ГлавнаяКультура

Бути несхожим: 8 книг про інакшість

В книжках часто зачаровуємося людьми, від котрих у реальному житті нас відокремлює ефемерна позначка «здоровий глузд». Вони – інакші, спокусливо чи тривожно. Диваки, оригінали, ексцентрики, чудили. Все просто: про них цікаво читати. А бути не схожим на інших – то завжди в тренді.

По ходу нас чомусь ще навчатимуть – із різним ступенем нав’язливості. Бо бути несхожим на інших – то завжди непросто. Дивакуватість героїв, як ексцентричність реальних людей, – це свідчення такого собі надлишкового досвіду. Вони роблять щось, чого ми собі дозволити не можемо. Вони думають якось так, як ми собі не вміємо. І ми читаємо про них. Бо все просто: потребуємо якихось інструкцій, як жити поруч з тими, хто не дуже і хоче бути «нами».

Два варіанти на вибір: «ми різні, але всі ми – люди» і «ми всі – люди, тому ми різні». LB.ua підготував огляд книг про інакшість.

Фото: ВСЛ

У «Диваках і занудах» (Л.: ВСЛ) Ульфа Старка світ поділений надвоє – на диваків і зануд (очевидно). Одні роблять життя цікавим, інші – зручним. Симоні жити цікаво: її родина – суцільні диваки. Дід втікає з лікарні, взувши жіночі чобітки на підборах; мати примудряється при переїзді забути в порожній квартирі собаку, вітчим прогуляється гостинною у сукні зі шлейфом. А ким є сама Симона – дивачкою чи занудою, – ще треба визначитися. Обставини цьому процесу сприяють по всьому.

Симона переходить до нової школи, де її випадково сприймають за хлопця. Вона вирішує підтримати гру. З’являються нові проблеми: як завести друзів-хлопаків, як при цьому в одного з них не закохатися, як відв’язатися від спраглої поцілунків однокласниці. Натомість ті «трансгендерні біди» відволікають дівча від справжніх проблем: як пасивно спостерігати помирання дідуся, як ужитися з вітчимом, як навчитися говорити до матері так, щоб та нарешті почула.

Серйозна книжка написана жваво і смішно. Так легше засвоїти її важливе послання: навіть коли ми визнаємо себе за диваків, нам доводиться грати за правилами зануд… Хоча. А вам колись траплялося насправді зручне життя? а насправді цікаве?

Обкладинка книги Summa
Обкладинка книги Summa

Як ви відреагуєте, коли людина, не жартуючи, говоритиме: «Я – Бог»? А от після подібних заяв Юрія Іздрика його розсудлива співрозмовниця Євгенія Нестерович уточнює: «Як добре, що все, що ти говориш, не матеріалізується одразу». «Summa» (Чернівці: Книги-ХХІ; Meridian Czernowitz), яку ті вдвох написали, складається з їхніх реальних розмов про напрочуд важливі речі – про любов, про пізнання, про страхи, про людське тіло, що насолоджується і страждає, про гроші, про досвіди, набуті у різні способи, містичні переважно. Коротше: про те, як знаходить відповіді людина, яка більше не має питань.

Ці бесіди супроводжує словник-путівник «для тих, хто випадково потрапив на цю планету». Тут теж про всі нагальні речі – психоактиви, втілення, оргазм, т.і. цікаве. В цих словничках твориться Ідеальний Чужинець, котрому так довго пояснюють очевидне, що нічого очевидного просто не залишається. Думаєте, це оригінали-автори з інших планет завітали? – Е ні! На цій планеті героям-розповідачам «Summa» здебільшого затишно. Інопланетянами тут випаде стати нам, читачам. Вони знаються на маніпуляціях, ці двоє. А нам доведеться все накопичувати і накопичувати питання… От що робити, якщо кожен із нас, і дійсно, є Богом?

Браві фіни з «13 новел» (К.: Комора) Юркі Вайнонена чудять мимоволі, самоусвідомлення їм явно бракує. Живе пересічна людина звичним життям – аж от опиняється в якісь зовсім дикий, інколи дико смішній, інколи дико страшній ситуації, яку сама і спровокувала. Зникає поважний професор – всі шукають, аж з ніг падають, а він переселився до правого стегна молодої дружини. Хату знаного еколога нізвідки завалили купи мертвих мух; щоб їх нишком позбавитися, він вбиває охоронця сміттєзвалища. Юнак-модель із універмагу перетворюється на свою начальницю, яка невинно з ним пофліртувала. Вона вважає себе за метелика, він тримає її у клітці, часом водить відвідувачів, щоб споглядали її красу, вони сплять, обсипані трояндовими пелюстками; і вони навряд обоє є людьми… Самозамилування цих істот природно переходить у манію.

