Чого ми досі не знаємо чи не розуміємо про жіночий рух кінця 19 – початку 20 століття?
Про участь жінок у політичних протестах та соціальних руках цього періоду ми знаємо досить багато. В Україні, як і в багатьох інших країнах, вивчення жіночої історії почалось із вивчення жіночого руху. Є гарні дослідження Людмили Смоляр, Марти Богачевської-Хом’як, Оксани Маланчук-Рибак та інших. Але коли йдеться про інші сфери людського життя, то не зовсім зрозуміло, що, власне, всі інші жінки, які не були учасницями жіночого руху, робили, коли відбувалися радикальні модернізаційні процеси.
Наприкінці 19 століття понад 90 відсотків українців жили в селах. Їхній спосіб життя був традиційним, усталеним і розміреним. Від народження жінки дуже добре уявляли свій життєвий сценарій. Але в період модернізації він починає динамічно змінюватись. Хоча кілька розділів нашої книжки стосуються політичних трансформацій,здебільшого нам йшлося про повсякденне життя (якщо можна назвати повсякденням дуже неординарні обставини, в яких довелося опинятись жінкам), жіночу освіту, зміну місця жінки в публічному дискурсі, те, як емансипаційні ідеї проникали в різні суспільні верстви.
Найбільш помітна зміна того часу – це стрімке розширення сфер та способів самореалізації жінок. У традиційному українському суспільстві їхні ролі були дуже чітко окресленими й стосувалися сім’ї та дому. Жінки з заможніших прошарків зрідка займались ще харитативною, культурницькою, мистецькою діяльністю. Але наприкінці 19 століття жінки отримали доступ до вищої освіти та почали виборювати право на професійну працю та її гідну оплату.
Під час Першої світової війни жінки з’являються всюди, де їх раніше ніколи не було: у війську – й не тільки в ролях медсестер, але й вояків офіцерського складу, в промисловості, в сфері бюрократії. Навіть така громадська активність, як опіка над сиротами, вдовами, ветеранами чи військовополоненими, дала жінкам новий досвід публічної активності та організації своїх зусиль.У радянський час жінкам нібито надали рівні права та можливості, але, на жаль, задекларована «статева рівність» не мала багато спільного з тодішніми практиками. Жінки з’явилися в національно-визвольному русі – переважно це були селянки. Вони мусили опановувати націоналістичну ідеологію, історію України, працювати кур’єрами й подорожувати різними регіонами – що взагалі було нечувано для сільських дівчат. Це був дуже драматичний історичний період, сповнений втрат і страждань, але, водночас, це був час нових можливостей для жінок.
Одна з ваших статей у книжці присвячена жіночому досвіду переживання Голодомору, серед іншого –«бабським бунтам». Розкажіть про це явище.
Воно було характерне для періоду примусової колективізації, що передував Голодомору. Жіночі протести відбувалися не лише в Україні, але й на Кубані та інших територіях, де почався голод. Ці бунти були не стільки проти певних політичних рішень, скільки проти насильницькоговилучення майна – тобто, пов’язані, в першу чергу, з харчами та можливістю прогодувати родину. В одних регіонах це були одиночні виступи, в інших жінки організовувались та атакували сільську управу чи садибу сільського голови.
Звісно, чоловіки також протестували. Але покарання для жінок було м’якшим. Протести з позиції матері-годувальниці були культурно легітимізованими. Влада дивилася на них крізь пальці, не вважаючи жінок серйозною політичною силою. Також частина таких виступів була ініційована чоловіками. Й усе ж, ці протести рідко досягали очікуваного результату. Машина колективізації невідворотнорухалась уперед і перемелювала всіх.
Сили були нерівні. Проте жінки не були пасивними свідками цього свавілля й намагалися протидіяти в доступний їм спосіб.
В одному інтерв’ю ви зауважуєте, що жінки також брали участь у вилучення продуктів та майна під час колективізації, але про них майже нічого не відомо, й у культурі вони ніяк не представлені. Чому?
