РОЗДІЛ 4
ІНФОРМАЦІЙНІ ХИЖАКИ: ЯК ВОНИ ЗАПОВНЮЮТЬ НАШ МОЗОК
Інформаційний простір за своїми обсягами та значущістю давно випередив фізичний. Формально ми, звісно, продовжуємо перебувати в ньому, але це фізична присутність, наші мізки — не там, а в різних видах інформаційного й віртуального просторів. Пандемія теж посприяла нашому переселенню в інформаційний та віртуальний простори. Ніколи, наприклад, люди не дивилися стільки серіалів, як сьогодні.
Завдяки пандемії Netflix отримав 16 мільйонів нових передплатників, ставши у 2020 році найбільш використовуваним стрімінговим сервісом. У Мексиці, наприклад, середній користувач дивиться 60 фільмів за рік, щодня це 140 мільйонів годин, що відповідає одному мільярдові годин на тиждень. Це віртуальний простір, куди спрямовані наші мізки. Але точно так вони «пірнають» і в простір інформаційний.
Є різні типажі працівників інформаційного простору. Відомо, що в критичні періоди історії найцікавіші, бо небезпечні, ті, які впливають на ці зміни історії в період виборів і референдумів. Останнім яскравим та обговорюваним прикладом був вплив на результати президентських виборів 2016 р. в США й на брекзит В обох випадках засвітилася зникла внаслідок скандалу фірма Cambridge Analytica.
Найсильніше впливають на масову свідомість ті, хто працює на стику просторів інформаційного та віртуального. За радянських часів їх іноді йменували не журналістами, а публіцистами, оскільки вони застосовували риторику віртуального простору, тобто літератури й мистецтва, у просторі інформаційному, де подібні художні відхилення не настільки часті. На такому ж стику працюють представники літератури й мистецтва, зорієнтовані на виконання пропагандистських завдань. Вони готові знімати фільми про Крим і про Рим під кутом зору поточної політики, навіть художні фільми, на тканину яких важко лягають пропагандистські завдання. Таким за результатами касових зборів показав себе фільм «Кримський міст. Зроблено з любов’ю»: режисер — Т. Кеосаян, сценарист — М. Симоньян . Фільм зібрав у кінотеатрах 70 млн рублів за держпідтримки в 100 млн рублів. Але була ще сума понад 54 млн рублів ($ 700 тис.), яку дав на фільм А. Ротенберг. І його цілком можна зрозуміти, оскільки його структури не тільки будували міст, а й він сам став героєм праці. При цьому 30 % бюджету фільму пішло в руки Симоньян, Кеосаяна та їхніх родичів — 46 мільйонів .
Пропагандистські правила не поєднуються з розважальними, а про художні я вже мовчу. Але пропаганду завжди і всюди фінансує держава, оскільки завданням пропаганди стає породження ерзац-мислення для масової свідомості. В ідеалі всі мають почати мислити однаково, що різко спрощує процес управління масовою свідомістю.
Для держав краще, щоб світ мовчав, а не говорив, і говорив не погоджено. Тому вони й зацікавлені в осілих коло екранів мовчазних глядачах. І сьогодні при множинних потоках інформації заціплювати вуста стає дедалі важче. І тут державі допомогли телевізійні політичні ток-шоу, які можуть утримувати увагу глядачів упродовж тривалого часу. І в них є особливі функції.
Якщо звичайні хижаки забирають здобич собі, то інформаційні діють навпаки, вигризаючи наші мізки і встав ляючи туди свої інформаційні імпланти, тобто інформаційний хижак, на відміну від звичайного, дає нам натомість інформацію, одночасно знищуючи нашу на ту саму тему. Своєю привнесеною інформацією він змінює наші думки, а форма подачі, на відміну від поведінки лісового хижака, навпаки, привертає нашу увагу. Якщо лісовий хижак крадеться, щоб напасти непоміченим, то інформаційний навіть заздалегідь сповіщає, коли він прийде в нашу квартиру, щоб ми увімкнули телевізори, оскільки місце його проживання там. Він людина високого польоту, він обслуговує самого президента, цитуючи його мудрі думки. Але частіше говорить усе своїми словами.
Інформаційний вплив зменшує зону невизначеності, заповнюючи її вивіреними та відточеними формулюваннями, які можуть повторюватися до нескінченності. У політичному ток-шоу ми чуємо практично те саме, але від різних дійових осіб. Навіть опоненти говорять так, щоб їх легко можна було спростувати.
Ми керовані віртуально, оскільки правила віртуальні, а факти належать інформаційному простору. Віртуальності задають ту чи іншу інтерпретацію фактів. Наприклад, протести в Білорусі — факт, але той самий факт може отримувати різні інтерпретації. Іноді й навіть часто факти добирають під потрібну інтерпретацію.
Погану владу ілюструють розповідями про арешти й розгони демонстрацій, оскільки віртуальність усе одно вимагає підтвердження. Ось розповіді про затримання й перебування в ізоляторах у Мінську. Іноді це складне підтвердження, як у цьому прикладі, де білоруси роблять торти на тему протестів . Торт у такому контексті — це взагалі віртуальність у квадраті. Але, виявляється, і це може бути уведено у вираження протесту, причому досить креативно.
