Галина Пагутяк «Новий рік у Стамбулі» (Л.: Піраміда, 2015)
Повість Пагутяк розповідає про тиждень із життя авторки, на який припадає найстрашніший із пережитих нею днів. Героїня разом із дочкою і зятем їдуть до Туреччини, щоб там зустріти 2015 рік і бодай на короткий час сховатися від війни. Стамбул вітає їх нудним, суто туристичним маршрутом (Айя-Софія, Топкапи, Султанахмет т.і.), дощем і вітром, дороговизною, важкими спогадами, позаяк у ці дні пройдуть п’яті роковини по смерті матері розповідачки. Все сприяє самозаглибленню і самоїдству.
Та й рік закінчується 2014-й, що його завершення супроводжує усвідомлення: війна і злидні прийшли надовго. Героїня опиняється в глибокій депресії та переживає справжнісінький передсмертний досвід, переконливий, майстерний і сугестивний опис якого раджу читати дуже обережно.
Анджей Стасюк «Схід» (Л.: ВСЛ, 2015)
Де Схід? Підляшшя, Люблін, Москва, Іркутськ, Чита, Алтайській край, Улан-Батор, Бішкек, Сичуань, Пекін… Довжелезну подорож Польщею, РФ, Китаєм здійснює автобіографічний герой нового роману Стасюка. Мета цих мандрів – зрозуміти, звідки прийшов комунізм, що вплинув на життя чоловіка і його родини, позбавивши відчуття приналежності до своєї землі. Мандрівка початку 2010-х переривається спогадами з 70-х, 80-х, 90-х і розповідями про повоєнні часи у Польщі. Комунізм приходить зі сходу, фашизм – із заходу; у точці їхнього перетину усвідомлює себе герой роману. Розширюючи власний простір (все далі на схід), розповідач сильніше заглиблюється у спогади. Путівником у мандрах Стасюку слугують жорстка проза Андрія Платонова і Перл Бак – тож на релакс-читання не чатуйте.
Богдан Ославський «Льонтом. Дороги і люди» (Брустурів: Дискурсус, 2015)
Герої «Льонтом» (це значить «вештатися без діла», до речі) подорожують автостопом протягом двох передвоєнних років: з України до Молдови, потім Грузія та Центральна Азія – РФ, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан і назад до України. Педальована думка про повернення в Україну робить «Льонтом» таким собі необов’язковим переспівом «Одисеї». А от до чого саме в Україні повертаються ті мандрівники – то ясно, на дворі 2013-й. Ми, читачі, про це повернення уже все знаємо, герої Ославського – ще ні: так при читанні створюється необхідне драматичне напруження. Автор описує свої «автостопи» 2011-13-го років, прислуговуючись тодішніми щоденниковими нотатками. Відтак щедрість і достовірність фактажу вдало притлумлюють тут наплічниково-наметову романтику.
Ільма Ракуза «Море моря» (Чернівці: Книги–ХХІ, 2015)
Цей швейцарський роман у новелах – суцільна подорож у просторі й часі, найретельніша картографія пам’яті. Знана письменниця вільно володіє кількома мовами, але «втікає» лише у німецьку. Це мова, котрою до неї говорили книжки і котрою вона говорить до себе. Оцініть довіру: до нас авторка теж звертається німецькою, щоправда, у вправному перекладі. Автобіографічна героїня «Моря моря» подорожує багато – і з малечку, бо походить з родини емігрантів. Будуть у цій книжці Словенія, Угорщина, Росія, Німеччина, Литва, Італія, Франція, Україна, Румунія… З кожним місцем пов'язаний тут якийсь щемливий спогад. Так пишеться і правдомовна біографія конкретної жінки-емігрантки, і проблемна історія Центральної та Східної Європи від подвоєння до сьогодні. Та в обох цих сюжетах – тільки напівтони і натяки. Але разом із розповідачкою – історичною жертвою тоталітарних режимів – ми зможемо зафіксувати початок і смерть одного з них, радянського.
Срджан Срдич «Саторі» (К.: Комора, 2015)
Головного героя «Саторі» звуть Водієм. Що само по собі незвично, бо він навіть водійських прав не має. Та в його світі все непросто. Непроста і книжка про нього. Одного вечора Водій покидає родину і будинок у Белграді та сідає на автобус – він прямує до закинутого полігону, де колись проходила його військова підготовка і де на нього нині чекає армійський товариш. Герой сербського постмодерністського роману має повоєнний досвід. Про те, як можна дорогою тамувати страшні спогади про війну, зокрема, «Саторі» і розповідає. Варто бути уважним, читаючи: виявиться кінець-кінцем, що Водій весь час кружляє навколо покинутого ним Белграду – прикметно.
