Друзенко охарактеризував поточний стан військової медицини в Україні як "дуже кепський". Згідно з наведеними ним офіційними даними, кожна друга посада медика в зоні АТО є вакантною, і такою самою є ситуація в прифронтових лікарнях, зокрема в Станично-Луганському, Попаснянському та Новоайдарському районах, де зараз працюють лікарі ПДМШ в рамках 19-ї ротації. "Тому медики-добровольці, підставляють плече як військовій, так і місцевій цивільній медицині", – наголосив Друзенко.
Як розповів ветеран АТО Сергій Кравченко, який після демобілізації очолював 14-у ротацію ПДМШ у травні 2016 р., цей добровольчий шпиталь є механізмом залучення цивільних медиків до надання медичної допомоги в зоні АТО. Але попри розмови про військово-цивільне партнерство, цю новацію керівництво Збройних Сил України і загалом вище політичне керівництво не підтримало.
В основі цього механізму лежить чотиристоронній меморандум про взаємодію між Міністерством охорони здоров'я, Міністерством оборони, Генеральним штабом ЗСУ і Благодійним фондом "ПДМШ ім. Миколи Пирогова".
"Попри шалений опір минулого керівництва МОЗу, потім намагання "тихого саботажу" з боку керівництва ЗСУ, ми його [цей механізм] таки запустили, – розповів Друзенко. – Він досі працює, але, на жаль, на початку жовтня ми мали вивести наших людей з місць тимчасового розташування військових частин, бо військове керівництво не виконало своїх зобов'язань, закріплених на папері, і так і не легалізувало перебування там наших медиків в ЗСУ. Аби не ризикувати людьми, ми залишилися тільки в цивільних прифронтових лікарнях, де лікуємо і військових, і цивільних".
Керівник ПДМШ пояснив відмінності залучення медиків-добровольців від іншої волонтерської діяльності. Аби допомогти ЗСУ харчами, одягом чи обладнанням, достатньо мати гроші й бажання – жодних ліцензій чи дозволів не потрібно. Але лікар не може прийти в чужу лікарню й почати оперувати, лікувати, бо, як і в усьому цивілізованому світі, законодавство України суворо регулює медичну діяльність. Тому й було складніше знайти механізм, який би убезпечив як добровольців-медиків від кримінального переслідування, так і тих, хто їх пускає в свої медичні заклади.
"Не завжди лікарі можуть врятувати людину. Не врятували – пішло розслідування. І перше питання, яке поставить будь-який слідчий: на якій підставі ви оперували в цій лікарні або перебували у військовій частині?" – пояснив Геннадій Друзенко.
"Як не києм, то палицею", йому вдалося добитися підписання чіткого механізму залучення медиків ПДМШ і Начальником Генштабу Віктором Муженком, і Міністром оборони Степаном Полтораком, а також отримати згоду Антитерористичного центру при СБУ. "Начебто всі генерали були "за", але в штабі АТО був такий підполковник юстиції [Петро] Фівкін, який не завізував [накази про залучення наших медиків до сил і засобів АТО], а керівник АТО генерал-лейтенант Руслан Хомчак сказав:"Я без візи підписувати не буду", – згадує Друзенко.
На його думку, це – "комплекс бюрократа", коли якийсь підполковник чи майор боїться поставити підпис на законному (відповідно до частини 6 статті 4 Закону України "Про боротьбу з тероризмом"), але незнайомому йому документі, бо він так ніколи не робив. "І йому наплювати, що через це незалучення хтось загине, хтось захворіє, хтось стане інвалідом", – сказав керівник ПДМШ.