Хорватський роман «Вода. Павутиння» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2015) Нади Гашич починається з детального опису катаклізму. 1964 року повінь змила цілий район Загреба, серед її жертв опинився батько Катарини, головної героїні роману. Друга катастрофа – балканська війна – у книжці Гашич прямо не прописана, але повсякчас присутня. На тлі цих двох подій вибудовується історія загребської родини.
Герої Гашич живуть у якомусь емоційному постапокаліпсисі – їхнє життя визначають виключно наслідки трагедії.
Розлучена Катарина має дев’ятирічного сина і двох молодших сестер. Її шлюб почався під час війни та був спробою від тієї війни втекти. І закінчився, коли розділений біль і жах, на яких він тримався, перестали бути актуальними. Син Давид – непотрібний наслідок цієї неплідної акції. Малий стає свідком злочину, в якому задіяна одна з його тіток. Геппі-енду не буде. Історію руйнації родини Гашич подає як приватний випадок руйнування громади. Корумпована влада, якій байдужі її громадяни, і неуважні батьки, повністю поглинуті своїми травматичними спогадами – за них доводиться відповідати дитині, котра народилася уже після війни.
Роман шведки Кароли Ганссон «Штайнгоф» (К.: Комора, 2016) складається з розповідей про дві родини, угорську і австрійську. І обидві ці історії нам до кінця не розкажуть, позаяк вони раз за разом перериваються війною – Другою світовою та Угорською 1956 року. Наслідками війни для сім’ї, за Ганссон, стає примусове забування.
Якщо історія – це те, що ми здатні розказати один про одного, то в світі «Штайнгофу» вона є тим, про що ми мовчимо один до одного.
Магда в розпалі боїв у Будапешті втекла з Угорщини до Австрії, де вийшла заміж за тамтешнього лікаря. Вона не розповідає того, що бачила на війні – просто цього не пам’ятає. Томас і його родина свідомо замовчують своє колабораціоністське минуле. Очевидно, зі співпрацею родини з нацистами якось пов’язане самогубство матері Томаса, єврейки. Сімейні таємниці такими переважно і залишаться. Навіть таке екстраординарне почуття, що ти вижив даремно і за рахунок іншого, здатне далебі стати звичкою. А от чи примусове забування є адекватним способом зберегти родину?.. Штайнгоф із назви роману – це психіатрична лікарня; хай це правитиме за підказку.
Герої швейцарського роману «Голуби злітають» Мелінди Надь Абоньї (К.: Комора, 2015) – родина емігрантів, угорців із Воєводина. У 1990-х батьки і дві дорослі дочки живуть у Швейцарії, мають там затишну родинну кав’ярню. Початок війни у Югославії, в котрій залишилися їхні рідні, змушує старшу дочку знову пережити втрату батьківщини. Колись дитиною вона поїхала звідти, бо не мала вибору; тепер дорослою жінкою вона не може туди повернутися.
Саме в цей час в житті Ілдко з’являється чоловік, біженець з Балкан. Це кохання тільки посилює відчуження дівчини від стабільної Швейцарії, яка насправді тут є ксенофобською і упередженою. Але втрачає вона і Балкани, що залишилися в її пам’яті пишними сценами аля циганські весілля та байками мертвої нині бабусі. Батьки, занепокоєнні успішною інтеграцією в нову спільноту, не розуміють, яку глибоку втрату переживає їхня на позір благополучна дитина.
Дивний наразі рецепт: Ілдіко у фіналі розриває стосунки з сім’єю – і от коли все остаточно втрачене, вона починає відшукувати себе.
Добротна сімейна сага польки Йоанни Батор «Піщана гора» (Л.: Астролябія, 2015) – це історія чотирьох генерацій однієї родини з шахтарського містечка. Суто феміністичний підхід: розказати історію дочки через повтори/спростовування біографії матері. Але в книжці Батор ця програмна розповідь є живою і трішки злою: жінкам родини Хмара доведеться побувати у самому вирі польської історії та примудритися не помітити цього. Прабабці випаде Перша світова. Бабуні – Друга. Мати застане військовий стан. Онука – декомунізацію.
Тут і чоловіки завжди десь поруч. Вони приходять, щоб запліднити і зникнути – як таємничий батько Ядзі, від котрого успадкує темні кучері Домініка. Вони буквально паразитують, щоб нарешті вгамувати повоєнний голод, що так добре його пам’ятають – це уже про батька Домініки. І всі вони – піщинки, які утворюють гору – один одного не цікавлять. Пережита ними екстрема стає проблемою лише, коли зникає. Щось страшне сталося, воно зруйнувало приватний світ і зв’язки між генераціями (та добра половина жінок в цій книжці просто не знають, ким є їхній батько!).
Щось страшне закінчилося. І не залишилося нічого, самий пісок.
