что там прямо под открытым небом чуваки отдыхают, спят. Говорю: “О, прикольно, можно с вами?” Лег и думаю: “Только б снайпер не выстрелил”. Вокруг все горит, возле памятника основателям Киева стреляют, а я лежу себе. “Беркут” в тот момент еще стоял выше стеллы.
Полежал, ушел, и через 5 минут палатка, возле которой я лежал, уже пылала, а “Беркут” занял стеллу. Это была самая серьезная атака - в 4-е утра. “Беркут” перестроился и пошел в наступление.
Ребят со щитами не хватало даже на то, чтобы закрыть весь периметр. Просили менять их, потому что они были мокрые из-за водометов. Когда был последний штурм, на сцену вышел какой-то сотник, немолодой, судя по голосу, и начал командовать. Тогда дело лучше пошло.
Но палатки скоро прогорели, и очень трудно было поддерживать огонь. Он почти погас. Мы кое-как отбивались. Светало. Время тянулось очень медленно.
И вдруг я понял, что людей на Майдане осталось совсем мало. А это важно, чтобы сзади были люди - пусть они даже ничего не делают. В этот момент было страшно и снова появилась мысль, что сейчас будут добивать.
Но, к счастью, “Беркут” все же не пошел через огонь, хоть огонь и был слабый. Думаю, они тоже устали идти через огонь под камнями. В толпе я видел нескольких людей с охотничьим оружием, но не видел, как они стреляли.
Самое тяжелое время - после 4-х утра. Все ждали львовское подкрепление, а его все нет и нет.
Какие-то люди спали прямо под елкой на Майдане, неподалеку от горящей баррикады. Спали на ступеньках, на передовой, оперевшись на щиты. Просто потому, что так устали, и не было уже сил.
Вокруг были обычные чуваки - такие же, как мы. Программисты, менеджеры и так далее. Организации практически никакой - если и была, мы ее не заметили. Никаких лидеров или политиков я не видел.
Моего друга ранило гранатой, когда он бросал вещи в огонь. Мы с ним отошли в тыл, и он начал жаловаться на то, что боится быть на передовой.
- Я смотрю на этих ребят, которые щиты держат, и понимаю, что я сцыкло.
К нам повернулся какой-то мужчина, который был рядом, и сказал:
- Если бы ты был сцыклом, сидел бы сейчас дома перед телевизором.
"Якось в голову тоді не прийшло, що могли ж взагалі вже не побачитися на цьому світі"
Наталка, 37 років, архіваріус. Її чоловік - Дмитро, звукорежисер. Батьки двох дітей
Ми звичайна українська родина, маємо двох синів 17 та 2,5 роки. На Майдані перебували із самого початку, чоловік та старший син брали участь у протистоянні 19 січня, взятті Українського дому, я працювала в різний час на кухнях та на загальних роботах на Грушевського. По мірі сил допомагали грошима, їжею, одягом, медикаментами, будівельними матеріалами для барикад. Зрештою, як і більшість українців тоді. Нічого особливого.
Увечорі 18 лютого ми залишили дітей вдома та приїхали на Михайлівську площу близько восьмої вечора, коли бойові дії вже були у розпалі. Спочатку залишили машину на Михайлівській, але чомусь потім чоловік вирішив відігнати її подалі, на Велику Житомирську – це була наша помилка, згодом буде зрозуміло, чому.
Прийшовши на Майдан, ми розділилися; я пішла до Будинку профспілок віднести медикаменти та попроситися працювати у медпункті, а чоловік побіг на барикаду на Хрещатику (та, що дивилася убік Європейської площі). Із самого початку, не дивлячись на те, що горіли барикади, лунала стрілянина, вибухали гранати, все було якось доволі звично після подій 19-26 січня. Люди всі робили кожен свою справу, щось переносили, кудись бігли. Ніхто не боявся і не панікував, зі сцени лунали лозунги на підтримку. Якось так... Але вже у Профспілках я почала розуміти, що відбувається щось страшне: поранених несли одного за одним, і це не були якісь прості травми типа забоїв або подряпин. Люди втрачали кінцівки, очі, стікали кров’ю. Дуже багато, майже кожні три-п’ять хвилин когось приносили.
