«Пора вітрів» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2016) Бернда Шухтера починається зі сліз. Старий Йозеф в своєму Інсбруку запримітив фото пари у тірольских костюмах. І він ридає: бо згадав про Південний Тіроль, звідки мав поїхати, щоб врятуватися після Вогненної Ночі; бо гостро відчув свою неприналежність до Австрії, де прожив життя; бо усвідомив самотність, від котрої нездатен відмовитися. А закінчиться все трішки гіркою посмішкою. Йозеф повертається до батьківської домівки у Тіролі і не впізнає там нічого, окрім старого розп’яття, яке так жахало його у дитинстві.
Між цими подіями стається важливе: старий знайомиться з Лукасом і випадково зустрічає Джузеппе. Підлітку, котрого до того хвилював тільки футбол, чоловік щиро розповість, як він став частиною терористичної спілки, як пройшов катування і вигнання. В літньому італійці впізнає карабінера, котрий на початку 60-х спостерігав мовчки за його тортурами. Нині, у 90-х, прийшов час порозумітися. Між Йозефовими сльозами і посмішкою – складне подолання сорому і провини через неморальні вчинки, хоч би і певний: мета того вартувала.
Малослівна чоловіча бесіда. І роман такий же – короткий, швидкий, недоказаний. А головує над усім думка про чоловіче братерство: хоч на футбольному полі, хоч на полі бою – навіть якщо по різні боки й ігри напрочуд небезпечні.
Тридцятитрьохрічний Ярик надибує у гастрономі п’ятирічну Вишню. Її там полишила мати з запискою із проханням попіклуватися; і таке, – зізнається дівча, – сталося уже не вперше. Ярик дитину практично удочеряє. Тепер його холостяцька квартира перетвориться на філіал Країни Загублених Хлопчаків, де нарешті оселилася своя Венді. Принаймні на одне спільне їхнє літо, про яке написана повість Олексія Чупи «Вишня і Я» (Л.: ВСЛ, 2016).
Пітерпенівський сюжет згадала не випадково. Чупина книжка – про інфантильність: її переваги і небезпеки. Молодик зустрічає Вишню в той день, коли від нього йде чергова дівчина, прихопивши кота. Стабільність у стосунках – це не про Ярика, котрий радісно відбуває свої 33 роки дитинства. Починають вони приблизно на одному рівні. Звернути, як синхронно ці двоє відводять погляд від злощасного гастроному, аби тільки не актуалізувалося раптом питання про матір-зозулю. Питання бо це запросто не вирішити. У Вишні взагалі простих питань немає.
Намагаючись пояснити дитині світ, дорослий починає розуміти і поважати його таємниці. Вишня знає: заборонили відчиняти двері, тож треба вийти негайно на сходи і перевірити, чому. Тепер знає і Ярик: любити і бути з кимсь важко – тож треба чимдужче до когось прирости всією шкірою. Парочка відчайдухів і сміливців.
До речі, Ярик реалізує невмирущу колективну фантазію. На піку власного духовного зростання він здибається з колишньою і красиво відшиє нахабу.
Помилився Ніцше? Найнебезпечніша іграшка для чоловіків не жінка, а війна. Про це нагадає Звонко Каранович у жорсткому романі «Три картини перемоги» (К.: Комора, 2016). Югославія 1999-го. На одинадцятий день бомбардування Джоле з’являється до військкомату – бо мусить. Відтак – конфлікти з військовим керівництвом, артобстріли, смерть друзів, пиятики з побратимами, перевтома і стале відчуття, що все це відбувається «в якомусь із фільмів Фелліні». На війні він вижив. Каже, суто з фінансових міркувань: бомби були надто дорогі, щоб витрачати їх на дешеве життя резервістів. Гротескні картини війни змінюють сатиричні сцени з мирного життя – і де поділися по ходу ті заявлені назвою картини перемоги? Це і є головне питання.
Перемогти – значить, вижити (Джоле підказує). Повернувшись із фронту, він практично привласнює собі життя загиблого друга: його фільми, його родину, його жінку. Хто з двох вижив? Від кого з цих двох родиться в день падіння режиму Мілошевича Джолевий син?
Перемогти – значить, перестати бути наївним (він же тлумачить). Джоле – покинута дитина, а закінчує тим, що стає батьком покинутої дитини. 30-річний серб, хто добровільно йде у резервісти, опісля докладає масу зусиль, щоб не залишитися в цій країні. Яка, якщо офіційному Белграду вірити, у війні-то перемогла. Відколи наївність полягає у системному повторенні чужих помилок?
Перемогти – значить, вийти чимшвидше з небезпечної гри (саме так). Підказка: цей роман – останній із трилогії, яка зветься «Щоденник дезертира».
«Яйця динозавра» (К.: Люта справа, 2016) Олеся Ульяненко – світ безжальний брутально-чоловічий, сльозлива сентиментальність – як і годиться, його зворотній бік. Якісь уже зовсім мізогінічні картинки про дружину-шльондру, котра десь там шастає, поки помирає її чоловік-«афганець». А поруч: ніжна юнка в подертій сукенці, від якої лине стільки світла, що її можна або любити, або знищити – і в Ульяненка ці процедури одна одній не суперечать.
