ГлавнаяКультура

Український «білий куб» та комерціалізація відповідальності

Питання відповідальності в мистецькому дискурсі постає не так часто, як мало би. Постійний брак ресурсів і робота практично на голому ентузіазмі ніби дають індульгенцію активістам культури – якщо ви працюєте безкоштовно, чи має хтось право висувати до вас вимоги? Якщо ж ви заробляєте, то саме цей факт може виправдати навіть ваш самий неоднозначний культурний проект.

Підсумкова виставка ШСМ
Фото: Геометрия / Денис Панченко
Підсумкова виставка ШСМ

Нещодавно в харківській галереї сучасного мистецтва COME IN відкрилась підсумкова виставка школи сучасного мистецтва під керівництвом київської кураторки Вікторії Бурлаки. Чотири місяці з 8 студентками займались досвідченні художники/ці, шліфуючи підлеглих і готуючи їх до світу сучасного мистецтва. Дійові особи школи сумлінно виконували свої ролі – одні вчили, інші вчились, платячи за це немаленькі гроші. Неясною залишилась лише функція куратора, яка не контролювала освітній процес, не переглядала роботи перед виставкою та не оцінювала стан знань студентів на фінальному етапі школи. Де-факто роль куратора полягала в отриманні грошей за навчання та написанні свого імені на афіші.

Звісно, цей захід можна розглядати як надання можливості одним - чомусь навчитись, іншим - передати свій досвід. Але дискредитованими були сутність та роль куратора і сама школа, організаторка якої не виконала своїх зобов’язань перед власними студентами та викладачами. Загалом розуміння ролі куратора в сучасному українському мистецтві є проблемним, починаючи від змивання кордонів між куратором та менеджером через брак профільної освіти, а тому нестачі людей з відповідним знанням, до симулякризації даної професії, коли замість людей, за якими мають стояти реальні дії, ми маємо лише іменування, яке дуже рідко підтверджується відповідними справами.

Але в даній ситуації хотілося б зчинити спробу інстутиціональної критики і окреслити проблемне поле, в якому сьогодні працюють сучасні галереї, віднайти причини, які змушують інституції ставати частиною сумнівних проектів, поставити питання щодо інституціональної відповідальності за результати такої роботи.

Сучасні інституції знаходяться в стані подвійного життя – як містер Джекіл і доктор Хайд. З одного боку, вони ініціюють проекти, які виконують місію культурного просвітництва та прогресу, з іншого – організовують події задля отримання прибутку. За ці проекти інституція часто не несе репутаційної відповідальності - насамперед тому, що має сумніви щодо їх релевантності.

Галерея COME IN є досить показовим прикладом цієї ситуації – паралельно з власними якісними та цікавими проектами, тут існує реальність комерційного бруду, ціннісно-смислова структура якого не зрозуміла, але який питомо збільшує кількісний показник подій, вагомо зменшуючи якісний. В просторі галереї протягом сезону змогли співіснувати виставка відомого представника харківської школи фотографії Михайла Педана та вищезгаданий результат комерційної квазішколи сучасного мистецтва, який - на противагу першій виставці - приніс інституції якісь кошти. Найбільша ж безвідповідальність проявляється в напрямку теоретичної платформи галереї, де здається слова «вибірковість» не існує. Поруч проростають діаметрально різні інтелектуальні коріння – виважені та оригінальні лекції куратора галереї Бориса Філоненка чергуються з лекційним циклом «Психологічні ескізи» художниці Поліни Кузнєцової та психологині Наталії Завгородньої, де в розповідях про різних митців, від Ван Гога до Єсеніна, популяризуються найпопулярніші стереотипи та найповерхневіші висновки про їхню творчість. Це видається спільною тенденцією для українських інституцій, що має вплив на загальний соціокультурний простір і тягне за собою чимало питань – і щодо формування глядача, і щодо потенціалу соціального впливу.

Інституціональну відповідальність слід розглядати не через призму моралі чи "загальнолюдських цінностей", а як готовність брати на себе певні обов’язки, усвідомлюючи необхідність їх втілення.

Чи можливо розділяти комерційні і не комерційні проекти інституції, відділяючи першим ніби певний вакуум, надаючи їм повну автономію від культурного та соціального контексту, позбавляючи їх впливу? Такий метод захисту і відхрещення має лише ілюзорний ефект, адже будь-що публічне має свої наслідки. Як приклад можна навести ще один лекторій в COME IN - «Чарівний ліхтар» психолога Максима Жидко, якому вдалось систематизувати та монетизувати популістські трактування езотерики, далекі від науковості та адекватності уявлення штибу "що таке жінка, чому вона істеричка і як з нею боротись". І лекції з подібним наповненням чомусь віднаходять свого слухача. Більш того, почута там інформація стає частиною чиїхось поглядів, світогляду, а потім дій та рішень. Ефект від таких подій неможливо законсервувати, ставлячи ярлик «комерційне», тим самим ніби нівелюючи власну відповідальність за їхній соціальний тягар.