Близько половини десятого вечора з’явилась інформація, що вбито якогось крупного регіонала і видано наказ на жорстку зачистку Майдану. Приблизно в той же час у приміщення пустили перцевий газ, але всі були настільки заклопотані та напружені, що майже ніхто не звернув уваги на це, хоча й виїдало очі та сильно нудило.
Об одинадцятій почали дзвонити друзі та вимагати, аби ми негайно їхали звідти, бо буде зачистка, всіх повбивають, розпочалась евакуація Профспілок и взагалі все погано.
Швидкі на той момент вже курсували взагалі безперервно, їх не вистачало, медики пішки на ношах несли поранених до Михайлівського. Повз мене пробігла така бригада, але пораненого не донесли, він помер. Друзі дзвонили, щось кричали, але в мене наступив якийсь психологічний параліч, реальність геть не сприймалася, страшно не було. Було відчуття, що тут, на Майдані та Михайлівській і є справжнє життя, а іншого вже немає. Я навіть про дітей не думала в той час. Наверху в монастирі було доволі тихо порівняно з Майданом, але кількість постраждалих не давала забути, що там десь б’ються на смерть люди.
Опів на дванадцяту подзвонив чоловік, сказав, що його трошки поранило, тож він чекатиме мене біля готелю Козацький. Я побігла до нього, вже перебирала у голові, що зараз потрібно зробити, якщо сильно поранило, але виявилося, що нічого страшного: чоловікові під ногами розірвалась світлошумова граната й побила ноги, але не до крові, ходити може, все нормально. Якось в голову тоді не прийшло, що могли ж взагалі вже не побачитися на цьому світі: ніякого захисту в чоловіка не було, окрім будівельної каски. Таке.
Потрібно було трохи заспокоїтись, як це не дивно, тож ми пішли зустрічати знайомого біля Головпоштамту. Людей там виявилось дещо більше, ніж біля Профспілок, було багато жінок та старих, всі дивилися убік стели: там також горіло вже дуже сильно.
Ніхто особливо не боявся, знову ж таки наголошую, паніки не було, всі були на своєму місці, так було треба. Неподалік люди вишикувалися й передавали на барикади дошки, бруківку, шини. Перевдягався невеликий загін самооборони, читали молитви. Єдине, на що нарікали і ми з чоловіком, і багато інших людей – що мало народу, не вистачає, хлопці на барикадах втомлені за цілий день, їх меншає, можемо й не вистояти до ранку. Чомусь оце була така загальна ідея: протриматись до сходу сонця, якщо встоїмо, то переможемо. Як у казці.
Повз нас пробіг якийсь чоловік, кричав, що на Михайлівській тітушки, дуже багато, потрібно бігти туди. Я побігла на розвідку, чоловік залишився працювати на Майдані.
На Михайлівській дійсно виявилися тітушки. Їх привезли у декількох бусиках із житомирськими номерами, десь приблизно чоловік 200, вдягнених у форму майданівської самооборони. Я повідомила чоловікові, він та ще кілька знайомих побігли на Михайлівську, по дорозі збираючи скляні пляшки, дошки, будівельне сміття – все, с чого можна робити барикади. Незрозуміло було, що збираються робити тітушки, тому деякий час доволі хаотично ми бігали туди-сюди, але згодом ситуація прояснилася, всі вийшли на позиції і почали робити кожен своє. Тітушки стріляли з автоматів зрідка, кидалися гранатами, всі інші будували барикаду, розвантажували машини з допомогою, ламали бруківку, тягли підручні матеріали, розливали коктейлі.
