Чому не вдавалося створити Музей Революції Гідності раніше?
Держава нарешті зрозуміла необхідність створення музею. Для нас, групи музейників, які сформували громадську ініціативу “Музей Майдану”, ця необхідність була очевидною ще у січні 2014 року. В грудні 2013 року ми зрозуміли: все, що відбувається навколо - історичні події, які змінять країну. Як музейника, мене цікавило протестне мистецтво, аналогії, аспекти спадкоємності елементів традиційної культури, які виявлялися у сучасному міському середовищі у екстремальній ситуації. Пізніше ми зрозуміли, що потрібно музеєфікувати майже все, особливо після розстрілів. У травні 2014 року вже була ініціатива КМДА і Міністерства культури, створили ініціативну групу, розробили Концепцію музеєфікації території і подій Революції Гідності. 1 липня 2014 року подали концепцію, яка лягла у шухляду.
Ми зрозуміли, що варто покладатися на самих себе. Влітку 2014 року ініціатива “Музей Майдану” об’єдналася з іншою постмайданівською ініціативою “Музей Свободи”. Після цього з'явилося дещо інше бачення: не тільки музеєфікація подій на Майдані чи меморалізація героїв, а погляд у майбутнє і пошук відповідей. З'явився концепт свободи. Було бажання не просто законсервувати події, а говорити про базові цінності Революції Гідності. Ми ініціювали серію художніх виставок: перша з них – “Свобода” у Національному художньому музеї (жовтень-листопад 2014 року), потім – “Творчість свободи” у музеї ім. Івана Гончара (листопад 2014 року - лютий 2015 року), і третя експозиція – “Від незалежності до свободи” у музеї історії Києва. Був ще проект “MyMedia”, який фінансувався урядом Данії.
При Міністерстві культури ми організували круглі столи, під час яких обговорювали подальші кроки: потрібен музей чи ні, чи візьмемо тайм-аут і будемо говорити про ці події, коли біль, трагізм, політична упередженість відійдуть на задній план. Дуже легко сьогодні говорити про Майдан не об’єктивно, з точки зору переможців.
А як саме ви збираєтеся показати Майдан? По обидві сторони барикад?
Однозначно, так. Базова концепція майбутнього музею – це багатофункціональна платформа, яка б залучила різні точки зору.
Музей Революції Гідності має, як будь-який класичний музей західного типу, ставити запитання.
Говорячи про Майдан, ми розуміємо: тут не дві сторони, а безліч, адже була і нейтральна сторона, і диванна сотня, і ініціативи, які не приймали ту чи іншу сторону.
Багато питають: “Створили Музей Майдану. А де він?”. У західному розумінні музей – це не лише стіни, це простір сучасного буття, думки. Для нас приміщення важливе, навіть тимчасове. В умовах війни потрібен час, щоб підійти до цього фахово, а не створити нікому не потрібний музей-привид.
У нас були консультації з провідними європейськими музейниками, зокрема, з Девідом Флемінгом, керівником асоціації семи музеїв Ліверпуля. Ми обговорювали елементи політичного музею і соціальної відповідальності, адже ідея музею постала саме з соціальної відповідальності музейних інституцій. Більшість музеїв у листопаді-грудні 2014 року лише спостерігали за тим, що відбувається, і не заявили свою позицію. Музей Гончара одним із перших виступив проти політики чинної влади і силового розв'язання питань. Є питання наскільки майбутній музей буде потрібним і впливовим, не з точки зору прихильності влади, а консолідації суспільства. Для нас важливо створити майданчик примирення.
Чи можемо ми говорити про незаангажованість, ідеологічну і економічну, Музею Революції Гідності, якщо це держструктура?
Тут я б говорив, що ми формуємо інституцію нового типу, бо вони існують, зокрема, – Європейський Центр Солідарності у Гданську, Музей Варшавського повстання. Громадська ініціатива і держава створили спільний проект. Ми розглядаємо це не як економічну залежність з нашого боку. Це – обов'язок держави забезпечити функціонування такого закладу та долучитися фінансово. У Польщі створили Музей історії польських євреїв, де за будівлю і фінансування комунальних витрат відповідає держава. А створення експозиції, програмної діяльності забезпечує незалежний фонд або громадська ініціатива.
Майдан перезавантажив саму владу і багато естеблішменту сьогодні має завдячувати своїми посадами Революції Гідності. Саме тому їхній моральний обов'язок – запустити цей проект. Його подальша доля – можливо, симбіоз з залученням іноземних донорів, фундацій. Ідеальний варіант – це громадський музей. Але на сьогодні, з відсутністю культури індивідуального і корпоративного пожертвування, це нереально. Такий музей потрібен вже сьогодні.
