Більше того, децентралізація прискорюється в час, коли економіка все більше потерпає від кризових явищ, зумовлених глобальним стисканням ділової активності та згортанням потужностей в базових галузях національного господарства. За таких умов крім кількісних змін (об’єднання громад та адміністративних районів і відповідно скорочення кількості органів місцевого самоврядування та регіональних підрозділів виконавчої влади) децентралізація нічого не принесе, оскільки відсутність інвестиційних можливостей, особливо в сільських депресивних районах, не забезпечить відновлення потенціалу виробничого підприємництва, що не дозволить в короткостроковій та середньостроковій перспективі запустити маховик економічного зростання.
Зміни в територіально-адміністративному устрої відбуваються без належної бюджетно-фіскальної децентралізації, яка дала б можливість забезпечити реальне збільшення бази наповнення місцевих бюджетів, в першу чергу бюджетів місцевого самоврядування, та збільшити частку загальнодержавних податків, яка залишатиметься на місцях.
Маркером кволості бюджетно-фіскальної децентралізації є бездіяльність держави та регіональних влад щодо забезпечення еквівалентного вилучення та розподілу між центром та територіями рентної плати за спеціальне використання природних ресурсів (природно-ресурсної ренти).
У 2007-2012 роках надходження природно-ресурсної ренти до місцевих бюджетів України відзначалися висхідною тенденцією, що було зумовлено своєчасною індексацією ставок рентної плати за спеціальне використання окремих видів природної сировини та певним посткризовим відновленням національної економіки у 2011-2012 роках (рис. 1).
*розраховано за даними Державної казначейської служби України
Однак у 2013 та 2014 роках надходження природно-ресурсної ренти до місцевих бюджетів порівняно з 2012 роком зменшилися, причиною чого стала політична нестабільність. У 2015-2019 роках надходження природно-ресурсної ренти до місцевих бюджетів порівняно з 2014 роком зменшилися в рази у зв’язку з тим, що плата за землю була віднесена до категорії місцевих податків. Тобто плата за землю перестала бути складовою рентної плати за спеціальне використання природних ресурсів.
У 2015-2019 роках номінальні надходження природно-ресурсної ренти до місцевих бюджетів коливалися в інтервалі 2,2-5,3 млрд грн. У порівняних цінах 2007 року сума надходжень була ще меншою і становила відповідно 0,6-0,9 млрд грн.
Виходячи з тих проявів фіскального нігілізму, які демонструє нинішня парламентська правляча коаліція, зокрема нещодавнє узаконення зменшення ставок рентної плати за користування надрами для видобування бурштину з 25% до 5% і 8% (у 2020-2021 роках), можна припустити, що влада не налаштована переглядати принципи нарахування та механізми вилучення і розподілу природно-ресурсної ренти, що не забезпечить збільшення її надходжень до місцевих бюджетів.
Місцеві бізнес-еліти двома руками за те, щоб видобувати місцеву природну сировину при мінімальних ставках рентної плати, що також є небезпечним сигналом в частині можливостей розширення реальної бази поповнення бюджетів територіальних громад, особливо територіальних громад базового рівня.
Природно-ресурсна рента – це фактично плата за уречевлені затрати держави та попередніх поколінь на приріст природних благ, які відзначаються конкретним ареалом концентрації і як правило концентруються на сільських територіях, тому закономірним є те, що левова частка природно-ресурсної ренти має осідати в бюджетах місцевого самоврядування, особливо в бюджетах сільських територіальних громад. І це дуже важливий аспект децентралізації, навіть важливіший за механічне укрупнення громад та адміністративних районів.