Повертаючись до початку. Машина наша була припаркована на Великій Житомирській. Ми знаходились на Михайлівській площі. Між нами, на Володимирській, стояв кордон озброєних тітушок. Обійти їх прилеглими вулицями чисто теоретично можна було б, але ризикувати не стали, бо були повідомлення, що всі вулиці контролюються. Ось тут мені дуже чомусь захотілося додому і стало страшно від того факту, що я не можу цього зробити, бо мене можуть вбити.
Була вже перша ночі. Люди потихеньку прибували. З Майдану лунали потужні вибухи та несли поранених. Періодично дзвонили знайомі «як ви там». А як ми тут? Та ніяк, бруківку ламаємо, барикаду будуємо.
З другої до третьої години ночі чоловік стояв на КП біля МІДу, а я була в монастирі, відпочила трошки, бо відчувала, що не витримаю - буду проситися додому.
Соромно було, але хотілося до дітей, додому, там нічого не вибухає, ніхто не стріляє і взагалі, я приїду і забуду все це. В храмі подивилася на жінок, на поранених хлопців, на стариків, підлітків, яким «вже вісімнадцять!» - ніхто не скиглив, не жалівся, навіть жартували, вкладалися спати, розносили попоїсти. Зрозуміла, що нікуди не поїду.
На Майдані палав Будинок профспілок, працювали МЧСники, горіли барикади, кричав хтось зі сцени. Пожежна машина, що гасила крило, яке виходило вікнами на Хрещатик, час від часу чомусь намагалася заливати водою барикаду, досі не розумію, як так могло бути.
Чоловік раптом кудись зник. Знову понесли вбитого хлопця повз мене. Я трошки розгубилась, просто стояла і нічого не робила, намагалася осягнути те, що відбувається, але не виходило. Здавалося, що це якесь кіно, бо не може бути так насправді, шо, приміром, горить Будинок профспілок, а я тут була дві години тому і все було нормально.
Або ось неподалік розрівалася граната, комусь відірвало півщоки, а він живий і кудись іще біжить и щось кричить – куди кому що нести. І не можуть усі ці майже неозброєні люди з доброго дива отак ризикувати своїм життям. Невже вони не розуміють, що їх можуть вбити? А як же діти? Ні, це не реальність.
Повернувся чоловік, злий, когось там матюкав з Партії регіонів. Мабуть, щось побачив…
Ми повернулися на Майдан близько п’ятої години ранку, відпочивши та трошки підзабувши, що ж насправді відбувається.
Вже палала уся площа навколо стели та попід Глобусом. Щось постійно вибухало на Інститутській, але видно не було через димову завісу. Людей було мало, особливо ближче до консерваторії, тож ми змогли підійти впритул до вогню. Люди кудись туди, у вогонь, кидали пляшки та каміння, мабуть, там був "Беркут", але його не видно, проте звідти летять гранати і то дуже близько до нас. В якийсь момент всі побачили, як беркут починає проходити між Глобусом та консерваторією (там є такий вузенький прохід з воротами). Кинулися щось робити, повалили кіоск, тягли якісь дошки, ганчір’я, все, що може горіти. Я вперше бачила так близько спецназ і тоді мені вперше за той день зробилося страшно по-справжньому, я дивилася, як за щитами рухаються люди і розуміла, що вони ідуть нас усіх тут повбивати і їм нас не жалко, а навпаки, вони із задоволенням нас вбиватимуть, бо інакше що вони тут роблять? Спецназ був цілком реальний.
Майже шоста. Зі сцени хтось кричить, що ми вже майже вистояли, залишилось півтори години. Чому півтори? У них там що, узгоджено все по годинах? Але вже значно легше, всього півтори години и все буде добре, можна буде відпочивати.