Йдеться про певні культурні архетипи, в яких образ жінки асоціюється радше з жертвою, аніж із агресоркою. В історичній пам’яті й меморіальних практиках образ Голодомору візуалізується як образ стражденної жінки. Власне, в багатьох націоналістичних ідеологіях націю уособлює жінка: Маріанна як символ Франції чи Статуя Свободи в Америці. Національна трагедія постає в колективній уяві як страждання матері-батьківщини й репрезентована через сплюндроване жіноче тіло. Драматизм Голодомору в пам’ятниках часто передають постаттю жінки з дитиною. Нам легше сприймати жінку як жертву. Участь жінок у злочинах часто замовчується. Є чудові дослідження про роль жінок у становленні нацизму, не лише в Німеччині, але й в Угорщині. Але наша свідомість відштовхує такий образ. Нам важче уявити жінку, яка тримає зброю й чинить насильство, жінку, яка відбирає життя. Ми звикли до архетипу жінки, яка, навпаки, дає життя, приносить мир і може стати жертвою, бо є слабкою й потребує чоловічого захисту.
Однак свідки колективізації цілком свідомі жіночої участі в ній і говорять, що жінки не лише часом були жорстокішими за чоловіків, але й використовували свої гендерно-базовані знання, щоб ефективніше шукати й вилучати приховані запаси продуктів і цінних речей. Нам складно це прийняти. Власне, одним із завдань нашого збірника було показати суперечливість жіночого досвіду, який дуже важко звести до класичного набору ролей жертви, героїні чи зрадниці. Ми прагнули показати невидиму дієздатність жінок. Її вага й значення якої не поцінована, бо не представлена в історичних документах, архівних текстах, у статистиці. Але це не значить, що вона не була вирішальною.
Якими джерелами ви та інші авторки послуговувались у своїх дослідженнях?
Деякі дослідниці оперували, в першу чергу, архівними матеріалами, офіційними документами. Наприклад, у архівах радянських державних і партійних інституцій є документи про те, якою має бути ця «нова радянська жінка». Інші послуговувались листами та щоденниками жінок. Я найчастіше звертаюсь до жіночих спогадів, особистих свідчень – его-документів, як їх називають історики. Є величезний масив записаних свідчень людей, які пережили Голодомор, майже три чверті яких – це свідчення жінок.
Звісно, кожне джерело має свої обмеження. Наприклад, із офіційної статистики, демографічних даних не можна побачити, якою була частка жінок у тих або інших процесах. Очевидно, що на нещодавні свідчення жінок про давно минулі події вплинуло все, що відбулося з ними раніше. Але дотримуючись основного принципу жіночої історії як феміністичного проекту, ми вважали своїм обов’язком спиратися в першу чергу на документи, створені самими жінками. Вони не бездоганні, але якщо ми прагнемо зрозуміти, що відбувалося з жінками в той чи інший період, немає кращого способу, ніж запитати в них самих. На жаль, довгий час історія була андроцентричною. Дослідники-чоловіки досліджували сфери, в яких були задіяні насамперед чоловіки: політику, військову справу, економіку. Сфера повсякденного, приватного їх не цікавила, й склалося враження, що жінки взагалі непричетні до творення історії.
Для нас також більше важив людський вимір переживання історії, ніж конкретні факти. Загалом факти мають значення лише тоді, коли їх можна інтерпретувати. Події без трактування – це просто хронографія. І з жіночої перспективи оцінки тих чи інших періодів чи персоналій можуть відрізнятися від усталених. Наприклад, період окупації в класичному розумінні описаний рухом військ: такого-то числа такі-то міста окупували, такого-то числа – звільнили. В жіночому переживанні окупації дати не мали аж такого значення. Не тому, що вони їх не пам’ятають, а тому що період війни визначався для них не зміною влади, а тим, чи стало легше чи складніше жити, відчуттями безпеки й небезпеки. Вони оперують критеріями зміни обставин повсякдення. А для багатьох жінок, які жили у віддалених селах чи на хуторах, війна взагалі наче й не існувала, бо іноді вони могли за весь воєнний період так жодного німця й не побачити.