Багато політиків, істориків запевняють – Музей Революції Гідності зараз недоцільний, бо має пройти час, щоб дати зважені оцінки тим подіям. А наші іноземні колеги наголошують: ми запізно створюємо цю інституцію. Крім того, вони вважають, що музей допоможе західному світу зрозуміти, хто ми є насправді.
Ви говорите про фінансування як моральний обов'язок з боку влади. Але ми знаємо випадки, коли у державних установ досить непрості стосунки з владою, і Мінкультом, зокрема. Наскільки взагалі можливою є така підтримка?
Мінкульт, на щастя, безпосередньо не причетний до створення цього музею. Музей Революції Гідності підпорядковується Українському інституту національної пам’яті.
Так, але додаткових бюджетних надходжень Інституту національної пам'яті не виділили. За рахунок чого тоді будувати музей і здійснювати підпорядкування?
Спочатку такі кошти передбачалися у бюджеті і вони були затверджені. У останню хвилину кошти зняли, начебто на розвиток українського кіно.
Яка сума передбачалася?
Здається, кілька мільйонів. Але з іншого боку, я важко уявляю, як ми могли б доцільно й ефективно використати цю суму. На сьогодні не має земельної ділянки. Вул. Інститутська, 3, яку ми розглядали і позиціонували як місце майбутнього музею, по суті, єдиний варіант, адже вона прив'язана до тих подій.
Зараз дуже складна історія. Ця ділянка знаходиться у міжнародному судовому розгляді, але перспектива існує. Підлаштувати Профспілки, Український дім, Жовтневий палац – це лише тимчасовий варіант. Якщо ми говоримо про вул. Інститутська, 3 - це перспектива у кращому разі на 5 років. Приміщення обов'язково має бути у тому історичному місці.
Будівля Профспілок зараз заморожена на 2 роки. Український дім знаходиться у підпорядкуванні Державного управління справами. Поки що прямих кроків від них не має. Якщо музей стане не інституцією групи зацікавлених осіб, а потребою всього суспільства, то негативний вплив з боку держави вдасться мінімізувати. Сама громада буде і будівником, і захисником музею.
Якщо ми говоримо про будівлю, тут є два моменти. З одного боку, це історичне тло цієї будівлі, а з іншого - її пристосованість до зберігання експонатів.
В нас дещо простіша ситуація. Наша колекція не є такою великою, порівняно з фондами інших музеїв - сьогодні це близько 2 тисяч експонатів. Самі експонати в принципі не складно законсервувати, це не живопис 12-13 століття. Сьогодні ця колекція зберігається майже у не пристосованих умовах в музеї ім. Івана Гончара.
Питання в іншому. Ці артефакти не повинні зберігатися у коробках, вони повинні вже сьогодні працювати, створювати середовище і слугувати сигналом для суспільства. Хотілося б створити простір, у якому б ці речі виставлялися у форматі відкритих фондів.
Багато артефактів знаходяться сьогодні як в приватних руках, так і у музеях по всій Україні. Чи можливо їх зібрати в єдину колекцію Музею Революції Гідності?
У нас не стоїть завдання зібрати усі речі під одним дахом. Більш ефективним було б створення експозицій по регіонах. Запорізький обласний краєзнавчий музей одним із перших створив постійну виставку, присвячену подіям на Майдані. Подібний попит є у багатьох музеях, хоча їм не вистачає методичної підтримки.
Музей повинен бути сьогодні не предметноцентричним, а концептуальноцентричним.
Ми бачимо події на Майдані як майданчик і початок розмови про набагато ширший діапазон тем, через який може проходити велика кількість персональних історій.
Опитування людей про те, яким вони бачать майбутній Музей Майдану, показало певну неготовність суспільства до такої відкритості з боку музею, бо традиційна практика – це авторитарна думка, нав'язування кураторських ідей.
Ми бачимо цей музей як своєрідний хаб, кластер для майданівських і постмайданівських ініціатив, представництва креативних індустрій. Це має бути комфортний простір, куди людям захочеться приходити і дискутувати. Я вважаю, там має бути бібліотека, пошта Майдану, науковий центр, ресторан, готель. Це дуже розповсюджена практика і спосіб залучення інвестування. Заробляючи самостійно на свої програми, музей втрачає статус неприбуткового.
Які артефакти входять у колекцію Музею Революцію Гідності?
Починали збирати з найпростіших речей - елементи барикад, предмети самозахисту, агітація, щити, кийки, коктейлі молотова, дорожні знаки, каски з залишками крові. У нас досить непогана колекція оформлення КМДА. Нам вдалося найцінніше зберегти. Унікальні речі, які є у нас, - це йолка, колекція прапорів, катапульта, автомобіль автомайданівця, знищений вщент, мармурова скульптура французського вуличного художника Roti. Також у нас є серія 10-метрових полотен художника Володимира Свачія. Наступна частина нашої колекції – не матеріальні об'єкти, історії з Майдану.
Якщо говорити про збереження культурних цінностей, то дієвість громадських ініціатив є не достатньою. Попри акції протесту, кампанії ми бачимо, що все одно передаються земельні ділянки, руйнуються будівлі історичного значення і цей процес на сьогодні, на жаль, не контрольований. Має бути чітко прописаний механізм захисту.
Києво-Печерська лавра, Софія Київська знаходяться під захистом ЮНЕСКО. Але процеси впливу не ефективні. Публічність допомагає вирішувати певні питання. У сфері збереження нематеріальних культурних цінностей готується закон, але необхідні ще й підзаконні акти.
Музеям необхідна самостійність, зокрема, можливість діяти поза казначейством для того, щоб була мотивація заробляння коштів.
Якщо говорити про перспективу у часі, за скільки можна створити Музей Революції Гідності?
Поляки за 13 місяців створили Музей Варшавського повстання, але на це була політична воля. Європейський Центр солідарності створювався набагато довше. В середньому це термін - 3-5 років для побудови музею.
Я вважаю, що цінності Музею Революції Гідності залишаться актуальними і у близькій, і у далекій перспективі для українців. Актуальність музею не спаде, можуть змінитися форми втілення цього задуму. Музей історії польських євреїв, наприклад, планувався 15 років, але з'явився він тільки рік тому. Тому 3-5 років – небагато. До того ж, музей не з'являється зненацька. Ми створюємо тимчасовий простір, який буде платформою і лабораторією побудови нового музею.
А скільки тоді потрібно часу для створення тимчасової платформи?
Якщо суспільство буде активно діяти і підтримає цю громадську ініціативу, це можна вирішити досить швидко. Потрібно політичне рішення – за місяць-два передати приміщення під цей музей. А за рік можна створити якісну експозицію.
На сьогодні найбільш актуальною є проблема фінансування. Яким чином ви будете вирішувати це питання?
Є можливість внести зміни до бюджету і переконати, що на створення музею, виконання указу президента і рішення Кабміну потрібні кошти, інакше ці всі декларації залишаться на папері. В нас є надія, що будуть виділені адекватні кошти. Наразі не має необхідності створювати великий штат, він повинен розширюватися відповідно до поставлених завдань. Ми розраховуємо на автономність, самодостатність. Потреба у фінансуванні є і ми не хочемо звільняти державу від цієї відповідальності, в той час коли зникають мільйони. Побудова самого музею передбачає не таку вже й велику суму.
Про яку суму ми зараз говоримо?
Якщо говорити про аналоги у Польщі - це 350 мільйонів злотих. Це європейська практика, але я думаю, що в Україні ця сума буде вдвічі меншою. Але справа не у сумі. Багато залежить від будівлі, наскільки її вдасться адаптувати під потреби музею, як от Український Дім. Інша справа - створювати нову будівлю. Це залежить від проекту. Але навіть без фінансування ми не припиняємо роботу. Об’єдання зусиль держави, громадськості, приватного сектору є найефективнішим.
Наостанок питання до вас як до директора Музею саме Революції Гідності. Яким Майдан був для вас?
Це своєрідний катарсис. Там кожен відчув, що сам можеш багато чого змінити, з'явилося відчуття відповідальності. Кожен відчув, що історія твориться тут і сьогодні. У мене змінилося ставлення до країни і мого народу. Я любив Україну в історичному сенсі, романтизованому, десь на відстані, але там, на Майдані, це розчинилося. Атмосфера гуртовності, єдності була, і з цією атмосферою створюється цей музей. Це не майданчик боротьби за владу чи нав’язування стереотипів, а толока в пам’ять про тих, кого немає з нами.
PS. За Законом про державний бюджет України на 2016 рік (Додаток 3), на створення та забезпечення діяльності ”Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності”, а також на заходи з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті, передбачена сума – 5 млн. 16 тис.грн. Втім, чи отримає Музей ці кошти, і як саме зможе їх використати, дізнаємося лише згодом.