Ми вирушили до Михайлівської площі, бо чоловіка нудило, требу було знайти молока и і трохи йому відпочити. Коли прийшли, то дуже здивувалися, бо на площі було пусто, майже нікого не лишилося, тихо. Тітушки, кажуть, розвернулися та й пішли близької п’ятої ранку. Все спокійно, народ побіг на Майдан. Ми попили молока, поспілкувалися біля Міністерства, віддихались і пішли вже спокійно відносно до машини. Все виявилось в порядку, можна їхати додому.
Про людей на Майдані. Дуже різні люди були. Була дівчина, класичний дакфейс, біла норкова шуба, підбори: несла якісь бруднющі дошки, притуливши їх до білої норки. Була бабуся, років 90, песик такий само старий з нею, бабуся принесла цеглинку, «на, доцю, я біля дому знайшла, вам пригодиться» і руки трусяться від слабкості. Були підлітки, були вагітні жінки. Таксист, всю ніч возив людей на Михайлівську безкоштовно з усього Києва. Мені здається, що кожен, хто був в той день на Майдані, на Михайлівській, всі ці люди зробили кожен свій особистий подвиг, перемогли кожен свої особисті обставини і були там, де вони могли щось зробити кожен для всіх.
"Люди не були готові до того, що відбувалось"
Ярема, 15-та сотня Самооборони. Львів
В той момент ми не розуміли, що це якийсь вирішальний бій. Здавалося, це лише початок. Але дуже вразило, що до такого дійшло. Що люди, які керують країною, настільки нещадно ставляться до громадян, і зовсім їм нікого не шкода.
Важко сказати, скільки було в ту ніч на Майдані людей з самооборони. Частини не було, бо понесли великі втрати в Маріїнському парку, багатьох захопила міліція, хтось відійшов. Люди на Майдані в ту ніч були різні. Прийшло багато киян, коли побачили, що відбувається. З нашої сотні було не дуже багато людей, бо багато хто залишився в Маріїнському.
Загального командування не було. Ті, хто був поруч, по ходу визначалися, що робити. І це, по суті, була головна проблема. Саме через відсутність координації ми понесли такі великі втрати. І це питання до тих, хто брав на себе відповідальність за організацію самооборони Майдану: чому так сталося?
Багато хто засуджує, наприклад, афганців, за те, що пішли з Майдану тієї ночі. А я вважаю, що це правильно. Люди не хотіли йти на смерть навіть без можливості оборони.
(На питання: А чому ж ви залишились?) Я залишився, да. Чому? Не знаю. В безвихідних ситуаціях просто дієш, а не думаєш. Заготовували бруківку, кидали коктейлі - робили все, що було потрібно.
Вирішальним, на мою думку, було те, що міліціонери були надто втомлені. Або ж в них просто не було наказу дотискати.
Люди не були готові до того, що відбувалось. Вони навіть не розуміли, що відбувається. Знали люди згори, керівництво, опозиційні лідери. Вони пішли з Майдану, нічого не організувавши, не запропонувавши ніякого плану дій в цій ситуації, просто залишили людей.
Багато хто з самооборони звертався до них протягом того часу, що стояв Майдан, і казав, що треба діяти, готуватися, озброюватися. Вони відповідали лише: чекайте, чекайте. І тоді спочатку сталося Грушевського - незапланований наступ. А потім, 20-го, розстріляли людей, які нічого не штурмували, не вели ніяких військових дій - взагалі незрозуміло, за що вони загинули.
Те саме, коли ми прийшли в Маріїнський парк на мирну ходу - ніхто не попередив, до чого готуватися. Ніхто не сказав: приходьте зі зброєю, вас, можливо, будуть закидувати гранатами. Казали: ставайте у наші лави. Люди стали, і все це обернулося такою великою кров`ю.
Це не є відповдальність лише cтарої влади. Це відповідальність і тих, хто від опозиції займався обороною Майдану. Ця тема зараз, може, не дуже актуальна, бо на носі війна. Але хтось має відповісти за те, що сталося. Досі нікого не покарали, не затримали для перевірки, всі бажаючі втікли за кордон.