Взяв плафон з вуличного ліхтаря, зварив відро курячих яєць – білок окремо, жовток окремо: змайстрував яйце динозавра і зібрав гроші за перегляд. Знав, що отримає від побратимів по печінці? Знав. Зупинило його це? Аж ніяк. Посилюємо ефект: зґвалтував і вбив колегу-касирку, пограбував банк, сховався в Краснодарі. Знайшли? Ясно що, і пристрелили... Нащо це все? Бо для героїв Ульяненка мить володіння будь-чим і у будь-який спосіб є єдино доступним засобом відчути себе живим – тут і зараз.
Все чітко ієрархізоване: тут – можновладці, тут – мажори, тут – виконавці, тут – автори ідей. Ульяненкові маргінали – теж в системі, хай не тішаться. Кожен робить те, що мусить відповідно до соціальної функції. У кожного через те – особиста біда. А от саме те, що кризи його героїв ретранслюються з тексту в текст, робить їх симптомами соціальної хвороби… Добре пам’ятаєте чорнушну прозу 1990-х? – Доведеться пригадати.
Антон і Андрій із «Часу розкиданого каміння» (К.: Ніка-Центр, 2015) Володимира Самойленка – однокласники й друзі. Разом пережити навіжені 90-і, це вам не жарти. Потім доля розвела. Антон – академічний історик і успішний книговидавець у Києві (чит.: сталі принципи). Андрій подався до Африки, де вигідно одружився і очолив такий собі тіньовий уряд (чит: дикі гроші). Аж от Андрій повертається в Україну і хоче бачити Антона; у того думка про зустріч викликає гнів і відразу. Що сталося між тими двома? В цьому і полягає головна інтрига роману. Паралельні наразі життя (книжка так і зроблена – глава Андрія, глава Антона і т.д.) мають знову переткнутися. Бодай для того, щоб настав час відплати. Ви ж не подумали, що відсилка до Екклезіасту в назві випадкова?
Чоловік у колі чоловіків. Один вижив в Україні, інший – в Африці: різниця незначна. І на цьому тлі – гомерично смішні картинки африкансько-українського музичного ф’южну (на тому робить гроші Андрій) і України як прабатьківщини хетів (це тема Антона). Все в світі пов’язане у єдину систему – таке звучить послання. Зрештою, ніхто не скасовує можливість прочитати історію складних стосунків двох чоловіків як злегка шизофренічну біографію тієї самої особи, нам же тут детально розкажуть про нелінійні пригоди реінкарнацій.
А я-от до останнього думала, що посварилися через жінку…
Знаєте різницю між «хочу» і «бажаю»? Інтуїтивно, без занурення до тлумачних словників, її може пояснити кожен. Йонас із «Життя бажань» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2015) Томаса Ґлавініча теж вважав цю різницю очевидною. Допоки в його житті не з’явився таємничий пан і не запропонував от так запросто виконати три бажання. Тут все і почалося. Бо на практиці те, чого бажаєш, ніколи не є тим, що хочеш.
Зрадливий Йонас, залюблений до нестями у таку ж саме одружену і з дітьми Марію (біблійні імена обох – на межі стьобу). Чого він хоче? Щоб якось розв’язався цей «трикутний» конфлікт. Абракадабра! Дружина померла, чоловік коханки пішов на війну, парочка їде святкувати свою уже законну любов і гине від час цунамі. Все, як і бажав, чого вже там… Ґлавініч – ще той іронік.
Істинні бажання Йонаса пов’язані з руйнацією; він з хвилини на хвилину очікує апокаліпсису, і той прибуде, як за розкладом. Навіть якщо на позір ми хочемо чогось хорошого собі і людям, то по правді здатні бажати тільки страждання – собі і людям. Авіакатастрофа, повінь, падіння астероїду, кримінальні вбивства, масова загибель на підйомнику, катування невинних – все в цьому романі біблійних масштабів і наслідків… Авантюрна історія про потяг до смерті, так.
«Київ-86» (К.: Нора-Друк, 2016) Маркіяна Камиша – розповідь про те, «як потворне і покинуте може змінити світ на краще». У ролі потворного і покинутого – Київ.
Тоді, 1986-го, після вибуху на ЧАЕС киян не вивели на злощасний парад, а евакуювали. Нині, у 2015-у, столиця опинилася у зоні відчуження. Юнак водить туди екскурсантів. Як-от парочку японців: екстремального фотографа і порноакторку. Небезпечні авантюри, невгамовні пиятики, тріпи під Орантою, конфлікти з іншими нелегалами, сутички зі звіриною, що випустили з київського зоопарку на вільні хліби, одна на двох любка і компромісні груповухи… Хтось має, здається, у фіналі померти. Хтось помре.
Він весь час непокоїться: прорве дамбу і Дніпро затопить залишки покинутого Міста. Цікаво, до речі: передбачення постапокаліптичного майбутнього у постапокаліптичному майбутньому. Навіть сни такі бачить, жахливі і пророчі. В них він, як і годиться, рятує дівчину. Він має всі скілзи героя. Потім буде опис кілько реальних катастроф – цунамі, землетрусу. Аварії ваблять сталкера з Радомишля. Аж поки не прозвучить слово Помпеї. Ах, от хто у нас тут за протомодель! І збережені під магмою і попелом людські тіла, непідвладні тлінню, як найвище свідоцтво людської самотності. Він насправді дуже самотній. Навіть у готельному ліжку-на-трьох.
«Щось покинуте» тут – не тільки Київ.