Дронь зробив Дзідзьо дещо стриманішим як персонажа, прибрав лайку, додав дещицю доброти та навіть романтики. Проте Дзідзьо загалом залишався таким самим, яким був від початку – не дуже стриманим на язик персонажем, чия часто невмотивована агресія скеровується на тодішніх його друзів – Лесика та Юліка.
Незмінними у цих картинах був галицький колорит, який включав у себе і місце дії – десь у районі міста Новояворівська Львівської області, і місцеву говірку, і особливості місцевого способу життя. Це була автентика у чистому вигляді, і тут фактично не було пародії, тим паче якогось гротеску. Життя Дзідзьо у цих картинах поставало як серія пригод, які не були надуманими, а цілком вписувалися до місцевого життя.
Серед друзів Дзідзьо був водночас і найагресивнішим, і найхитрішим, і найамбітнішим. Економічно він залежав від своєї матері, яка хронічно перебувала на заробітках у Португалії, і до неї Дзідзьо проявляв розмаїті почуття – від роздратування та лайки до цілком щирих слів ніжності та любові.
Перша повнометражна картина за участю Дзідзя «DZIDZIO Контрабас» доповнила образ тільки однією, проте дуже важливою рисою – артистичними амбіціями Дзідзьо. З’ясувалося, що від дитинства цей інфантильний переросток міряв бути артистом, більше того, виявляється, у нього для цього є здібності, ось тільки йому хронічно не таланить.
«Контрабас» став також історією про ініціацію Дзідзя, який проходить шлях від дрібного шахрая до майже шляхетного лицаря.
Друга повнометражна картина майже нічого не додає до образу Дзідзя. Зменшується кількість друзів, тепер у нього їх тільки двоє - добродушний Володька та підступний Бодя-Павук; більше екранного часу отримує мама Дзідзьо; також широко представлена батьківщина самого Михайла Хоми, його рідне село Бортники; незмінно важливою залишилися роль греко-католицької церкви у його житті. Збереглися і музичні амбіції Дзідзьо, які тут щасливо реалізуються.
Іншими словами, зберігся весь природний антураж Дзідзьо, усе близьке та зрозуміле його середовище.
Що ж тоді додалося? Додалася власне ота сама цнота, яку Дзідзьо має нарешті втратити. Чому цього не сталося раніше, у фільмі не прояснено, проте існує версія, ніби Дзідзьо не міг поставитися до цього процесу як до чогось винятково біологічного, він просто шукав своє кохання.
Звісно, це нам нагадує про одну дуже відому американську комедію 2008 року «Сорокалітній незайманий»: у фільмів схожа колізія, проте там головний герой не втратив цноту не з таких романтичних міркувань – просто йому не пощастило. І все ж процес там схожий, оскільки кохання завжди вирішує усі проблеми.
«Сорокалітній незайманий» на час виходу на екрани був по-справжньому новаторським фільмом, оскільки до стандартної для молодіжної комедії теми підійшов абсолютно нестандартно. По-перше, це не була молодіжна комедія, оскільки героєві було сорок років. По-друге, тема ця була поставлена у цілком драматичний контекст, у якому втрата цноти не поставала головною проблемою, оскільки головною проблемою були все ж стосунки між людьми, які важко було налагодити, незалежно від того, зберігається цнота чи ні.
«DZIDZIO Перший Раз» йде схожим шляхом, огортаючи втрату цноти розмаїтими випробуваннями. Очевидно, що це випробовування на зрілість, на самоконтроль, і тут також мало ексцентрики.
Після другого повнометражного фільму можна вже говорити про певну сталу модель комедії, яку пропонує нам Михайло Хома. У нас такої моделі ще не було. Її суть в неочікуваному поєднанні елементів комедії та драми. Дивним чином тут стрічаються невинність, дитинність Дзідзьо з його ж некерованістю та агресивністю. Сюжет несподівано поєднує дорослу сексуальність та душевну цнотливість. Тут романтика опиняється поряд з непристойними натяками. Але найголовніше, що така комедія цілком спирається на автентику, на невигадані реалії українського регіонального життя. І це дуже контрастує з іншими нашими комедіями, які звично оперують вигаданою, дуже умовною реальністю і вигаданими, дуже умовними конфліктами.
Михайло Хома каже, що не хоче робити стереотипні фільми. Так само, як він не хоче творити стереотипні пісні. Відомо, що його обожнюють діти, проте Дзідзьо дуже своєрідний артист для дітей. У мережі можна стріти відгуки батьків на деякі кліпи Дзідзьо та його пісні, у яких вони скаржаться, що не можуть їх показувати своїм дітям через їхній зміст. Проте Дзідзьо продовжує виконувати ці пісні на концертах перед будь-якою аудиторією і не соромиться цього.
Річ, можливо, у самій специфіці образу. Дзідзьо в чомусь схожий на образ Джима Кері, особливо з його ранніх картин про Айса Вентуру. Там також діяв персонаж, якого любили діти, бо він був, з одного боку, живою анархією, а з іншого – втіленням справедливості та правосуддя. У Дзідзьові є щось схоже, він позасистемний, некерований, непередбачуваний, проте щирий і, зрештою, правильний у найкращому розумінні цього слова.
Стрічка «DZIDZIO Перший Раз» доволі нерівна і місцями навіть кострубата, видно, що авторам не все вдавалося на всіх етапах фільмування. Але це той приклад, коли досконалості та гладкості не дуже й хочеться. Це кіно сильне іншим – воно не поспішає ставати ідеальним, так само як діти не поспішають стати дорослими. Важливо, що це дитинство Дзідзьо намагається продемонструвати без купюр.
Фільм також доступний і для людей з вадами зору та слуху, демонструється із субтитрами та тифлокоментарем.