"Беркут" стал совершенно огнеупорный"
Иван и Олег, реконструкторы, Киев
Олег: Мы были в Октябрьском дворце, когда его начала штурмовать милиция. Они взяли верхнюю баррикаду на Институтской. Людей в Октябрьском было очень мало: часть успела уйти, остались только охрана, раненые и медики. Мы забаррикадировались,как могли. Милиция выбивала окна, двери и бросала через них гранаты.
В это время сотрудники Октябрьского открыли боковой вход, который ведет в сторону Майдана, и мы начали выходить через него. Но, когда спускались, в нас сверху полетели булыжники - это милиция бросала с площадки возле Октябрьского. А мы раненых несем, с нами медперсонал, женщины. Словом, всех эвакуировать не удалось. Человек 20-30 медперсонала осталось внутри на первом этаже, еще оставались люди на верхних этажах.
Мы спустились вниз и начали разбирать баррикаду, чтобы прорваться внутрь Майдана. С той стороны нам тоже помогали люди. Разбирали очень быстро и пытались перебросить через нее девушек, потому что нас обстреливали камнями.
Так же по баррикаде милиция вела постоянный обстрел со стороны Октябрьского из наствольных минометов. Стреляли в толпу. Кроме того, прицельно стреляли дробью в голову - целились в тех, кто был на баррикаде в сторону Европейской площади. Каждую минуту ранило 2-3 человека.
Эту баррикаду мы держали очень долго. Надышались газом, тошнило ужасно. Менты поняли, что не смогут пробить ее в лобовую. Тогда они спустились по лестнице, которая ведет от Октябрьского, и заняли баррикаду с нашей стороны.
Люди потихоньку отходили, стараясь создать перед собой еще одну баррикаду из всего, что было.
"Беркут", кстати, стал совершенно огнеупорный. Если раньше было достаточно кинуть одну бутылку коктейля, и они разбегались, то 18-го числа на Институтской на одну бутылку они уже просто не реагировали. Нужно было забрасывать их бутылками по 5-6 штук. И еще их щиты поливали водой, думаю, чтобы хуже загорались.
Меня контузило еще когда держали первую баррикаду в сторону Европейской. Я стоял там со щитом.
На баррикадах было дежурство. Когда одни уставали - передавали щиты следующим. Все, кто стоял на передовой со щитами, были в полной защите. На мне были каска, бронежилет, два противогаза. В руках саперная лопатка и щит. Как оружие я лопатку не использовал, но она очень пригодилась на Институтской днем - для того, чтобы снимать плитку.
За передовой была зона, в которую не пускали никого, кто был без бронежилета. Из нее ребята бросали камни и коктейли. Но бросали только тогда, когда была атака.
За этой зоной - резерв со щитами (небольшие отряды Самообороны). А также люди, которые подносили камни и коктейли.
Иван: Я в это время сходил на Подол на склад с друзьями. Взяли два ружья и патроны. Когда вернулись на Майдан - Олег уже был контужен. Так что все патроны мы отдали ребятам на Майдане, и около полуночи повезли Олега домой.
По моим оценкам, в первой линии обороны в тот момент было около тысячи людей. Самообороны было мало. Тех батальонов, которые утром водил Парубий, я не видел. Люди постоянно передавали на передовую камни. А с передовой постоянно несли раненых. Но взамен них подходили новые люди.
Олег: Было очень много киевлян в ту ночь. Самообороны - очень мало. Вообще, все смешалось и был какой то самоорганизованный хаос. Тяжело вспоминать ту ночь, до сих пор бардак в голове. Я еще пошел, не вылечившись, с температурой.
Мысли, что нужно бежать, не было. Была мысль, что нужно дождаться подкрепления. Мы все были на ногах с 10 утра, и все это время вели активные боевые действия.
Да, было понятно, что это последний смертный бой. И что, возможно, будет полная зачистка. Но уходить.. Мы-то, киевляне, еще знаем лазейки, как уйти, а остальные как? Не мог же я сказать друзьям: "Простите, я убегаю, у меня жена и ребенок". Жена, кстати, тоже приехала на Майдан.