Сьогодні мистецька інституція існує як постачальник певного культурного продукту, втрачаючи в потоці подій, виставок, лекцій та воркшопів одне із своїх головних призначень – формування культурного поля, що має базуватись на засадах свідомості та відповідальності. Кожна дія такої організації – це зміна в системі або підтримка вже існуючих в ній правил. І коли ми говоримо про непрацездатність старого апарату, то яким чином він має змінитись, якщо кожного дня самостійно вдихаємо в нього життя? Безумовно, капіталістичне суспільство та відсутність адекватної державної політики у сфері культури змушує інституції самостійно винаходити шляхи для вирішення грошових проблем. Але коли фінансове виживання поглинає сутність, чи не є це знеціненням культури взагалі і дискредитацією такого культурного закладу зокрема?

Ірландський критик Брайан О’Доерті писав, що «білий куб» музею та галереї завжди характеризувався нейтральністю та закритістю від соціального життя. «Білий куб» - це рівномірно освітлена коробка, що виконує роль культового простору естетики. Її учасник – ідеальний глядач – чистий погляд без тіла,статі чи приналежності до соціальної групи. З однієї сторони в межах «білого кубу» існує певна вибірковість, адже це обмежений закритий простір, який легітимізує тільки той продукт, що потрапляє в його межі, але з іншої сторони такий вибір керується непрозорою та непослідовною системою критеріїв, яка може бути сьогодні ангажована грошима, а завтра – дружніми зв’язками. Питання в тому, що саме інституціоналізують українські галереї. Дуже часто «ідеальне» виставкове приміщення не дозволяє побачити, що певний культурний проект є лише черговою вигідною комерційною угодою, а нова лекція про божевільного Ван Гога – компіляцією статті з Вікіпедії та ще з декількох обговорень «знавців» мистецтва на інтернет-форумах.

Відкриття виставки Михайла Педана
Фото: Come-In / Євген Брезитьский
Відкриття виставки Михайла Педана

Сьогодні ми зіштовхуємося з елементарною формою пристосування культурного організму до зовнішнього середовища, що характеризується негласною підтримкою обставин, пасивним небажанням виходу за встановлені межі існуючих практик та відмовою шукати нові форми існування культурної інституції та реалізації її функцій. Таким чином діяльність галереї чи музею перетворюється лише у відповідь на запит – підкоряючись, інституцію віддають в розпорядження ринку, формуючи естетичний смак відповідно до його правил.

Безумовно, всім відомі системні умови, які прирікають інституції на творче та ідеологічне підпорядкування економічній ситуації, що, до того ж, дає можливість нехтувати питаннями відповідальності, посилаючись на вимушені заходи. Але в такому випадку ми опиняємося в ситуації, коли інституції самі ж редукують культуру. Мова не йде про формування «не того смаку» чи невідповідності певним «стандартам», адже в цьому випадку це була б відкрита заявка на єдину домінуючу культуру. Плюралізм смаків, думок, форм має бути базисом сучасного мистецького простору, але, крім множинності та свободи вибору, в основі має лежати безперечна відповідальність за свою діяльність. Це скоріш питання в площині відповідності –  чим і як називає себе інституція і що в результаті вона пропонує глядачеві.

Попри всю абсурдність діяльності харківської галереї Бузок, ніяких ідеологічних претензій ми не маємо права до неї висувати. Інформаційно-виставковий центр «Бузок» відкрито заявляє про свою позицію – виставки для всієї сім’ї, підтримка творчих людей, які можуть не бути професійними художниками та організація дозвілля. Виставки морських свинок, вишивки хрестиком, живопис, ярмарки чесно підтверджують цю заяву. Можна безкінечно довго сперечатися щодо культурного значення даної інституції чи розглядати її скоріш як артефакт з минулого, видимою перевагою якої і залишилась лише оця публічна щирість та відповідальність, що її так бракує центрам та галереям сучасного мистецтва, які беруть на себе зовсім інші соціокультурні функції, підпорядковуючи їх старим правилам.

Вікторія БавикінаВікторія Бавикіна, Журналістка (Харків)
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram