Цьогоріч українці офіційно доєднались до магічного дійства висловлення вдячності вдруге. На різних мовах воно звучить по різному. Є співзвучні з українським «дякую»: у польській мові - dziekuje, у німецькій - danke, у чеській - dekuji, у словацькій - dakujem. Є зовсім відмінні, наприклад, англійське «thank you», французьке «merci» чи іспанське «gracias»... Але сенс завжди один – ці слова мають властивість не лише покращити людські відносини, а й змінити наше життя на краще.
Одинадцятого січня в Києві, на Майдані Незалежності, побратими та зовсім незнайомі люди прощались з капітаном Національної поліції Олександром Ільницким. Бійцем батальйону Миротворець, легендарним «Барні». Він загинув біля селища Зайцевого під Горлівкою на Донеччині. Мужній воїн, незважаючи на вогонь терористів, які вели обстріл попри «мінський режим тиші», кинувся рятувати місцевих мешканців. Автомобіль з цивільними чоловіком і жінкою несподівано з’явився в секторі обстрілу.
Він завжди з перших днів агресії путінської РФ йшов в саме пекло, завжди ризикував. І завжди виходив переможцем у двобої зі смертю. Він вийшов з Іловайська і продовжив воювати. Він міг сидіти в теплому кабінеті за сотні кілометрів від передової, але повернувся до своїх побратимів. Його боялись вороги і обожнювали друзі. Цього разу його щасливу зорю затьмарила темна хмара підлості і цинізму ворожого снайпера-терориста.
На Майдані з героєм прощались сотні людей. Капітан Ільницький з позивним «Барні» заслужив вдячність, шану і пам’ять громадян країни, яку він захищав. «Його усмішка дійсно дарувала радість, надію, сонце. Він хотів перемоги, він любив Україну, він любив свій народ, він справжній герой», - так говорить про свого побратима боєць батальйону "Миротворець" Грек. "Мати такого батька – честь. Мати такого чоловіка – честь. Мати поряд такого побратима – честь", - кажуть про "Барні" волонтери.
Він заслужив шану держави, гідним громадянином якої він був. Однак на Майдані чомусь не було жодного представника влади. Ні найвищої, ні рангом нижче. Чому? Державні справи не давали можливості віділити десять хвилин на прощання з тим, хто поклав своє життя задля миру і єдності країни? Чи тому, що про героїв влада звикла (вже звикла) говорити добрі слова лише в день урочистих дат узагальнючи (трамбуючи долі і подвиги в пафосні імітаційні слогани)? Чи тому, що для влади смерть героя — вже лише статистика?
...Одинадцятого січня українцям почали видавати нові паспорти. Найперше громадянам, що досягли 16-річного віку. Ця юнь нашого майданного суспільства не обтяжена радянським минулим, страшними спогадами чи власними поневіряннями Вони виплекані нашою незалежністю, новою державою і новою суспільною реальністю волонтерів та добровольчих батальйонів.
І щиро віриться, що в їхніх душах житиме вдячність до всіх людей, які відстоювали незалежність і творили державу громад. І вони з вдячністю пам’ятатимуть подвиг капітана Олександра Ільницького.
А щодо відношення чиновників до полеглих героїв, то країна потребує докорінної зміни підходів до усталених військових ритуалів. Компартійну бюрократію, яка одягнула вишиванки, слід давно було замінити новими звичаями. Але не сталося. То ж зараз самий раз.
Пропоную розробити Протокол публічного прощання з героями, що віддали життя за свободу і незалежність Батьківщини. Чіткий і строгий ритуал з віддання шани мужнім воїнам слугуватиме як офіційним регламентом для чиновників, так і потужним сегментом патріотичного виховання молодих поколінь українців.
Герої не вмирають, допоки живуть в наших серцях.