Як і мешканці Піщаної гори з роману Батор, герої «Прокляття дому» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2016) східної німкені Дженні Ерпенбек нерозривно пов’язані з певним місцем, з домом – у найширшому визначенні. У такий спосіб їхні буремні де факто життя постають наче поза-історією, таким собі «вічним зараз». Радянський солдат відкриває шафу, де сховалася клімактерична німкеня-архітекторова, і говорить слово, що руйнує її вічність у будиночку мрії. Яке слово? – Тільки нам про це тут і здогадуватися… Кларин ліс – посаг божевільної солтисівни, що так і не вийшла заміж, його власником стає берлінський архітектор, і там з’являється затишний дім біля озера.
Випробування домом доведеться пройти: темношкірому садівнику, арійцю-архітектору, єврею-фабриканту, постгдр’івській письменниці та ін. Перша війна, друга війна, комунізм, декомунізація: після урагану Історії вони всі раз-по-раз повертаються у дім біля озера; хто зміг вижити, ясно. У фіналі роману дім спорожніє. Є куди вертатися, але уже нема кому.
У кожного з героїв Ерпенбек є своя, окрема історія, але долі їхні переплетені нерозривно.
Якщо з’ясувати для себе, що саме їх пов’язує, можна зрозуміти саму природу того, чому людям потрібні інші. Непроста проза. І вона, зокрема, про те, що саме з групи людей робить родину. І чи достатньо для цього крові – тієї, що жилах і тої, яку всотала земля.
Головна героїня «Матерів» (К.: Комора, 2016) словака Павола Ранкова у 1945 році потрапляє до ГУЛАГу. Там Зузана народить дитину, «нагуляну» під час окупації від радянського партизана, у смерті якого її і звинуватили. Мати-Лаюкова залишається в словацькому селі, дочка-Лаюкова роститиме Алєксєя-молодшого під Воронежем. Табірні поневіряння молодої жінки з малою дитиною перемежовуються спогадами про матір, що теж виховала її сама. За вісім років Зузана повернеться додому, щоб там видати комуністам Зузану-старшу – це мати зрадила німцям червоного партизана.
Є тут ще одна жіноча родина. Вагітна студентка, яка вирішує, чи залишати дитину, а поки що пише диплом з біографії Зузани, та її мати, категорично налаштована проти народження.
Прозорі аналогії з порятунком Мойсея з вод Нілу і Різдвом Спасителя – вони стають дороговказом кожної з цих сімейних історій.
Тільки нав’язливішою і чіткішою є тут тінь Павліка Морозова. Конфронтація, ненависть і нездатність прощати, котрим люди Ранкова навчилися за своїх митарств, у «Матерях» щільно зв’язує кревних у звернені обличчям до екстреми родини.
Швейцарець румунського походження Каталін Доріан Флореску розповідає про румунську родину «авантурників і безстидників» Обретинів у сімейному романі «Якоб вирішує любити» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2016). Якоб – батько розповідача, злиденний бурлака, котрий одного дня сватається до заможної старої дівки: їй треба дитина, йому – статок. Ідеальний бізнес-контракт. Якоб (уже через «с», а не через «к») – їхній син, останній з роду, сумлінний літописець цих грішників. Любити вчитимуться обидва, і це буде принука до любові: батько зрадить сина і то двічі, щоб нарешті залишитися сам на сам на руїнах пишної колись родини.
Через село поблизу Тімішоари з 1926-го до 1635-го (саме в такому порядку) проходять кілька Великих війн, що Обертинів не обминуть. І вони, як і тисячі тисяч на транзитних землях, з покоління у покоління живляться війною. Народжений у 1920-х Якоб не певен, чи існували всі ті його войовничі предки, але змушений переконливо переживати їхні провини і спокути як власні.
Брат, побратим – ключові слова для цього роману; от тільки Каїн і Авель також були братами.
Війна не розпочинає, а завершую родинну сагу польки Жанни Слоньовської «Дім з вітражем» (Л.: ВСЛ, 2015). Дівчина-емігрантка, яка розповідає нам про три генерації жінок львівської родини, повертається в Україну. Тепер і їй випаде пережити війну – як свого часу мамі та бабусі. Спадок генерацій тут оформлюється вельми мелодраматично, жінки переказують одна одній не тільки травми історичного досвіду, а й коханців. Полюбовник бабусі стане вітчимом онуки, останній коханець загиблої матері – її єдиною справжньою любов’ю. Легше говорити про бої на вулицях Львова у 1918-у. Значно складніше: про Другу світову. Ще нестерпніше – про сутички свідомих галичан з освободітєлямі у 80-90-х. І вже тільки петитом у епілозі – про Україну 2013-14-го. Любовні історії в «Домі з вітражем» є своєрідною метафорою. Наче з чоловіками передають ці жінки одна одній свої непроговорені спогади.
Біографії потребують біографів: у Слоньовської цими літописцями стають тіла коханців і вулиці Львова.
***
Такі книжки – як задачки з чудернацького підручника БЖД. Є конкретні умови: група людей, що воліє зватися родиною. Є конкретні завдання: батьки переживають трагедію, діти поривають із самою згадкою про неї, онуки зшивають розриви. Є два варіанти рішення: використати трагедію недалекого минулого як урок або подовжувати екстрему, заразивши нею своє повсякдення. От тільки немає правильних відповідей.