Маркіян Камиш «Оформлядія або Прогулянка в зону» (К.: Нора-Друк, 2015)
Не нудно повчальних, не пафосно неїстівних, а просто цікавих книжок про Чорнобиль фатально мало. «Оформляндія» саме така. Її герой – «чорний турист», котрий останні п’ять років втікає до зони відчуження від проблем великого міста і дорослого життя. Корисні поради: що взяти з собою до подорожі (сім кіло шкарпеток), кого брати у зону не слід (іноземці, туристи, мародери, друзі-придурки – зона Камиша на диво заселена), які болота найцікавіші і де можна перечекати навалу міліції і рисей. Захопливі байки, хуліганська мова. І справжні серйозні теми: Аварія потребує своїх символів; людину в сучасному світі можна побачити лише на безлюдді; катастрофа масштабу Чорнобиля – це те, що робить наше життя реальним і тому страшним. Саме час поміркувати про принаймні можливі позитивні наслідки аварій, так?
Нільсен «Всесвітня історія 21-го століття» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2014)
Датський перформер Нільсен їздить «гарячими точками» – Іран, Ірак, Афганістан тощо. Кожен такий візит має сценарій і завдання. То він мусить знищити статую Пророка, чомусь один в один на Нільсена схожу. Або спокусить заміжню акторку-мусульманку і зніме про це відео. Нільсена вабить Революція. Отже, завітає він і до України 2014-го, де ходитиме вулицями вбраним у білу сукенку і співатиме пісень про братерську любов. Цікаво побачити, якою для іноземця була Україна на початку «громадянської війни» (цитую). Епатажні, іронічні, розумні оповідки про небезпечні перформанси Нільсена, розказані ним самим.
Гаська Шиян «Hunt, Doctor, Hunt» (Л.: ВСЛ, 2014)
Ексцентричним героям Шиян на місці не сидиться. Доктор із назви – Спиридон Магалайс – темношкірий хлопець, який народився у Бразилії, навчався у Тернополі, прописаний у Стрию і працює у Львові. Він справжнісіньке коти-поле: в романі його подибуємо як не в інфекційній палаті, так в літаку, як не в залі очікування, так на пішохідному переході, як не за бурхливим сексом у туалетній кабінці, так у швидкоплинних амурах у лікарняному коридорі. Ці місця загального користування – природний його ареал. Він чужинець за визначенням. І саме його очима нам пропонують подивитися спочатку на Львів тривожного 2014-го, відтак – на Бразилію з її карнавалами. Наче за контрастом зображення, а по факту – за подібністю: і там, і там уже не ясно, яким має бути нормальне життя. Карнавал натомість закінчиться, а от війна, до якої Спиридону доведеться повернутися…
Жан-Люк Утерс «Місце мерця» (Чернівці: Букрек, 2015)
Місцем мерця зветься пасажирське крісло біля водія. Його зайняв старий, що після інсульту позбавлений мови, точніше – обох мов, бо саме двомовність Бельгії йому все життя боліла. За кермом – дорослий син. Герої Утерса проїдуть Бельгією і Францією, аби батько згадав важливі моменти свого буття, про які уже ніколи не зможе розказати синові. Старий Люсьєн наприкінці роману помре: про це повідомляють чи не перші речення твору, на це вказує і назва. Але двоє Утерсових подорожніх матимуть шанс порозумітися. І зробити це без слів, котрими батько-політик і син-письменник звикли професійно маніпулювати і отож віри їм не ймуть.
Макс Кідрук. «На Зеландію!» (Х: КСД, 2014)
Заявлений тревелог за змістом і формою – суто про подорожі без жодних підтекстів. Мандрівник катається світом, аби той темний білий світ знав, що є Україна і в ній нормальні українці. Було б про виправдані очікування, але прямує автор до Каїру’2011 (ще пам’ятаємо про тамтешню революцію?), звідти – до Дамаску (про війну в Сирії нагадувати не варто, певна), а тільки потім буде Нова Зеландія, обіцяна назвою. Точніше є розповідь про повернення в передреволюційну Україну і про просвітницький проект «На Зеландію!», котрий мав на меті поліпшити реноме нашої країни в світі. Аж тут настав 2013-й, Київ щільно вписався до описового ряду Каїр-Дамаск. Принаймні, ми уже не країна повій, куди скеровували на секс-тури спраглих ласки новозеландців. От тільки, як Кідруку вірити, всі революції зроблені «під кальку» і бентежні наслідки їхні самоочевидні.
Присмеркова картинка «там, де нас нема і там, де ми є» вимальовується, еге ж? Нумо підберемо для мажорного фіналу приклад рафінованого ескапізму.
Елізабет Ґілберт «Їсти, молитися, любити» (Л.: ВСЛ, 2015)
Успішна письменниця пережила важке розлучення, хворобливий роман із молодим чоловіком – і вирішила присвятити рік життя виключно подорожам. Так починається бестселер Ґілберт – невибаглива мотиваційна книжка про пошуки жінкою свого десь загубленого Я. Лізі прямує до Італії, потім буде Індонезія, на завершення – Індія. Колоритні нариси про три країни, в які авторка відверто закохана, не є самоціллю. Кожна з мандрівок має Лізі чомусь навчити. Італія повідає, як переживати насолоду від їжі, коли повністю довіряєш своїм відчуттям. Індонезія навчить у який спосіб спілкуватися з Богом і з богом-у-собі. Індія припасла сюрприз: тут Лізі зустріне нового чоловіка, з котрим вони разом вчитимуться любити, не вимагаючи один від одного повного підкорення партнеру. Добре темперована казка на три дії.