Однак казати, що українська література вийшла на світову арену ще зарано. Пояснюється це кількома чинниками. Найперше, традиційною колоніальною залежністю свідомості наших управлінців та пересічних громадян, зокрема у культурній і літературній сфері, від світоглядних підвалин метрополії. Світ звик сприймати нас через призму бачення Москви і ми, своє чергою, пізнавали світ, особливо літературний, після московського «обгризання». Перекладацькі неточності, а нерідко, і спеціальне акцентування окремостей в творах західних письменників спеціалістами «белокаменной» доносили до нас лише відголоски первинної величі авторського шедевру іноземної літературної класики. Особливо важко українська література пробивалася на Захід в перші роки після отримання незалежності. Відсутність потужних перекладацьких шкіл, видавництв із сталим бекграундом, знаних у світі перекладачів та й власне авторів — все це та багато чого іншого гальмувало просування України в середовища західних громад через літературні образи і картини.
Ситуація дещо стала змінюватися на початку нового століття. В країні виросла плеяда молодих літераторів, які стали отримувати свого читача і на Заході. Підвищенний інтерес до України, а відтак і до української літератури спричинили Майдани Свободи та Гідності, незважаючи на десятилітню відстань між ними.
Просування інтересів країни у світі, і літературних зокрема, є апріорі справою держави як координатора національної культурної потуги. Тут варто говорити про державні програми, спрямовані на активізацію і підтримку перекладацького руху, виділення відповідних коштів, промоції літераторів з боку державних чиновників різного гатунку під час візитів до інших країн тощо. Але маємо наразі закон «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» 2003 року та указ Президента 2013 року «Про деякі заходи щодо державної підтримки книговидавничої справи і популяризації читання в Україні». Хоча щодо останнього документу, то є сумніви, що хтось хоча б приступав до його виконання.
Найпершим фактом, який би мав сприяти розвитку вітчизняної літератури, книговидання і, відповідно, перекладацькому буму, є абсолютна державна підтримка української мови. Це наріжний камінь українського державництва. Тому зрозуміло, чому так запекло проти прийняття нових законів про застосування української мови у державі виступає «п’ята колона» в країні і, зокрема, у Верховній Раді. Ще один аспект, пов’язаний із гальмуванням мови та літератури ворогами України. Зростання ваги української літератури у світі підвищує шанс отримання нашими співвітчизниками Нобелівської премії з літератури. Зараз ми нараховуємо близько десятка прізвищ українських письменників і поетів, які могли бути у списку лауреатів, але за різних причин і обставин цього не сталося. Передусім, із-за того, що їхні твори не поширювалися іншими мовами, тобто спрацьовував фактор невідання і неконкурентності.
Далі — літературні фестивалі та виставки. В Україні та за кордоном, як результат цілеспрямованої державної політики в цьому напрямі.
Гранти для перекладачів, стипендії, відповідні премії та інші види заохочення. Активне використання такої форми взаємної співпраці в цій царині як «літературна гостинність», яка включає стипендії, стажування, програми обміну та наставництва тощо.
Не завадила б така форма промоції літературної України як створення спеціалізованої агенції, на перших початках за абсолютної підтримки держави, яка б переймалася популяризацією вітчизняних літераторів і вела потужну перекладацьку діяльність.
Все це має вирішуватись комплексно, бо лише тоді ми зможемо говорити про успіх літературної України у світі. І так ми позбавимось від мему, який вже набив оскому - «Про Україну у світі ніхто не знає».