"На Майдані було не так страшно, як сидіти вдома і читати новини"
Павло Липа, киянин, випускник університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого
Ми з друзями допомагали зводити барикади. Носили на передову шини, мішки з плиткою, дрова зі старого зруйнованого будинку на Михайлівській вулиці. Бачили там батюшку в рясі, якій тягнув на собі на передову дерев`яні дошки з перекриття цього будинку.
Кажуть, що в ту ніч (з 18 на 19 лютого) на Майдані не було Самооборони. Насправді, самооборонівці були, але їх було мало. Певна кількість людей знаходилась в резерві - втомлені після подій на Інститутській, поранені. Когось взагалі вбили чи арештували… До того ж, організація сотень була сильно порушена. Можливо, через втрати, яка Самооборона понесла вдень. Можливо через те, що під стелою були знищені палатки, в яких розташовувалися координаційні центри сотень. Там були їх смартфони, рації - все це згоріло.
Народних депутатів, якихось відомих командирів я в ту ніч не бачив. А, був на сцені Ляшко. Можливо, ще хтось, я не дуже зважав на сцену. Хоча це був ледь не перший раз, коли зі сцени говорили якісь розумні і зважені речі. Навіть намагались координувати людей на передовій. Сцена ж на підвищенні, і звідти було краще видно, що відбувається.
Важко сказати, скільки людей було на Майдані, оскільки було дуже темно. Кілька разів включали прожектори біля Жовтневого - мабуть, міліціонери самі хотіли побачити, скільки людей на Майдані. Можу сказати, що скупчення людей було на передовій і на “каменоломнях” - під Головпоштамтом, де плитку ламали. А так, звісно, людей було небагато. Не те що зараз - не проштовхнутися. Дохріна народу, в Києві, виявляється!
Цікаво, що в тилу було багато людей у повному захисті: касках, бронежилетах, і ці люди просто стояли і спостерігали за подіями. Коли їх попросили підмінити хлопців на передовій, які тримали щити по 8 годин і вже засипали з цими щитами в руках, вони відмовились. Тому що вони не планували йти на передову, просто думали, що в тилу теж буде небезпечно. А насправді там було цілком безпечно - я був взагалі без жодного захисту.
На Майдані було дуже багато молоді. Чоловіки різного віку, жінки старшого віку - вони передавали каміння по ланцюгу. Стан у всіх був - суміш страху і обурення. Але на Майдані було не так страшно, як сидіти вдома і читати новини. Загалом люди не панікували. Був лише один момент, коли пішов в атаку “Беркут”, передову трохи відтіснили, і люди, які просто стояли і дивились, почали бігти. Але це тривало недовго, буквально за півхвилини всі заспокоїлись.
Постійно було чутно постріли. Було багато постраждалих, постійно виносили людей з передової. Найбільш вражало, що навколо війна, Будинок профспілок палає, барикади горять а вай-фай працює, і досить непогано.
Я пішов десь о 7-7.30. Перед тим зі сцени оголосили, що приїхали львівські автобуси. Я їх бачив - з них виходили люди з новими щитами. Ми йшли повз них вже додому. Ще раніше приїхали люди з Рівного на легкових автомобілях.
Що було вирішальним в ту ніч? Я думаю, психологічний стан людей. Як тільки силовики намагались наступати - в них одразу летів шквал каміння.
«Ребята передают спасибо! Мы его подожгли!»
Евгения Закревская, адвокат, Киев
18-го под вечер мы вернулись на Майдан после неудачной попытки по сумасшедшим пробкам забрать на Институтской укрывшихся в подъезде раненых – пока мы доехали уже всех спасли. Пришлось прорываться через три ГАИшных поста. Людей на Майдане было мало, очень мало. Мои друзья пошли на баррикаду на Крещатике в сторону Европейской. На троих у них был один щит и одна нормальная каска, все остальные – пластмассовые, никаких бронежилетов, ничего... Я пошла с ними. Они стали на баррикаду, а я - за ней метрах в десяти.
На столбе возле меня стояли трое ребят, которые смотрели, что происходит и пытались подсказывать тем, кто стоял на баррикадах. Центральной координации не было вообще. Самообороны в плане организованной структуры с сотником не было, Правого сектора - аналогично. То есть отдельные ребята или группы, возможно, были, но организации, командиров - нет. Людей на баррикаде было мало, реально каждый человек ТАМ был важен. По переметру баррикады бегал чувак, который кричал, когда бросать камни и коктейли, а когда не бросать. Но ему не было видно, что происходит ЗА баррикадой и его плохо слышали люди, которые стояли на баррикаде.
Сзади мне в каску попал камень - какой-то мужик бросил метров с пятнадцати. Видимо, издалека бросать не так страшно, как с передовой. Каска нормально спасает от камней, даже пластмассовая.
Увидела, как в баррикаду врезался БТР. Она прогнулась и люди с нее посыпались, как спички. Мои друзья не упали - я все время следила за их тремя касками. Я попыталась скоординировать как-то ребят на фонаре и того, который кричал, когда бросать коктейли, но бесполезно, меня не слышали, попросили убраться, я обратилась к парню рядом помочь - «Я не самооборона, я просто журналист». Но он не снимал ничего, просто стоял. И таких было много тут на безопасном расстоянии, которые стояли и ничего не делали, просто глазели. Как и я, впрочем. Уйти я не могла, стоять просто так было глупо. Нужно было что-то делать.
В паре метров от баррикады девочки делали коктейли. Я спросила чем помочь, мне рассказали, я присоединилась. По-моему, не только я никого из них не знала, а вообще все были между собой не знакомы. Знакомиться было некогда и не за чем. Все работали, как муравьи: кто-то держал лейку, кто-то наливал, кто-то разрывал бинты и завязывал их правильным узлом. Шутили.
Пошел газ - надели противогазы или маски. Кто-то спросил, что будем делать, если наши будут отступать. Одна из девочек сказала – уносим все что можем, а оставшиеся готовые коктейли разбиваем, иначе они полетят в нас же…Логично. Я подумала – плохо, что нет ящика для бутылок, как в магазинах… в руках много не унесешь.
Подбежал парень, который носил наши коктейли на баррикаду, прокричал: «Ребята передают спасибо! Мы его подожгли!». Его – это БТР.
Сознание не полностью охватывало происходящее. Время смешалось – кто-то спросил который час, я была уверена, что уже за полночь – оказалось девять вечера… Сначала я пыталась контролировать моих ребят, но поняла, что это невозможно, что я не могу их пойти и забрать, как мне в трубку кричали. Не только физически не могу, но и не имею права даже просить уйти (помимо того, что это совершенно бесполезно). Что они там ПРАВДА НУЖНЫ, наверное, нужнее чем в любом другом месте. Да, без бронежилетов, да, без оружия, да, с палками и коктейлями против БТРов, да – это ненормально и нелогично… но вот так вот…по-другому уже никак. Это их выбор и мой уже тоже. Ощущения глобальной катастрофы не было. Сознание сужалось до тех банальных действий, которые ты совершаешь. Когда что-то делаешь, а еще лучше – что-то осмысленное – намного проще.
Сказали отступать, хорошо, готовые коктейли забрали, бить ничего не пришлось. Пока переносила баклажки – потеряла остальных уже полчаса как «своих», потом кто-то нашелся другой, принес бутылки, бинтов не было, лейки уже тоже, рвали какую-то одежду, это хуже чем бинты… Мальчик случайно облил мне джинсы горючей смесью – без лейки сложно. Извинился. Да чего уж там, смеюсь… А он смотрит испуганными глазами.
