Припустимо, що видавництво, котре наразі є державною власністю, місту не потрібно. Тоді про це варто було сказати чесно, а не нести маячню про «розпад СРСР та ліквідацію КПРС». «Преса України» друкувала аж ніяк не партійну пресу, вона була спільним домом для багатьох видань різного направлення. Аж доки останні кілька років видавництво не стали планомірно руйнувати. Відключили гарчу воду та опалення, виживаючи останніх орендарів, зупинили газетний цех. Тепер державне підприємство «Преса України» готове відмовитися від трьох своїх земельних ділянок площею приблизно в 7 гектарів. Замість них зведуть новий ЖК, причому замовником цього будівництва виступить якраз ДП. Що ж, нехай.
Із Будинком профспілок зовсім інша історія. Свого часу місто не подбало й про те, аби взяти шефство над згорілою пам`яткою Революції. Тож тепер, коли прокуратура зняла з будівлі статус місця знаходження речових доказів, за її реконструкцію взявся приватний інвестор – компанія «ІТТ-Нерухомість», котра буцімто пов'язана з Андрієм Клюєвим. Інвестор віддає дві кімнати (120 квадратних метрів) під Національний музей Революції Гідності. Решта місця, як вже було сказано, піде під бутіки, ресторани та офіси. Чи коректно їсти та шопінгувати там, де у 2014-му живцем згоріли люди, – питання, відповісти на яке кожен мусить сам. А бізнес свою відповідь вже дав – так, коректно. Гроші димом не пахнуть.
Ситуація з Будинком профспілок виглядає некрасиво в силу іще однієї причини. Раніше йшлося про зведення окремого музею Революції (німецькі архітектори представили свій проект), але тепер незрозуміло, чи буде реалізовано подібний замисел. Річ у тім, що 4 липня 2018 року департамент спецрозслідувань ГПУ виніс припис про заборону побудови меморіалу на Інститутській. Тобто ця вулиця як ймовірна локація наразі відпала, а музей лишився «бездомним». Гіпотетично він міг би зайняти увесь Будинок профспілок, але там музею відведено лише дві кімнати. Ще б пак. У місті ж гострий дефіцит торгівельно-розважальних центрів!
До речі, в Києві вже зараз близько 70 ТРЦ. Протягом найближчих двох років у столиці планують відкрити ще 14 центрів загальною площею біля 1,2 млн. кв. м. І найцікавіше тут те, що у будні частина з них стоїть напівпорожньою, тож можна годинами намотувати кола з бутіка в бутік, не зустрівши жодного іншого гомо сапіенса, за винятком нудьгуючих продавців. Не така вже й висока платоспроможність пересічного українця, аби він кидався на свіжий ТРЦ як голодний на хліб. Але це – лише одна сторона медалі, інша ж полягає в тому, що Київ в принципі забудовується хаотично та вкрай нераціонально.
Хоча в місті є 16 тисяч гектарів старих закинутих промзон. Забудовник не поспішає їх розробляти, претендуючи на інші ділянки. Отож й виходить, що один ЖК налазить на інший. На даний момент в Києві зводять близько 200 нових житлових комплексів, звітують у КМДА. Причому – і це прочитується між рядків – ці самі 200 ЖК будуються без жодного плану та узгодження. А за принципом «бачу ціль – не бачу перепон». Себто «бачу землю – вбиваю палі».
Додам – хоч це ні для кого не є секретом – що ці 200 нових ЖК преспокійно «сідають» на старі комунікації – на ті самі труби, котрі, за словами мера Кличка, зношені на 90%. До якого колапсу це рано чи пізно призведе? Комунального? Екологічного? Чи до всіх колапсів разом узятих? Не забуваймо також й про сміття та каналізацію. Чим більше мешканців – тим більше відходів. А чим більше відходів – тим більше навантажень на полігон у Підгірцях та на станцію у Бортничах. Але й це не кінець історії.
Бо комфортним місто робить не лише відсутність аварій на теплотрасах чи водогонах. Комфорт – це ще й наявність усієї необхідної людині інфраструктури – медичної, освітньої, транспортної. (До речі, музеї та видавництва хоча й не належать до базових потреб особи, але також є не зайвими об`єктами). Між тим початкових навчальних закладів Києву катастрофічно не вистачає. І всій київській агломерації також. У Софійській Борщагівці, приміром, протягом останніх 5 років збудували 20 житлових комплексів і всього лише одну державну школу і один державний садок.
Відтак у тамтешніх батьків два виходи – або віддавати чадо у приватні заклади, або «прилаштовувати» до київської школи. Але біда в тому, що не за місцем реєстрації у перший клас дитину, скоріше за все, не візьмуть. Знову таки – через брак місць. Втім, в деяких школах знайшли «оптимальний» варіант: вакантні парти розігрували між першачками шляхом жеребкування. За совка так розігрували дефіцит, а тепер – право вдягнути шкільну форму. Середню школу тепер теж треба «діставати», як колись діставали майонез для новорічного олів’є. Як покінчити із цим абсурдом?
Рішення є, і воно – геніально просте. Слід всього лише ухвалити Генеральний план розвитку Києва. Ухвалити й неухильно дотримуватися, а за порушення – карати. Саме завдяки чіткій стратегії живуть та розвиваються європейські міста, де управління теж не є ідеальним, але все ж до київської вседозволеності справа не доходить. Між іншим, ще у 2012 році Верховна Рада прийняла закон «Про регулювання містобудівної діяльності», котрим зобов’язала всі без винятку міста скласти генеральний план розвитку. На той момент такий дороговказ мали лише 196 міст з 454. Що ж до Києва, то столиця й досі пасе задніх.
Востаннє про Генеральний план Києва Кличко згадував в травні, пообіцявши вже ось-ось винести цей документ на «громадське обговорення». Травень завершився, пролетіло літо, настала осінь, дозріли плоди – але тільки не плани у чиновницьких головах. Можливо, їм «не горить», бо для дітей «еліти» місця в школах знайдуться. Решта ж, вочевидь, здобуватиме освіту в бутіках та ресторанах…