З чого розпочалась твоя історія з віднайденням української родини?
Коли моїй мамі було 15, вона виявила, що чоловік, який досі видавав себе за її тата, насправді її татом не є. Маючи якісь невиразні підозри, вона знайшла своє свідоцтво про народження й побачила там напис «усиновлена». Однак усе своє подальше життя вона була зайнята іншим: випускні іспити, шлюб (вона дуже рано стала мамою), будівництво будинку. Коли їй було приблизно 50 й діти вже жили окремо, у неї з’явилось трохи часу подумати про те, хто ж власне її батько. Так вона дізналась, що він українець на ім’я В’ячеслав Фальбуш, який також є євреєм. Тоді ми спробували його відшукати. Це виявилось надзвичайно просто.
А що я й до того намагався писати книжки про те і се, але ніколи не мав справжньої теми, то був дуже вдячний, що такий справжній матеріал, конкретна, цікава історія потрапила мені до рук. Тому я вирішив, що радо напишу про це, із самого початку робив нотатки, почав записувати, як розвиваються події. Налагодивши контакти, ми вперше поїхали до Ужгорода машиною у липні 2015 року. Тут познайомились із сім’єю Слави Фальбуша, який, на жаль, помер від інфаркту 1990 року у віці 56 років, але залишив по собі велику родину. У нього є вдова Ольга, донька Люда, син Олександр. Люда теж має двох дітей – Катю та Костю, які мені доводяться відповідно двоюрідними сестрою і братом. Отак зненацька, за якусь мить у нас з’явилась велика українська родина, яка прийняла нас дуже щиро й сердечно. Це було дуже зворушливо.
А чи знав ти щось про Україну перед тим, як трапилась уся ця історія? Що загалом знає пересічний німець про Україну?
У Німеччині живе багато мігрантів із республік колишнього Радянського Союзу, зокрема із Росії. Це велика меншина, велика російськомовна меншина. А так насамперед знають про Росію і про Радянський Союз, звичайно. Для мене Україна теж не була країною, про яку я багато думав. Я завжди більше цікавився Францією, США, Великобританією чи Китаєм, орієнтувався на ці країни. Та коли у 2014 році все закрутилось, я був просто вражений, наскільки стрімко Україна увірвалась у моє життя, з одного боку в особистому плані, але також і в політичному, бо Революція на Майдані, анексія Криму та війна на Донбасі стали, звичайно, також і в Німеччині великими темами, які протягом тривалого часу щодня обговорювались у вечірніх новинах.
Як ця історія вплинула на твою ідентичність? Чи важлива для тебе національність як така?
Так. Спочатку я думав, що ця історія передусім важлива для моєї мами. Те, що її батько український єврей, звісно, вплинуло на її самосприйняття. Її виховували атеїсткою, що було цілком типовим для східнонімецького комунізму. У Польщі було багато католиків, однак у Східній Німеччині провели ґрунтовну дехристиянізацію. Коли моя мама вперше зустрілась зі своєю українською сім’єю, вона відразу відчула себе, як удома, дійсно дуже по-домашньому. У неї було таке відчуття, ніби прокинулись конкретні спогади з дитинства, хоча вона їх мати не могла. Це все виглядало трохи магічно і, звичайно, мало для неї велике значення. Тоді вона почала багато читати про Україну, книги про Львів і Галичину, романи Йозефа Рота. Зараз вона вже експертка в цій темі й, мабуть, може дискутувати з будь-яким професором. А оскільки частина сім′ї живе також в Ізраїлі, вона поїхала й туди, познайомилась там зі своїм братом і, само собою, почала вникати ще й в іудаїзм. Час від часу мама пробує долучитись до єврейської общини в Берліні, до якої належать багато емігрантів із колишнього СРСР.
