29 березня судовий процес, що фактично тягнувся з грудня 2016 року, закінчився на користь громадських позивачів. Дзержинський районний суд визнав неправомірність конкурсу проектів, анулював його результати і, що не менш важливо, постановив відшкодувати всі судові витрати позивачів за рахунок бюджету.
Одіозна колона з ангелом тепер увійде в історію Харкова як найпопулярніший монумент, якому так і не судилось бути встановленим. Хоча в історії може залишитись не тільки вона. Прецедент перемоги над чиновниками, і, що важливіше, процеси, які до неї призвели, є більш значущими для розуміння українського суспільного простору. Рішення не встановлювати монумент дало місту набагато більше, ніж рішення знести його попередника – боротьба з минулим та шматками граніту еволюціонувала в протистояння з більш конкретним та реальним супротивником.
Поруч з повагою до активістів, яким вдалось виграти суд, лежить насправді дуже сумний та навіть абсурдний факт: сьогодні практичне втілення своїх громадянських прав вимагає неабиякої сміливості та впертості, а їх вдала реалізація викликає подив та є виключенням на рівні з подвигом.
Ще починаючи з обговорень можливих архітектурних рішень на площі Свободи, спроба налагодити комунікацію з представниками міської влади вимагала не лише активної дії, але й доказу того, що ти маєш на це право. Адже того факту, що громадяни України, представники громадських організацій та професійної спільноти хочуть реалізувати свої конституційні права, виявилось недостатньо. Позову до суду від представників громадськості також було замало.
Отже для втілення цієї громадської дії, по-перше, довелось задіяти всі можливі ресурси та інструменти – офіційні листи, статті, інтерв’ю, прес-конференції, акції протесту, звернення до Міністерства культури та зустріч з міністром. По-друге – конституювати себе в суді як повноправну спільноту, що складається з самостійних громадян, які можуть приймати аргументовані рішення незалежно від владних інститутів. Громадськості необхідно було себе суб’єктизувати, щоб міська кон’юнктура почала її помічати.
Кейс з проектом колони на центральній площі Харкова дав можливість зайвий раз переконатись у нездоров’ї нашої системи. Сьогодні підтвердженням громадянських прав є не стаття з конституції, а спроможність довести це право та попри всі перешкоди спромогтись його втілити. Тернистий шлях до ніби то фундаментального конструкту під назвою “права громадянина” відкидає будь-які "апріорі" та "від народження". Хоча, дякуючи несучасності українських державних структур, ми отримали позитивний і важливий досвід, – досвід втілення активної дії, що змушує усвідомити свою суб'єктність та рівність – рівність громадянина та міста, громадянина та чиновника.
На сьогодні подібних прецедентів в публічному полі Харкова, здається, ще не було. Можливо, з причин невіри в те, що громадяни можуть когось переконати. Втім навіть коли ще не було ясно, яким буде судове рішення, процес відстоювання громадського простору все одно був корисним, адже мав потенціал продемонструвати харківському загалу індиферентність міських чиновників. Два місяці судів, ігнорування позовів щодо відводу судді, ігнорування конфлікту міським головою та цинізм висловів головного архітектора – зайві цьому докази.
Але окрім цього, втілилась у життя місцева утопія, де архітекторам не дозволено обходитись з містом як зі своїм приватним простором і де порушується безумовна гегемонія міського голови.
Важливою частиною прецеденту є не просто відміна рішення, а саме визнання неправомірності конкурсу. Тобто офіційний орган прийшов до висновку, що конкурс, ініційований міськими структурами, був реалізований з низкою порушень. Хоча нехтування законами міською владою – явище звичне, але вагомість такого судового рішення є беззаперечною – порушення з боку представників влади, які протягом декількох місяців публічно говорили про помилковість припущень активістів, недотримання професійної етики, незнання законів та т.п, стають доведеним фактом, підтвердженим, в найкращих традиціях вітчизняної бюрократії, письмовою постановою. Подібні прецеденти можуть стати приводом для розвитку відповідальності чиновника та обмеження його дій законодавством, а не власними амбіціями.
Зважаючи на всі перелічені абсурди та перемоги, цей процес став чимось більшим, ніж здобуття мешканцями Харкова можливості не проходити кожного дня повз величезне «одоробло». Якщо вивести ситуацію в глобальніший контекст, то можна на свої очі побачити реалізацію справжньої «чистої» політики, що реконфігурує публічний простір та реалізує в ньому принцип рівності, коли той, хто не мав раніше права голосу, здобуває його.