Десятка та Інга сиділи в маленькому кафе біля харківського вокзалу, пили чай. Десятка був у новенькому камуфляжі, блідий та худий, але налаштований рішуче. Інга ж ледь не плакала.
- Слухай, у тебе був небезпечний крововилив у мозку. Тобі необхідно лікуватися, потрібен спокій та курс крапельниць. Саме для цього тебе і перевели до Харкова з Запоріжжя. То лікуйся!
- Інго, все зі мною добре. Он пацани лежать у шпиталі, хто без руки, хто без ноги чи хребет перебитий. Ось то проблеми, а я що? Ну трохи дали по голові, розумніше буду. – запевнив Десятка, не дуже переконавши Інгу.
- Де ти їх будеш шукати? – спитала вона.
- Всюди.
- Кажуть, що загін Лісовика оточили і повністю знищили. Там цілий батальйон кацапні працював, з артилерією і танками!
- Багато чого говорять, але я поки або хлопців не зустріну, або тіла не побачу, нікому не повірю.
- Юро, у тебе струс мозку, тобі потрібен спокій! Життєво потрібен! Це дуже важливо, існує серйозний ризик ускладнень! Ти можеш померти! Ти розумієш це, чи ні?
Він подивився на неї.
- Ти ж розумієш, що я в санаторію скоріше здохну? Мені ось тут, - Десятка вдарив кулаком там, де було серце, - Наче ножем ріже, коли про пацанів думаю! Вони там на передовій гинули, а я тут ліжка в шпиталі пролежував!
- Але місце останнього бою загону зараз в тилу у сепарів. У глибокому тилу! І тіла, напевно, десь там закопані. Що ти зробиш?
- Зроблю. – вперто кивнув Десятка. Він не знав, що доведеться робити, але знав, що не відступить, знайде пацанів, чи хоч довідається, що з ними сталося. Хтось там мусив вижити, не буває так, щоб загинув геть увесь загін. Хтось вижив і може розповісти про долю інших. А якщо не знайде пацанів, то знайде того вже полковника Колотила зі штабу, який послав загін Лісовика на смерть. Знайде і вб’є, падлу таку, щура тилового. Вб’є.
Десятка подивився на Інгу, яка вже майже плакала. Йому стало боляче за неї.
- Ну той, не хвилюйся ти так. Я ж не помирати їду, а щоб пацанів знайти. Я берегтимуся. – сказав він. Поклав свою долонь на її. – Давай їсти тістечка.
Узяв з паперової тарілочки, куснув, удав, що смачне. Але не дуже то йому їлося.
- Калина теж там. Шукає Лісовика. – тихо сказала Інга. - Я сьогодні говорила з нею. Вона каже, що жодної звістки. Знайшла лише кількох поранених, яких вивезли перед тим, як загін оточили. Але що було далі вони не знають.
- Як вона?
- Калина – сильна, вона тримається. Каже, що Лісовик вранці того дня надіслав їй повідомлення. Ну якесь дуже ніжне. Він то зазвичай суровий був, а то, мабуть, відчував щось погане. – Інзі було аж трохи заздрісно, бо Юра їй таких повідомлень не надсилав. Лише якісь банальні заспокоювання, що все добре. Мамо, я в шапці.
- На війні ти завжди відчуваєш щось погане. – Десятка махнув рукою. Від крему з тістечка його знудило. Але не міг показати перед Інгою свою слабкість. Зібрав сили, посміхнувся.
- Тобі зле? – спитала вона, бо помітила, що він ще більше зблід.
- Та ні, просто за пацанів згадую. – сказав Десятка.
Не брехав, увесь час тільки про свій загін і думав. Краявся, бо звістки були дуже погані. Якщо з інших загонів чи підрозділів рятувалися хоч хтось, то з їх – нікого. Були поранені та санітари, яким наказав залишатися при штабі фельдшер Курінний. Мабуть, підозрював, чим справа може закінчитися, то на позиції повернувся сам. Більше Курінного не бачили. А санітари та водій загинули при виході. У вантажівку, в якій вони сиділи, влучив танковий снаряд. Тільки тіла розкидало. Ось і все, що було відомо. Більше нічого. Десятка обходив всіх свіжих поранених у шпиталі, спочатку в Запоріжжі, а потім тут, у Харкові. Старанно розпитував кожного про бійців з загону Лісовика. Дехто нічого не знав, хтось волів би мовчати, але Десятка примушував розповідати. Виходило так, що загін просто покинули напризволяще. Штаб ані віддав наказ про відступ, ані потурбувався про те, щоб забезпечити Лісовику прикриття. Штабу необхідно було втримати кілька годин дорогу і штаб втримав. Ціною загону Лісовика, який кацапня оточила та знищила.
Коли Десятка думав про цю зраду, то скаженів. В нього починала боліти голова і паморочилося перед очима. Він примушував себе зберігати спокій. Бо збирався таки дізнатися, що сталося з хлопцями. А потім помститися. Десятка вже склав список винних. Спочатку полковнику Колотилу зі штабу, який підставив загін. Потім командиру батальйону територіальної оборони, який зі своєю частиною покинув позиції і відкрив фланг, через який кацапи прорвалися і оточили Лісовика, позбавивши можливості відступити. Десятка збирався помститися всім цим тварям, але спочатку хотів розшукати пацанів. Хтось з ним міг потрапити у полон, а ще ж треба було знайти тіла загиблих. Десятка знав координати висоти, яку обороняв загін Лісовика в останньому своєму бою. Зараз висота була у глибокому тилу сепарів. Десятка збирався пробратися туди, його б нічого не зупинило. А голова, ну, болить, ну, він став гірше думати та стріляти, але це не важливо. Він мав ціль і мав обов’язково досягнути її. Обіцяв це пацанам, Лісовику, Інквізитору, Соломі, Охриму та іншим, які щоночі приходили уві сні і дивилися, наче чекали на його дії. То він не міг просто забути про загін і лікуватися. Треба було розв’язатися з пацанами, кого можна – врятувати, інших поховати, а тоді вже займатися собою. Іншого виходу не було.
Інга дивилася на Десятку. Не дуже розуміла, як сталося, що ось цей чоловік став для неї таким важливим. Але ж став. І тепер вона хвилювалася за нього. І відчувала страшенну радість, що він цілий і лікується, коли чула про багатьох загиблих та зниклих без вісти у Іловайську чи інших котлах. Але тепер Десятка їхав на передову і зовсім же не для того, щоб просто перечекати. Він полізе у саме пекло, в цьому можна було не сумніватися. Полізе і шукатиме свою смерть. Інга знала таких людей. Рідний брат її матері був відомим у Журбах альпіністом. Щороку він виїздив у гори, покоряв все вищі вершини. Кілька разів був на межі від смерті, але кожного разу це анітрохи не зупиняло його. Навпаки, пришвидшувало, він знову і знову ліз у гори, аж поки не зірвався десь на Памірі. Юра був такий самий, зупинити його могла лише смерть. Інга вже деякий час зрозуміла це, але ніяк не могла з цим змиритися.
У Десятки задзеленчав телефон. Інга купила йому новий, бо старий вже був геть розбитий. Десятка наполіг, щоби дешевенький і надійний.
- Слухаю. – відповів Десятка. – Так, зрозумів, Тимуре. Я неподалік вокзалу. Під’їдеш? Добре, давай зустрінемося біля фонтану. Я у камуфляжі. А, ну так, зараз багато ходять у камуфляжі. То я буду стояти з тістечком. Все, побачимося.
Десятка сховав телефон. Інга подивилася на нього.
- Це син Депеша, нашого бійця, який загинув ще раніше, під Слов’янськом. Депеш з дружиною лаявся, бо вона ватою була. Забрала дітей, вивезла до Москви, де в неї родичі. Навіть на похорони не пустила. Брат Депеша хоронив, Інквізитор йому допомагав. А син його, Тимур, був у Москві. Оце тепер приїхав, хоче зустрітися. – пояснив Десятка.
- Для чого?
- Щоб я розповів про батька.
- І що ти скажеш про батька?
- Ну, як він загинув. Ми ж тоді разом були. Це коли мене перший раз поранило. Ще чаю? – спитав Десятка і замовив другий чайник. – А ще в мене для пацана є пара фотографій його батька. Хаос надіслав. Ну, це той боєць, якого потім поранило. Жінка.
- Я пам’ятаю. – кивнула Інга.
- Ось. – Десятка показав дві роздруковані фотографії. На одній Лісовик, Депеш, Понамка Хаос та Десятка, на іншій Лісовик, Десятка та Депеш. Бадьорі, в камуфляжі, при зброї. Весело посміхалися, наче не на війні, а на відпочинку. Тільки тепер Депеш точно мертвий, Лісовик скоріше за все мертвий, Хаос лікує спину, Десятка ж дуже хоче померти. Інга подумала про це і їй стало погано. Юра не помітив цього. Він не помічав, що з нею відбувалося, думав завжди щось своє. Зітхнув. – Хороший Депеш був боєць. Спокійний такий, надійний.
- Треба Калині оту фотографію, на якій Лісовик, зробити. В неї, здається, тільки одна його фотографія з Майдану залишилася. – сказала Інга.
- Я попрошу Хаоса ще зробити. Може і інші з Лісовиком в неї є. Ну, я схожу, зустріну хлопця, ти зі мною підеш?
- Ні, я почекаю. – Інга ледь не заплакала.
Їй вистачило спілкування з родиною вбитого сепарами водія Саші, який возив їх волонтерські вантажі. Тепер вона боялася родичів загиблих. Дивилася у вікно кав’ярні на Десятку. Худий, блідий, але хода в нього була пружна, наче в хижака. Зупинився біля фонтану, роззирнувся навколо, наче готувався приймати бій і треба було вивчити місцевість. Десятка натягнув кепку на очі, чекав. Он до нього підійшов хлопець. Худенький, чорнявий. Десятка потиснув підлітку руку. Присіли біля фонтану. Говорили. Десятка щось розповідав, хлопець інколи питав, потім слухав, кивав. Десятка віддав фотографії. Хлопець дивився на них, видно було, що сльози потекли. Втирався. Десятка, мабуть, втішав. Інга подумала, що він міг би бути хорошим батьком. Он як швидко знайшов спільну мову з незнайомим хлопцем.
Говорили з-півгодини, потім хлопець пішов. Десятка закурив. Поруч пройшов міліціонер, але зауваження робити не став, бо ж військовий, зі сльозами на очах, курить, значить причина є. Десятка докурив і повернувся до Інги.
- Все, поговорив. – кивнув Десятка. Голосом досі був хрипкий від хвилювання, але очі вже сухі, без сліз. Сів за стіл, скривився. – Які люди гинуть! Найкращі!
Десятка стиснув кулаки, аби було по чому, то вдарив би, але не було. Стіл був хиткий, розлетівся б на шматки.
- Ну от як так, а? – спитав Десятка. – Скільки вже можна у нас найкращих вибивати? Зараз же в них бидло якесь гине, сепари йобані, а в нас - найкращі люди!
Десятка важко задихав, скривився.
- Ненавиджу. – сказав тихо. Він хотів вбивати. Думка про те, що він буде вбивати цих клятих сепарів і кацапів, була єдиним порятунком, коли він згадував про свій загін, покинутий, оточений та знищений. Тільки кров, багато крові, ось що дасть йому полегшення. Вбивати і вбивати. За пацанів. Йому аж подих перехопило. – Я зараз.
Десятка підвівся і пішов до туалету. Там кілька разів вмивався холодною водою, щоб заспокоїтися і не зірватися. Було соромно перед Інгою, що ось таке влаштовує. Він хотів бути спокійним перед нею, а вже потім, на фронті, палати вогнем. Ретельно витерся паперовими рушниками, вийшов до Інги. Замовив ще чайник чаю, бо попередній охолонув.
Вони спочатку і не помітили чоловіка, що всівся за сусіднім столиком і зараз жадібно їв слойки з м’ясом і запивав чаєм. Вище середнього зросту, широкоплечій, у шортах і майці, з великою спортивною сумкою. Він вже доїдав, коли в нього задзеленчав телефон. Якась російська попсова мелодія, на потужній гучності, Десятка аж озирнувся.
- Алло, слухаю. – відповів російською чоловік. Спочатку тихо, але потім все гучніше. – Що? Що ти кажеш? А, так, я вже у Харкові. Там в мене ж автобус на Ростов. Так, а потім одразу на передову. Ага, в бій. Там сам же розумієш, що без артилерії нікуди. Спочатку ми попрацюємо, а потім вже наші наступають. Ага. Та місимо їх у гівно!
Десятка побілів. Знову стиснув кулаки. Інга спочатку і не зрозуміла, що відбувається, потім помітила, що Десятка, наче скам’янів.
- Та не скоро, коли відпустять. – продовжував чоловік. - Звісно, буду берегтися, кому охота там загинути? Добре. Та не знаю. Так, на Ростов. Квиток вже є. Ну з передової зателефоную. Домовилися.
Чоловік не встиг договорити, коли Десятка зірвався з місця. Два кроки, різкий стрибок. Десятка звалив чоловіка на підлогу і став бити.
- Тварюка кацапська! Тварюка! – він лупцював з усієї сили і перетворив би обличчя чоловіка у відбивну, але той зміг прикритися руками. Потім скинув Десятку, зміг підвестися. Він був більший за Юру, але Десятка знову кинувся на нього. – Уб’ю падлу сепарську!
Чоловік хотів зустріти Десятку ударом, але той ухилився, а потім кинувся і вивалився з чоловіком через скляну стіну на вулицю. Крики, набігли люди, відтягли Десятку від чоловіка. Той витирав кров з розбитих губ, трусився весь.
- Чого він, чого він, чого він? – повторював.
- Сука кацапська! Ти наших пацанів вбивав! Порву! – верещав Десятка. Його тримали офіціант і двоє перехожих, а також Інга.
- Заспокойся, Юро, заспокойся! – шепотіла вона.
- Яка сепарьска? Я в українські армії служу! Ти що, їбанувся? – образився чоловік.
- А автобус на Ростов? – закричав Десятка.
- Так я до Старобєльска! Там неподалік моя частина стоїть! До Старобєльска їду! – закричав чоловік. Губи в нього були розбиті і синець під лівим оком.
- Що? – Десятка розгублено подивився і перестав вириватися.
- Ось, дивися, дивися! – чоловік показав український паспорт, офіцерський квиток ВСУ, квиток до Старобєльска на автобус «Харків-Ростов». – У нас всі цим автобусом їздять!
Прибігли міліціонери. Почали в’язати Десятку.
- Мужик, вибач. Мужик, я не хотів. В мене весь загін кацапи розтрощили! Я подумав, що і ти кацап. Вибач, мужик! – бубонів Десятка.
Менти повели його, Інга та мужик пішли слідом. Інга розповіла про Десятку, пояснила, чому він такий напружений.
- Ви вибачте його. Він просто останні дні на межі. Весь його загін, всіх пацанів, з якими він ще з Майдану був, всіх вбили. – розповіла Інга. Вона вже домовилася з директором кав’ярні, заплатила за вибите вікно, щоб не було претензій.
- Господи, та хіба ж йому можна на фронт, з такими нервами? Та йому лікуватися треба, відпочити, заспокоїтися, психологічна допомога якась! Він же там наробить справ! – скривився чоловік.
Інга слухала і кивала. В міліції чоловік відмовився писати заяву на Десятку, кінець кінцем їх відпустили. Десятка дуже вибачався, йому було страшенно соромно. А Інзі страшно. Вона спробувала знову завести мову про те, що Юрі краще не повертатися зараз на фронт, але він і слухати не хотів. Потяг був вже скоро і невдовзі Десятка вже їхав на південь. До станції Пологи, де його мусили зустріти хлопці з його батальйону.