Що довше це все триває, то більше я помічаю, що ця історія, звичайно, зачіпає й мене, навіть якщо мені й важко пояснити, як саме. Я не можу це точно сформулювати. Але те, що у мене з’явилась нова сім′я, яка, звісно, є частиною мене, що я маю з нею зв'язок, це все, ясна річ, змінює самосприйняття. Про маму я написав у книжці, що «вона стала трішки менше німкенею і трішки більше напівукраїнкою, яка виросла в Німеччині». Що, звичайно, багато-чого міняє. Крім того, питання про власну єврейську ідентичність ніколи не вирішуєш сам. Для антисемітів достатньо єврейського дідуся, тоді вони визначають людину як єврея. Згідно з націонал-соціалістичним лексиконом я б був тепер на чверть євреєм. Тому це, зрозуміло, щось змінює. Проте це все ще дуже неоднозначно.
Отже, ти спочатку двічі побував в Ужгороді, тоді у Львові, Києві, а тепер у Маріуполі. Чи відчуваєш відмінності між цими містами?
За такий короткий проміжок часу це важко сказати. У мене була проблема, що я так мало знав про цю країну та її історію, що з мого боку було майже зухвальством писати про неї книгу. Бо хто ж я такий? У нас є прекрасний фахівець з історії Східної Європи Карл Шльоґель. Коли я тільки починав писати книгу, то надіслав йому електронного листа з проханням відповісти на кілька питань. У відповідь він запитав: які ж у Вас питання? І тут я зрозумів: я не знаю, я не міг поставити йому жодного конкретного запитання. Таким наївним я був.
Тоді я почав читати Карла Шльоґеля, «Криваві землі» Тімоті Снайдера й подібні речі. Що більше я читав, то більше усвідомлював, як мало я про це знаю. Тому далі я вдався до такого прийому з оповідачем від першої особи, який сам нічого не знає. Так я зробив цей недолік художнім принципом роману. Тобто тепер у нас є оповідач від першої особи, дуже західний, дуже поверхневий, дуже нарцистичний, який багато розмірковує про себе та свої проблеми, які порівняно з проблемами українців просто смішні. І він опиняється у цьому світі, у цій країні, що перебуває у стані війни, розташована за межами цього «євросоюзівського» острова достатку, в якій панує цілком конкретна бідність. У такій конфронтації я зміг дуже добре розповісти про цього персонажа. Його невігластво перетворилось на добрий художній засіб.
Тепер у тебе вже є особистий український досвід. Що він для тебе означає?
Я вважаю великим подарунком те, що я дізнався про цю чудову країну. Люди, з якими я познайомився, ландшафти, міста, я б, мабуть, ніколи цього всього й не побачив. Це дуже мотивує і збагачує.
Що стало для тебе найбільшою несподіванкою в Україні?
Важко сказати, бо в мене практично не було очікувань. До того ж я одного разу був у Східній Європі, це була туристична поїздка зі Стамбула через Софію, Бухарест, а далі на північ до балтійських країн, Вільнюса та Риги. Це була Східна Європа, яку я знав. Тож я вже мав деякі уявлення про міста колишнього СРСР. Крім того, я виріс у Східному Берліні, багато радянського було мені знайомим ще звідти. Водночас я помітив, наскільки колосальними були розміри цієї імперії. Був один момент, який також згадується в книзі, коли я десь на околиці Ужгорода знайшов будинок такої ж конструкції, як були у нас у НДР. Такі будинки стоять і досі. Тоді я зрозумів, наскільки це велика країна, в якій були такі ж стандарти, такі ж проекти, такі ж зразки. Це те, чим вирізняється імперія. І це було несподівано. Та загалом уся ця історія і є найбільша несподіванка. Все це стало неймовірним сюрпризом, буквально кожен крок. Просто звикаєш до постійних несподіванок.
Ти працюєш редактором літературного додатку газети «Зюддойче Цайтунґ». Він виходить щодня?
Так. Щодня друкуються 4 відносно великі газетні сторінки про музику, театр, літературу. Щоденна сторінка про літературу виходить у паперовій та електронній формі. Це повноцінна щоденна газета, яка має приблизно 400-500 тис. передплатників і читачів. Там є статті про спорт, економіку, політику та культуру. Я займаюся літературною сторінкою, яка виходить кожного дня. Випуск серед тижня коштує 2,90 євро. Це відносно дорого. Передплата коштує приблизно 65 євро в місяць, за рік виходить майже 800 євро. В газеті є реклама, але її дедалі менше. Раніше вона займала значно більше місця. Великі бюджети на рекламу тепер виділяються для Facebook і Google. Сьогодні, головним нашим фінансовим джерелом є читач.
Це вражає. Особливо кількість постійних читачів. Як вважаєш, що читач отримує від таких літературних видань? Як взагалі це працює в Німеччині: попит формує пропозицію чи навпаки?
Це філософське питання, яке постійно ставиться у редакції. І щоразу рішення приймається заново. Коли заснували цю газету, то вирішили надати культурному додатку достатньо великого значення й розташувати його на початку. Він слідує відразу за політикою, перед економікою. І читачі звикли до його постійної присутності, вони полюбили його. Коли допускаєш помилку або не пишеш про те, що вони очікували, зіштовхуєшся з великим протестом. Читачі дуже уважні. Водночас інша шеф-редакторка, яка працює над онлайн-версією «Зюддойче Цайтунґ», аргументує все цілком навпаки. Вона каже: якщо ми виставляємо на сторінку текст про літературу, то його мало хто читає. Тому ми робимо менше текстів про літературу. Але з видання «Цайт Онлайн», де я теж колись працював і яке тепер є нашим конкурентом, я знаю також, що з самого початку вони взяли за правило виставляти на сайті принаймні три тексти про культуру щодня. Тоді вони добре сприймаються, бо розвивають власну публіку. Люди, які цим цікавляться, знають, що там вони знайдуть такий матеріал і заходять на сторінку. Цю дискусію ми часто ведемо у своєму колі.
У мене є тверде переконання, що якщо тексти про культуру присутні постійно, є перманентний супровід культурних дебатів, то люди поступово в це втягуються й хочуть більшого.
У Німеччині є постійний потужний запит на власний літературний (читай культурний) продукт. А як щодо запиту на промоцію національної літератури?
Все дуже просто. По-перше, літератури ніколи не буває достатньо. Принципово підтримувати кожного, хто сідає й береться писати роман чи вірші, бо той голос і та перспектива, яку він пропонує, на початку завжди варті уваги, навіть якщо потім вони комусь не подобаються. Думаю, це добре, що існує література. А коли вона ще й переступає національні кордони, то створює додатковий канал, через який можна дізнатись про світ щось нове. Якщо я хочу щось довідатись про Україну, то я можу загуглити або почитати новини. Або я можу прочитати український роман і в такий спосіб налагодити зв'язок з людиною, з її космосом. Водночас є такі твори, читаючи які відчуваєш, що там дійсно вкладена душа країни. Наприклад, «Мертві душі» Гоголя, чи твори Шевченка, чи Жадана. Так література відкриває доступ до країни, до культури, який по-іншому не отримаєш. Тут не може бути ерзацу.
Чи є сьогодні у світі попит на німецьку літературу?
Виділяються великі кошти на переклад та реалізацію книг. Є Ґьоте-Інститут, міжнародна мережа культурних інституцій, яка запрошує авторів, представляє їх в інших країнах і сконтактовує з перекладачами та видавництвами. Минулого тижня я мав доповідь на Форумі перекладачів, який щороку відбувається в Берліні. До Берліна запрошують 50 перекладачів з усього світу. Для них організовують тижневу програму: літературні критики читають лекції про сучасну німецьку літературу, вони відвідують видавництва, читання цікавих сучасних письменників, можуть ознайомитись із текстами і потім щось перекласти або ні. У цьому сенсі є дуже багато структур, які сприяють експорту німецької літератури. Проте я думаю, що колись вона була цікавішою. Або скажімо так: сьогодні німецька література зіштовхується з труднощами, бо в Європі її вважають радше нудною. У німецької літератури така репутація, ніби зараз у ній практично нічого не відбувається. Ця думка трохи несправедлива, та коли вже маєш таку репутацію, то її важко позбутися, хоча я думаю, що зараз з’являється дуже багато цікавих романів. Їх дещо недооцінюють. Та, напевно, цю ситуацію можна виправити.
Переклад з німецької Наталі Шимон