Там щоденна робота вчителів та учнів не потребує ні «п’ятихвилинок», ні тижневих чи спонтанних нарад.
Три роки пропрацював і жодного разу чогось подібного не бачив. Більше того, тамтешня система навіть для мене як новачка-іноземця не мала потреби у якомусь помітному за часом «вступному інструктажі», зокрема й щодо техніки та безпеки праці. Маєш диплом – значить знаєш, що і як роботи з учнями в аудиторії, а тому достатньо, щоб тобі та всім учням дали на руки розклад занять.
При цьому, у закладі навіть не виставляється десь у коридорі отой стенд із загальним розкладом занять. Такий є лише у завуча. До речі, на його потребу держава виготовляє спеціальний пластиковий стенд, який і вішають у кабінеті адміністратора та який має «іконки» для кожного уроку кожного класу. А ще додається комплект паперових кольорових фішок, якими заповнюють поле розкладу.
Засідання там існують як системний елемент організації навчальної діяльності закладу. І лише у форматі зібрань педагогічної ради за підсумками триместрів по кожному класу, тобто тричі на рік. Веде їх директор, або заступник, а приходять на кожне засідання лише ті вчителі, які працюють у класі, що розглядається та батьки, які того побажають. Якщо у ліцеї десь 30-40 класів, то йде на це три-чотири дні. Засідання відбуваються після занять на початку наступного триместра, бо на канікулах всі вчителі вільні від будь-яких робочих турбот, тобто з 16-00. По кожному учню педрада до коментаря від кожного вчителя-предметника вже записаного у табелі успішності додає ще й підсумковий консолідований висновок-пораду від всього педколективу.
Щоправда є також і засідання адміністративної ради, до якої окрім адміністрації входять ті вчителі, які призначені координаторами у предметних групах. Але вони збираються не регулярно, а лише за потреби у колегіальному рішенні щодо певних змін чи визначення напрямків цільових витрат для грошей, які буває позапланово «падають» на заклад з центрального бюджету.
У нас
Якось було випало десь років з двадцять тому, на громадських засадах по запрошенню однієї київської будівельної корпорації попрацювати з керівниками її підрозділів над питаннями проектного менеджменту.
Тоді й звернув увагу на те, що у контексті основ управління діяльністю сучасний розвинений світ на засідання дивиться наступним чином:
- по-перше, потреба у них є точним індикатором того, що організація поточної діяльності закладу є погано організованою;
- по-друге, в організацію діяльності покладено не сучасний менеджмент, а допотопний принцип авторитарного «ручного управління»;
- по-третє, у закладі панує атмосфера взаємної недовіри та протистояння між керівництвом і працівниками;
- по-четверте, на сучасному етапі засідання та наради – це не лише втрачений час, а й «найкращий» механізм для того, щоб роботу закладу супроводжувало все більше й більше проблем, а суспільство все більше переконувалося у її неефективності. Як не смішно, але завжди є зацікавленні саме у гіршому сценарії перебігу чи не кожної суспільної справи.
Крім того, ще є природний закон обманної людської психології: чим детальніше та глибше обговорено план, засоби, виконавців певної роботи, тим більшим стає відчуття, що її (роботу) майже вже й зроблено, а тому можна й розслабитися і за все забути. До наступної наради. Почасти з гнівним «розносом» від керівника.
По колу
Лишається лише приступити. Завтра. Може з наступного тижня …в тім, життя йде, як і йшло до того …, а потім буде наступна нарада і буде, увага, ще краще рішення. Адже час плине, ситуація змінюється, а таке вимагає нового реагування.
Недарма у народі зауважують: «Доки собака гавкає, вона нікого не може вкусити».
Доки працівники засідають та обговорюють, справа або стоїть, або повзе за інерцією.
Але ж плин часу та швидкість реагування у сучасному світі не можуть не мати значення!
І не лише за визначенням як таким, а й за безліччю цифрових вимірів. Починаючи з грошей та інших виразників капіталізації людського потенціалу.
Світ давно відмовився від управління у «ручному» режимі на користь системного практично-проектного менеджменту. У нас поки з цим далеко не так, чому фактична відсутність реформи системи держуправління є прямим свідченням.
Це при тому, що світ давно перейшов до стратегії організації суспільної діяльності на основі чітко визначених «протоколів», за якої головними стають не таланти керівництва, а його незламна воля до збереження та захисту правопорядку та технологічної дисципліни у діяльності всіх її учасників.
Може саме з тієї причини, що останнє (політична воля до правопорядку) ніяк не постає у нас головною потребою вищого державного керівництва, у нас так і не виникає потужний політико-суспільний запит на справжній менеджмент, зокрема й в освіті?