Вихідці із суспільства, де діяла лицемірна комуністична виховна і освітня модель, виявилися здебільшого нахабно-зажерливими негідниками. Високий рівень проблеми зрощення олігархічних ризиків із політичними є тому підтвердженням.
Країна фактично так ще й не вирвалася з "пазурів" неофеодалізму сучасного штибу, лише прикритого псевдодемократичним забралом.
Оптимізмом чи надіями
Врахуємо, що оптимізм і надії не є словами-синонімами, хоча й з одного поля «ягоди».
Українці досхочу наїлися обіцянками влади про те, як воно буде по-новому та супутніми їм розмовами про "зміни". От, тільки за цими розмовами – замість змін чуємо чергові обіцянки. Навіть без пояснення політиків, чому ж попередні не здійснилися, що мимохідь вказує на несправжність нашого політичного «класу».
Немає ніякої роботи над помилками. У реальному вимірі вона починається з кардинально нової моделі кадрової політики – з відкритими суспільними кар'єрними ліфтами для представників активної громадянської спільноти патріотичного та професійного новітнього штибу.
До честі постмайданної влади, вона нарешті задекларувала певну дійсно нову конкретику: "Проект децентралізації влади передбачає трирівневу систему організації місцевого самоврядування (громада - район - регіон). Центральну владу представлятимуть префекти або державні уповноважені, які призначаються і звільняються президентом за поданням кабміну. Префекту надається право припиняти рішення і діяльність органів місцевого самоврядування у разі, якщо вони порушують Конституцію, закон або загрожують суверенітету і територіальній цілісності країни", - офіційно від ВР.
Імплементація
Без наперед продуманих імплементаційних кроків щодо подолання ризиків спотворення проекту бюрократією на місцях, можна отримати не тільки знайоме "хотіли як краще, а вийшло як завжди" – а ще гірше попереднього.
Якими вони можуть бути?
1. Потрібно позбавити службовців нових органів місцевої влади повноважень грати роль начальників різного рівня, котрі щораз приймають те чи інакше рішення на запит громадянина-клієнта.
Чиновник має приймати не громадянина, а лише його запит. А рішення на запит має прийматися відповідною до того процедурою, а не власне бюрократом.
Звісно, тепер завдяки електронним засобам, як-то кажуть, "і Бог велів" прибрати пряму взаємодію між клієнтом і виконавцем.
Розвинений світ давно збагнув, що потрібно не просто шукати щораз порядного та чесного посадовця – а сформувати умови, за яких вирішує не персона, а встановлені чинні процедури. І починаються вони з виключення контакту чиновника і громадянина у координатах взаємодії "один на один".
Відтак не є достатнім просто задекларувати "відкриті вікна" чи "відкриті офіси". Важливо оновити сутність взаємодії.
Звісно, чиновники на місцях будуть такому порядку опиратися. Вони ладні повісити нову вивіску "Центр адміністративних послуг" – але, як і раніше, самим же сісти за "прийом громадян". У підсумку вийде те, що було й раніше – пострадянські за сутністю органи влади будуть як та сорока: "Цьому дам, а цьому не дам…"
2. Має бути відкритий і публічно-доступний для кожного громадянина механізм ознайомлення з ходом прийняття колегіальних рішень місцевих органів влади.
Мова про питання, що не входять до переліку стандартизованих адміністративно-процедурних актів. У вік ІТ-засобів таке перестало бути проблемою. Залишається забезпечити технічну неможливість повторного вторгнення у запис перебігу засідання, щоб вносити зміни "заднім" рішенням.
3. Потрібно чітко розмежувати повноваження між представниками влади, яке обов'язково виключатиме щонайменше дублювання функцій.
Мова про єдиний для країни перелік функцій органів місцевої влади із зазначенням тих відділів, комісій, рад тощо, котрі мають їх реалізовувати як наймані народом працівники або члени виборних органів чи рад тощо.
4. Запровадити на першому етапі громадські ради базового територіального рівня (місто, громада, район). Як мінімум з освіти та з охорони здоров'я.
Такі громадські ради мають бути виборними і отримати певний перелік повноважень прямої дії. До них має входити здійснення відкритих публічних конкурсів на посади керівників освітніх і медичних закладів та – увага! – таких самих конкурсів на вакансії посад педагогічних і медичних працівників до цих закладів.
Подібний механізм нарешті позбавить Україну ганебної практики, за якої на ці посади у першу чергу призначаються знайомі знайомих та родичі місцевого керівництва.
Головна роль громадських рад якраз саме у тім, щоб, з одного боку, відкрити механізм селекції кращих спеціалістів через соціально-кар'єрні ліфти, а з іншого, залучити місцеву еліту до створення умов для заохочення до роботи у закладах освіти і охорони здоров'я власної громади якомога кращих спеціалістів.
Гаранти успіху змін
Адміністративно-територіальна реформа стане успішною лише тоді, якщо в основу буде покладено перехід від бюрократично-адміністративної моделі управління на основі вертикалі влади – до громадсько-державної форми управління на основі горизонтального партнерства заради самоорганізації життя власної громади.
При цьому не варто сподіватись на існуючі у нас громадські ради "при …". Ці ради ніколи не мали повноважень прямої дії. Максимум, що вони могли – це "радити" своєму ж керівнику.
Сучасні громадські ради мають стати ключовим елементом громадсько-державної форми управління, за якого країна вже не матиме потреби у величезній кількості чиновників-"рєшал".
Натомість у рази зросте активність місцевих еліт – щоб не лише щодо "власної кишені", а й у не меншій мірі і щодо рідного краю та свого особистого місця у його історії.
Так, щоб було що передати власним дітям як майбутнім поколінням громади – а не лише генетичному "нащадку".
При цьому представники місцевої влади мають входити до цих громадських рад лише як її рядові члени, щоб мав місце дійсно міцний союз кращих заради кращого.
Для громади та країни в цілому. А власний інтерес завжди знайде своє доречне місце у суспільному і так, щоб не потрібно було ховатися за високими парканами у лісах чи селищах, що на берегах мальовничих українських річок чи ставів.