Розповідь про добрий уряд ілюструють тими самими кадрами, де протестувальників звинувачують у порушенні порядку або в тому, що ними керують чужі ляльководи. Причому в Білорусі виник новий інструментарій тиску: звільнення з роботи або відрахування студентів із ВНЗ. Тобто ті самі факти тепер інтерпретують по-іншому. У різні періоди роль культури стає теж різною. Із цієї причини не хочеться підтримувати культуролога М. Жбанкова, виступ якого спрямовано на те, щоб «заспокоїти віртуальність» у Білорусі. Він сказав: «Мені завжди дуже дивно бачити, як хтось уявляє собі культуру як міністерство правди. Мовляв, ми будемо тепер усім розкидати правильні сенси, ми всіх навчимо правильно любити Батьківщину й мати одяг правильної колірної гами. Усіх забезпечимо правильними прапорами — і буде в нас глобальне щастя. Мені здається, що це дуже вульгарне та примітивне уявлення про культуру як агітресурс».
Далі він зазначив: «Один з моїх найстрашніших кошмарів — перемога керованої культури. Я вважаю, що наша нинішня ситуація, яка тепер перебуває в деякому сенсі в стадії пробуксування, може бути описана як конфлікт світів або війна світів. ОМОН проти стрічок — не знаю, назвіть це війною культур, для мене це має дуже дивний вигляд. Я вважаю: для того, щоб працювати на зміни, культурі не обов’язково бути протестною. Їй достатньо бути живою, креативною, відкритою, правдивою, нонконформістською, складною і проблемною. Тому я слабко розумію надії на тріумф культур протесту. Мені здається, було б ефективніше, якби будь-який артист не думав про те, як йому ефективніше протестувати, а переймався найбільш виразною, яскравою, правдивою реакцією, креативним фідбеком на те, що відбувається навколо».
Ми постійно забуваємо, що популісти прийшли до влади, бо їх вибрав народ. Із цієї причини жодний умовно складний варіант мистецтва не зможе дати того впливу, який потрібен у точці протесту або революції. Саме в такій точці мистецтво стає пропагандою. У цей час від нього чекають не питань, а відповідей. Незрозуміле мистецтво прийде потім. Сьогодні навіть телесеріал може потребувати пояснень, оскільки тепер можна випускати комерційно «вигідне кіно» з розрахунку навіть на малу аудиторію, якій це буде зрозуміло.
Б. Гройс висловився про післяреволюційне мистецтво так: «Поняття авангарду часто асоціюється з прогресом. Сам термін “авангард”, запозичений з військового лексикону (спочатку його вживали щодо загонів, які йдуть попереду армії), викликає подібні асоціації.
Але стосовно російського мистецтва цей термін почали широко застосовувати лише з 1960-х років. Російські художники термін “авангард” ніколи не використовували, а вважали за краще називатися футуристами, супрематистами або конструктивістами — маючи на увазі, що прагнути в майбутнє їм зовсім ні до чого, вони ж його вже досягли, успішно порвавши зі спадщиною минулого. У своїй уяві вони вже (або майже вже) досягли кінця історії, зрозумілої або в термінах марксизму як історія класової боротьби, або як історія різних стилів і напрямів мистецтва. Знаменитий “Чорний квадрат” Малевича ознаменував нульову точку відліку не тільки мистецтва, а й життя — точку їхнього зіткнення, злиття художника і глядача з провидінням».
Політичні ток-шоу утримують глядача не своїм інструментарієм раціонального порядку, а емоційними прийомами. Експертів, наприклад, добирають крикливих. І щойно експерта виганяють з аудиторії, на ньому концентрується вся увага.
Цей тип інформаційного впливу мімікрує під індивідуальне спілкування, щоб ми сприймали його як індивідуальне, найприродніше для нас, хоча насправді все тут створене індустріально. Кілька характеристик виділяють та відокремлюють такий тип спілкування від індивідуального. По-перше, це підготовлене наперед спілкування, зближене з акторською поведінкою на сцені. Це ми говоримо про нинішніх телеведучих, тексти та репліки яких не тільки готові заздалегідь, а й часто написані за допомогою помічників. По-друге, змістовне це спілкування не за пропозиціями, а цілими блоками, у межах яких усе заздалегідь відомо й зрозуміло. Можна сказати перші кілька слів, а пропагандистська пам’ять сама продовжить розпочате. По-третє, це не так позитивна розповідь про щось, як критика інших. То не пропаганда, а контрпропаганда, коли завданням є не інформування, а розгром чужого. Ці тексти спрямовані завжди проти Заходу, США, України, а тепер і проти Білорусі. Звідси частий заклик у політиків — «хочете, як в Україні», що демонструє себе як «острівець щастя» в оточенні якщо не ворогів, то принаймні «неправильних» країн.
У таку саму ситуацію «хочете, як…» потрапив і В. Путін необережною фразою. У результаті реагування на ці слова швидко заповнилися соцмедіа: «Протягом кількох днів користувачі соціальних мереж не перестають публікувати пости з різними варіаціями фрази: “Ви що, хочете, як у Парижі?” Автором формулювання став президент Володимир Путін. Ось тільки якщо політик намагався виставити в невигідному світлі Францію, то користувачі готові лаяти лише Росію» [13; 14]. І продовження: «За два дні до флешмобу в соціальних мережах стали приєднуватися політики та громадські діячі, одним з яких став опозиціонер Олексій Навальний, що задав мему новий вектор розвитку своєю фразою: “Так, ми хочемо, як у Парижі”. Так критичний випад зробили позитивом, а сама фраза стала такою ж поширеною, як і відома відповідь Путіна про підводний човен “Курськ”: “Він потонув”.