Логіки його світу шукати не варто. Вайнонена цікавить не причина, а наслідок одного разу скоєної дурниці, ба – будь-якого вчинку, котрий в його світі тільки дурницею і може бути. Головне: ця пригода в життя героїв дисбалансу не вносить: вони до неї ретельно готуються і переживають її як чисту насолоду… Така собі красива брехня: те, що нам тут розповідають, може бути правдою, але мотиви, котрі провокую ту розповідь, до «правди життя» не належать. І от ми уже втягнуті в чуже безумство; відтак це – наша пригода.

Марися Нікітюк – авторка «Безодні» (Л.: Вид-во Анетти Антоненко) – заселяє свій світ чудернацькими персонажами. Маша спілкується з рожевою сукенкою з шафи, та – як і годиться ліпшій подрузі – завжди поруч. Дівчина розвела антисанітарію: погризла собі нігті на руках аж по другу фалангу, тож довелося відрощувати замість пальців гілочки. Молода жінка прокидається поруч із незнайомцем – за кілька годин їй доведеться народити від Сутності; епіцентр нового Великого Вибуху розташовується на Позняках. Проза Нікітюк – не фантастична, хіба що саме химерна. І краще її читати буквально. Наскільки самотньою має бути дитина, щоб спілкуватися з одягом? Що зробили ті руки, які собі хочеться відтяти? Що сталося в ніч напередодні, якщо врятувати від спогадів про неї може тільки зародження всесвіту? І от прояснюється: родинне насилля, фізичне, сексуальне... А то хай вони залишаються просто милими диваками ці Марисині химерники.

А коли уже немає куди ховатися і чудне в світі Нікітюк стає не екстраординарним, а екстремальним… Двоє продажних ментів потрапляють до села, буцімто списаного з «Дітей кукурудзи». Екологічна катастрофа, дві общини – дорослі і діти, котрі слугують одна одній за ритуальний харч. І початок всього сягає «синдрому Врадіївки»… Тоді стає актуальним питанням, наскільки в інакшому світі Нікітюк можна відхилитися від норми, щоб залишитися людиною. І ще одне: як довго можна толерувати нетерпимість Іншого?

Хлоп знайшов хід до країни, де стають реальністю всі наші брехні. Неприємне місце, адже чим сумніша брехня, тим вона переконливіша. І який він зробив висновок? Зарікся брехати? Аякже! Тепер він бреше виключно про хороше… Це одне з оповідань з «І раптом стукіт у двері» (Харків: Фоліо) Етгара Керета і один із численних Керетових чудил. Його притрушені герої потрапляють у ситуації, по правді, зовсім не чудесні. Як-от ідентифікувати тіло загиблого фіктивного мужа; знайти пса, що втік від дружини, поки чоловік був із коханкою; когось вбивають у черзі за гамбургером; хтось снить померлу матір, хтось намагається забути колишню дружину. Особливими Керетовські диваки стають через свою здатність робити звичне (в найкращому випадку) і жахливе (в найгіршому) абсурдним і при цьому поводитися, наче нічого такого і не сталося.

Чоловік переживає розлучення, єдина його розрада – самотні сніданки. Одного дня до нього підсідає хлоп, обізнався просто. Самітник підтримує позбавлену всякого змісту розмову. Тепер так виглядатимуть всі його ранки... Вдавати когось, щоб не бути наодинці з собою? Ні, це не рецепт Керета. Радше так: те, що тебе визначає – це твої ілюзії щодо «реального життя»; і чим менше скидаються вони на реальне життя, тим справжнішим воно стає… Як в старому анекдоті: невротик без проблем живе зі своєю хворобою, з проблемами живуть близькі невротика.