Потом вообще все кончилось. Я пошла искать бутылки и относить баклажки, но уже был хаос, ничего не нашла... Зато в меня прилетела какая-то хрень резиновая, катушечная пуля. Наверное, рикошетом, ударилась об куртку и упала на землю.
Я подошла к медикам возле дома профсоюзов, спросила чем помочь. Сказали, пока все ок, волонтеры есть, если что - быть рядом.
И тут я поняла, что баррикады у нас уже нет и линия фронта проходит почти от угла дома профсоюзов по дуге к Консерватории…стелла уже давно была не наша. Я цеплялась глазами за каждого раненного, которого проносили мимо, с жутким чувством вины и одновременно облегчения, что не узнаю в нем никого из знакомых. Я не знаю, как наши выстояли - людей на баррикадах было совсем мало, а линия фронта пролегла аж до Консерватории. Многие просто стояли или тынялись без дела, но стоило начать что-то делать - и все тут же подключались.
Пришли ребята, целые (ура!) надышались газа, одного тошнило. Кто-то рассказал, что видел настоящего «олдового» бона, который бежал, швыряя коктейль и кричал: «Смерть фашистам!!». Улыбнулись…
Мы пошли на Михайловскую, там как раз перед этим стреляли, причем якобы стреляли из окна Главка МВД. Пробили щит одного из мальчиков боевой пулей. Приехала моя подружка, мы вместе с ребятами начали быстро строить баррикаду прямо на Михайловской, на уровне светофора, чтобы можно было, если что, отступить в собор. Все вокруг быстро подключились. На Большой Житомирской, за главком, стояло несколько сотен чуваков в касках и с одинокавыми щитами. Одни говорили – титушки, другие – ввшники. Периодически оттуда стреляли. А в машины, которые туда пытались проехать, летели гранаты… машины разворачивались и уезжали. Наша баррикада была очень кстати, но людей там было жутко мало…как и везде. В соборе развернули медпункт. Спросила – чем помочь – меня отправили вниз к дому профсоюзов помогать с ранеными.
Вернувшись на Майдан, мы увидели, что вовсю горит Дом профсоюзов. И люди вылезают через окна и цепляются за стены. Это было страшно, особенно ужасно. Внизу кто-то кричал: "фонарики и воду", без этого внутрь не пробраться. Это было страшно, ужасное чувство бессилия - стоять и смотреть на фигурки людей на верхних этажах. Я тоже начала бессмысленно в полуистерике кричать – воду, фонарики, воду, фонарики, меня кто-то одернул, я пришла в себя.
Спросила у медиков – все ли раненные уже эвакуированы, сказали, что все. Кто-то попросил отнести дрова в сторону стеллы. Присмотревшись заметила людей, которые носят дрова к линии огня, собирают их где придется. Нужно было поддерживать огонь по линии фронта, т.к. баррикад уже не было. Их быстро строили заново по нашу сторону от огня. Там огонь спасал… а рядом – в Доме профсоюзов - убивал…Тут нужна была вода, а там - все, что горит… Встретила своих друзей.. и сразу потеряла. В эту ночь я, вообще все время встречала своих друзей и знакомых…кого-то так и не встретила, а они были… Демонтировали палатки, ближайшие к огню. . Потом приехали МЧСники. Сначала – вытаскивали людей изнутри, им помогали наши ребята.. . А “Беркут” машину пожарных, получается, не пропустил с другой стороны к Дому профсоюзов, хотя там тоже горело.. . Все машины были только со стороны Майдана…
Вообще, мне показалось, что самой организованной силой на Майдане оставались медики. Во всем остальном был полный бардак. Я вспомнила, что моя машинка совсем недалеко и, возможно, целая, и записалась в Михайловском соборе возить раненых.
Девочка, которая ездила со мной, спросила, сколько, по моему мнению, мы продержимся, и чем все кончится. Я сказала: мне кажется, что мы победим.