Жіноча перспектива дає нам підстави говорити, що історія не була одновимірною. І якщо жінки становили й становлять половину населення України, то ігнорувати її було би, щонайменше, несправедливо. Тоді ми маємо просто визнати, що історія нашого країни розказана лише наполовину.
А як щодо сучасних жінок, які беруть участь у суспільно-політичних подіях останніх років в Україні? Чи чути їхні голоси?
Мабуть, історикам ще зарано працювати з подіями на Донбасі. Щоб стати історією, вони мають, щонайменше, завершитися. Про Майдан уже можна говорити як про подію, що відбулася, яку можна пробувати вивчати інструментами історичної науки. Але я бачу користь наших досліджень у тому, щоб жінки могли озирнутись у минуле й побачити, що подібні досвіди мали наші матері й бабусі. Опиняючись перед такими серйозними історичними викликами, сучасні жінки часом дещо розгублюються й навпомацки шукають ефективні сценарії.
На жаль, у нас сформувався цей тип радянської людини, яка мислить у патерналістський спосіб, звикла покладатися на владу. Але навіть у ГУЛАГу, де життя невільниць було повністю контрольоване, їм вдавалося протистояти та зберегти свою гідність. Усередині нас завжди лишається невичерпне джерело людського ресурсу, яке можна генерувати й перетворити на потужну силу. Розуміючи це, сучасні українки можуть усвідомити свій потенціал і позбутися думки, що держава має про все подбати. Усвідомити, що власний комфорт і щасливе життя значною мірою в наших руках.
Ви є прихильницею думки, що жіночу історію мають досліджувати насамперед жінки. Чому?
Я є послідовницею феміністичного напрямку в жіночій історії, а це його головна теза – жінки досліджують жінок заради жінок. Звичайно, це до певної міри утопія й мало більшу актуальність і новизну в 70-х роках. Але я розглядаю жіночу історію як дослідницьку ділянку не лише в пізнавальному сенсі, але й у політичному. Знання є силою, воно дає певні політичні дивіденди, й ми, дослідниці, прагнемо змінювати життя жінок на краще, долати дискримінацію, яка досі є скрізь у нашому суспільстві.
Тож деконструкція попередніх поглядів на жінок як на другорядних, неважливих учасниць історії, висвітлення їхньої іншої, але не менш важливої історичної ролі – це також частина емансипаційного проекту, який спростовує «природний» статус патріархального устрою, викриває механізм підтримання нерівності. Оскільки саме жінкам це болить в першу чергу, оскільки вони є цією дискримінованою більшістю, то саме вони можуть не просто пізнавати, але й розуміти та репрезентувати жінок краще. І так, я бачу свою місію як дослідниці в тому, щоб бути голосом жінок, чиї голоси свого часу не були почуті. Для мене історичне дослідження жіночої історії – це один із способів жіночого активізму.
Чи є в Україні історики-чоловіки, які використовують гендерно-чутливий метод?
В Україні є кілька істориків-чоловіків, які вивчають гендерно-забарвлені теми. Однак, на жаль, вони не послуговуються гендерно-чутливими методами, гендерною теорією в ширшому розумінні, концептами гендерних студій чи феміністичної історії. Найчастіше це – описові тексти, які констатують факти, але не інтерпретують їх. Це також важливо й дозволяє заповнити певні лакуни, але цей шлях створює ілюзію, що жіноча історія включена в загальний наратив. Це таке додавання й розмішування, яке може бути першим кроком, але по суті не змінює цілу парадигму історієписання.
Ще на початку 80-х років Джоан Скотт, найбільша теоретикиня гендерних студій в історичних науках, показала, що простим додаванням це питання «невидимості жінок» в історії не вирішується. А воно полягає в тому, як включення жіночого історичного досвіду змінює наше бачення цілого історичного процесу, як часом змінюється ціла періодизація історії з огляду на те, що жіночий історичний досвід аж надто відрізнявся від чоловічого в той самий час.
Як загалом ставляться до жіночих студій в українському академічному середовищі?
Це важливе запитання. Очевидно, жіноча історія аж ніяк не належить до мейнстріму історичної науки в Україні. Хоча з другої половини 19 століття в Україні провідні українські історики, етнографи та фольклористи зверталися до жіночої тематики в своїх студіях (у тому числі Федір Вовк, Іван Франко, Володимир Гнатюк та інші). В радянський час вони теж були. Інша справа, що жіноча тематика завжди була на маргінесі історичної науки, до неї ставилися, як до допоміжної. Таке зверхнє ставлення збереглося і в постаряднський час, хоча ми звикли говорити про шанобливе ставлення до жінок у традиційному суспільстві, про відомих українок, які уславили українську націю тощо. Але всі ці пафосні слова не конвертуються в серйозні дослідження, які б дозволили пізнати історичний досвід жінок. На жаль, молоді дослідниці часто чують, що вивчення історії крізь призму гендеру – це нецікаво, неважливо й «недисертабельно».
Коли на початку 2000-х років я готувала до захисту свою дисертацію про жінок в українській традиційній культурі, я відчувала шалений спротив консервативної частини моїх колег, які заперечували саму можливість критичного погляду на українську традиційну культуру. Я намагалася показати, що життя української селянки було важким і геть неромантичним, і це підважувало певні міфологічні уявлення про український матріархат, і світлий образ української жінки переставав бути таким сонцесяйним.
З роками ситуація потроху змінюється. Дедалі більше дослідниць беруть за теми, які не просто погано висвітлені, але й справді цілком новаторські – тому викликають обурення та агресію. Скажімо, дослідження Марти Гавришко про сексуальне насильство в лавах націоналістичного підпілля та різні форми дискримінації жінок-учасниць національно-визвольних змагань викликають не просто критику, а різні політичні звинувачення. Її дослідження побудоване на серйозному фактологічному матеріалі. Частково це архівні документи, частково – її власні інтерв’ю з колишніми підпільницями. Ці речі підважують героїзований образ повстанців, які крізь призму таких студій виявляються далеко не бездоганними людьми, які, на жаль, крім видатних вчинків, робили ганебні, злочинні речі.
Проблема полягає також у тому, що мусить бути більш-менш систематичне викладання жіночої історії, щоб ця ділянка динамічно розвивалась. Зараз її немає не лише бодай на рівні вибіркових курсів, але й у переліку дисциплін, за якими присвоюють освітньо-кваліфікаційні рівні. Тобто студенти, закінчивши історичний факультет, можуть так ніколи й не дізнатись, що існують жіночі студії чи гендерний підхід у історичних науках. Але брак інституалізації можна компенсувати творенням власної спільноти істориків та історикинь, які працюють із цими темами давно й ґрунтовно.
Такою спільнотою є Українська асоціація дослідників жіночої історії, створена 2010 року, яку я маю честь очолювати. Мене дуже потішило, що видавництво «Клуб сімейного дозвілля», яке працює з масовою літературою, зацікавилося нашим збірником і повірило, що ця тема може бути комерційно успішною. Те, що люди купують цю книжку, означає, що їм хочеться знати більше про жіночу участь в історії. Наш збірник покликаний не стільки дати відповіді на питання, скільки показати те коло питань, які потребують вивчення, де наші знання чи то відсутні, чи вкрай малі чи навіть хибні. Ми сподіваюємося, що книжка збільшить суспільний інтерес до пізнання жіночого історичного досвіду, у всій його суперечливості, неоднозначності і багатовимірності, бо таке знання допоможе нам краще розуміти наше сьогодення та вибудовувати ефективніші стратегії вирішення актуальних проблем гендерної нерівності.