Фото: logvynenko.com

Героїня-розповідачка «Saint Porno» (Х.: КСД) Богдана Логвиненка відразу розставляє координати: власній інакшості можна чинити спротив або можна з нею змиритися, а когось «інакшість виносить у іншу галактику», як не забракне на те сил. Вона – з тих останніх, так каже. Її персональна галактика – кар’єра в галузі розваг. Уточнюю: героїня Логвиненка є порноакторкою. Вона переповідає своє буремне життя – від задухи радянського містечка до екстремального сексу за гроші, від пошуків справжнього кохання до розстрілів на Майдані (так, все жужмою). А стає наразі прозорим: єдине безпечне місце для неї – знімальний майданчик порно. Там немає брехні і замовчувань, там немає непристойного і прихованого, там все під контролем «модератора». Там все очевидне. «Saint Porno» – якийсь виробничій роман про втрачений рай.

Розказана історія, наполягає героїня у фіналі, має глибо виховний характер. Її до самореалізації підштовхнуло порно, когось скерує у правильному напрямку уже ця книжка про нього. Відверте говоріння про речі, котрі мають шокувати звичайного читача (порно? справді?), є частиною її «війни за толерантність». Все по-людські зрозуміле. Особливе у цієї Лонгвиненкової переляканої дівчини «з іншої галактики» хіба що непересічна професія. Отож, її відмінність – це її власний вибір.

Герою Андреаса Штайнгьофеля обирати, чи бути унікумом, не доводиться. Він ЛГБТ-підліток, народжений неповнолітньою матір’ю-одиначкою, який живе у затхлому містечку. Але ж і компанія у нього нівроку! Матуся – прогресивна сексуально розкута, приймає психологічні особливості сина, але, скажімо, відправляє його на пластику, щоб не був, бач, капловухим. Сестра – анорексичка, поночі втікає кудись з дому, розмовляє з рослинами. Старші подруги-подружжя, котрі ніколи не брешуть (зживися з такими, спробуй). Подруга-ровесниця – заповзята фантазерка. Коханець-клептоман. Міська божевільна. І навколо – мешканці містечка, «маленькі люди», котрі відверто побоюються Філа і його родину. Але ж і ті диваки мимоволі живляться власним відчуттям «винятковості й неповторності»... Потужний роман про дорослішання «Середина світу» (Л.: ВСЛ).

Своїм ексцентрикам Штайнгьофель не потакає. Здаєшся собі надзвичайним? – Намарне ця твоя втіха. Всім подобається відрізнятися від всіх. Хіба що на позір примаришся комусь трохи божевільним і по всьому. Вирішив не вирізнятися з загалу? – Ти уже визнав свій досвід як біль. Такі компроміси свідчать, що людина або не усвідомлює безповоротності свого рішення, або її травма настільки сильна, що вже просто байдуже. Невигідний по любому розклад. Його Філ, котрий нам цю історію розкаже, на собі і перевірить.

Два психози, котрі збігаються, що це? Правильно, шалене кохання… Аліче і Матія з «Самотності простих чисел» (Л.: ВСЛ) Паоло Джордано – заморочені відчайдушно самотні фрікі. Вона відмовляється їсти, він шрамує себе. Обидва мають підґрунтя для таких дій: юнак відчуває себе винним у смерті сестри, дівчина намагається зжитися з тим, що розчарувала батьків. І справа не в тому, що – винен і розчарувала, так і є. І що їхні батьки успішно вмовляють один одного: перестань ставитися до нашої дитини, наче вона нормальна. Вони зустрічаються, коли їм по п'ятнадцять і повільно рухаються назустріч, щоб зрозуміти: вони люблять один одного за власну, почасти культивовану ними самими неординарність… Ні, казки з гепі-ендом не буде.

У математика Матія є теорія: він із подругою – самотні числа, пара, між якою завжди хтось стоїть. Найважливіші сторінки цієї нічим не вражаючої мелодрами – якраз «третій елемент»: те, як героїв Джордано намагаються собі пояснити люди навколо. «“Дивний” – то було саме те слово». І вони відступають, не впоравшись із завданням. Щоб зрештою збагнули і Джорданівські самітники, і ми: правильно визначений діагноз полегшує життя не пацієнту, а лікарю.

В цьому зацікавленні диваками я бачу страх від занадто-близкості того, хто на нас не схожий. Читаємо принадні історії. Учимося співіснувати. І на мить зупиняємося на думці: ближній – це чужинець, якого ми собі не можемо уявити наразі… Щоб знову впевнено рухатися далі.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram