Вже ні для кого не секрет, що основним підживлювачем хронічної імпортозалежності є державні закупівлі і «боротьба за тендери» виступає ласим шматком для великих імпортерів. Квінтесенцією імпортного перегину в національній економіці є катастрофічна залежність від зовнішніх поставок нафтопродуктів. Парадоксальним те, що у в’язку із занепадом вітчизняної нафтопереробки імпортер нафтопродуктів позиціонує себе незамінимою ланкою функціонування переважної більшості секторів національного господарства, не зважаючи на те, що створює додану вартість та нові робочі місця в інших країнах.
При імпорті нафтопродуктів фіскальним органам надзвичайно складно прослідкувати всі фази цінового ланцюга, тому і маємо ситуацію перманентних цінових шоків на оптовому та роздрібному ринку нафтопродуктів.
Як правило, не завжди обґрунтоване зростання цін на нафтопродукти лягає важким тягарем на Зведений бюджет України, особливо на місцеві бюджети. Вагомою складовою видаткової частини Державного бюджету України та місцевих бюджетів є витрати за кодом бюджетної класифікації «оплата інших енергоносіїв». В першу чергу це стосується нафтопродуктів, необхідних для забезпечення повноцінного функціонування суб'єктів соціальної і виробничої інфраструктури.
За період 2007-2016 рр. левова частка витрат на оплату інших енергоносіїв припадала на місцеві бюджети. Зокрема в 2007 році витрати на оплату інших енергоносіїв, профінансовані місцевими бюджетами, становили 390 млн. грн., в 2011 – 689 млн. грн., в 2014 – 666 млн. грн., в 2016 – 1162 млн. грн. (рис. 1).
Рис. 1. Видатки Державного бюджету України та місцевих бюджетів на оплату інших енергоносіїв*
* Джерело: Державна казначейська служба України, розрахунки European Analytical Centre
У 2016 році порівняно з 2007 роком видатки місцевих бюджетів на оплату інших енергоносіїв виросли в 2,9 разу. Видатки Державного бюджету України відповідно становили у 2007 році – 150 млн. грн., в 2010 – 239 млн. грн., в 2013 – 274 млн. грн., в 2016 – 325 млн. грн. Питома вага місцевих бюджетів у загальному обсязі видатків Зведеного бюджету України на оплату інших енергоносіїв складала у 2007 році – 72,2%, в 2010 – 70,7%, в 2014 – 69,1%, в 2016 – 78,1%.
В цілому спостерігається переміщення центру тяжіння у фінансуванні витрат на оплату нафтопродуктів, які продаються посередниками як правило за завищеними цінами, на рівень місцевих бюджетів, що звужує фінансові можливості місцевого самоврядування в частині реалізації проектів інфраструктурного облаштування населених пунктів.
Значні обсяги фінансових ресурсів держави та територіальних громад витрачаються на придбання енергоносіїв, в першу чергу нафтопродуктів імпортного походження, у зв’язку з відсутністю достатньої кількості аналогічної продукції вітчизняного виробництва.
Хоча в країні вже тривалий період існують передумови для істотного нарощування інвестицій в нафтопереробку, оскільки корпоративні структури, що працюють в енергетичному секторі національного господарства, володіють достатньою концентрацією інвестиційного капіталу для масштабної модернізації, реконструкції та технічного переозброєння техніко-технологічної бази вітчизняних нафтопереробних виробництв і істотного збільшення виробництва на них нафтопродуктів.
Але позитивних зрушень не відбудеться до тих пір, допоки не буде сформоване нове інституціональне підґрунтя системи державних закупівель, при якому кошти українського платника податків не будуть бездумно витрачатися на тотальне придбання продукції імпортного походження. Першою серйозною спробою переходу від культу імпортера до підтримки національного товаровиробника в частині функціонування системи державних закупівель є Законопроект «Купуй українське, плати українцям!» (ЗПУ №7206), який спрямований упередити прояви здійснення державних закупівель (які сягають 275 млрд./рік) на основі придбання імпортної продукції та забезпечити їх переорієнтацію на продукцію вітчизняного виробництва.
Згідно даного законопроекту необхідно запроваджувати нову формулу держзакупівель, за якою врахування місцевої складової стає обов’язковим, що фактично означає стимулювання створення доданої вартості всередині країни, оскільки заробітна виплачується українським громадянам, а прибуток отримують вітчизняні виробники кінцевої продукції. Законопроект передбачає надання цінової переваги до 20-30% при державних закупівлях продукції з високим рівнем локалізації виробництва (продукція вітчизняного виробництва) над продукцією, виробництво котрої відзначається низькою локалізацією (як правило імпортна продукція).
Прийняття вказаного законопроекту усуне прояви найбільшого сприяння непродуктивному імпорту і надасть певні конкурентні переваги вітчизняним товаровиробникам, що в підсумку має дати поштовх відродженню ряду високотехнологічних галузей, щоб поступово усунути прецеденти деіндустріалізації структуроутворюючих ланок національного господарства, а для країни в цілому створити полігон для поступового виповзання з Клубу «бананових республік».