Свої аргументи я згрупую у три пункти.
Пункт перший. Зараз у наш лексикон увійшло модне слово «тригер». Так от, те, що в Україні існують проблеми зі ЗМІ, є нашим тригером. У нас досі не покарані злочини, скоєні проти журналістів. Нагадати, проти кого і які?
Починаючи від першого убитого у 1991-му Мирона Ляховича та завершуючи загиблим у 2019-му Вадимом Комаровим. А в середині цього довгого списку, який налічує понад 70 імен, буде і Вадим Бойко (загинув від загадкового вибуху у своєму помешканні), і Мар’яна Чорна (знайдена повішеною), і В’ячеслав Чорновіл (так, його також традиційно включають до цього мартирологу), і Георгій Гонгадзе (викрадений та обезголовлений), і Ігор Олександров (забитий до смерті), і Павло Шеремет (ще один вибух, цього разу – автівки), і Катерина Гандзюк (облита кислотою).
Де ті, хто знайдений, притягнутий до відповідальності та покараний за їхні смерті? Чи в усіх випадках встановлені справжні замовники злочину?
Мені можуть справедливо зауважити, що канал НАШ – це не «Українська правда» і не будь-яке інше незалежне ЗМІ. Все так і є. Однак треба розуміти, що короткий виклад події звучить так: в Україні закрили телеканал. Закрили рішенням «зверху». І не треба думати, що суспільство чітко структуроване на дві категорії: отут, у цій шухляді, у нас лежать вороги України, «ватники», які оплакують «кремлівську помийку», а отут у нас – тверезо мислячі громадяни, які все зрозуміють.
Ні, наші громадяни багато чого не розуміють. Той, хто в цьому сумнівається, хай ще раз гляне результати виборів – як загальних, так і місцевих, хай гляне, кого обрано мером у тому чи іншому місті.
Іншими словами, є великий прошарок людей, для яких Зеленський вчинив з мас-медіа так само, як до нього вчиняли Кучма та Янукович, а також і Порошенко, котрий закривав роботу програми Шустера та анульовував виданий йому дозвіл на роботу. Навіщо президент набуває собі репутацію «медіа-кілера», мені невідомо.
Тепер міркування номер два. Всі наші телеканали належать олігархам. Не хочу бути шкільним вчителем, який роз’яснює першокласникам, що «два плюс два дорівнює чотири», але все таки нагадаю очевидне.
До введення санкцій в телепросторі України мовили три телеканали – 112, NewsOne та ZIK – і це був холдинг Медведчука, який потім спресувався в єдиний «Перший незалежний», який наразі існує десь в Інтернеті. То був потужний медіаресурс, але він поступався за відсотками сукупного телеперегляду каналам Пінчука – ICTV, Новому, СТБ, М1, М2 та каналу Оце. Другими за популярністю є телеканали олігарха Ігоря Коломойського. В його холдинг «1+1 Media» входить шість каналів, але ключовим з трійки найпопулярніших в Україні є «1+1». Хто в нас далі? Правильно, Ахметов зі своїм інформаційним тараном – каналом «Україна 24». Не забуваймо також і про Фірташа – його міноритарним партнером по каналу «Інтер» є нардеп Сергій Льовочкін. Десь наприкінці рейтингу популярності «бовтається» Порошенко з двома телеканалами, які входять в орбіту його впливу, це, як відомо, «П’ятий» та «Прямий».
Чого добилася влада знищенням НАШого? Вона здала карти решті олігархів, але в першу чергу – Льовочкіну. Тут криється ще одна політична банальщина, яку навіть не варто детально розписувати: за спадок Партії регіонів, тобто за проросійський електорат йде напружена боротьба. На роль лідера у цій боротьбі не тягнуть ані геть зашкварений путінський кум Медведчук разом з однопартійцем Бойком – носії бренду ОПЗЖ, ані представники «Опозиційного блоку». Бойко, як ми пам’ятаємо, спробував свої сили на президентських виборах-2019, але нічого не досяг. Втім, чим більше подібних йому топтатиметься на одному полі, тим краще для країни.
Хто ж тоді «тягне» на вождя екс-«регіоналів», запитаєте ви. Це нехай вивчають соціологи, але повторюся: усуненням одних гравців влада посилює позиції інших.
Адже закривати «Інтер» та «Україну» ніхто не збирається? Чи збирається?
Всі олігархи мають бути рівними – цю фразу, мабуть, варто прописати в Конституції. Щоб удар по активам одних олігархів не сприймався як преференції для інших. Тобто якщо вже закривати олігархічні телеканалу, то тоді вже усі, незалежно від контенту. Але так ми, звісно, залишимося взагалі без телебачення.
Хоча, стоп, у нас же є телеканали «Рада» та «Дім». «Рада», на яку в бюджеті закладено величезні кошти і котра відома заангажованим підбором гостей (власне, як і будь-який інший телеканал, куди ходить один і той самий, «свій» аул запрошених). І «Дім», з котрим пов'язаний мій третій аргумент.
Я переконаний у тому, що перебити пропаганду (проросійську або будь-яку іншу) можна лише контрпропагандою (в даному разі – проукраїнською). 1 березня виповниться два роки, як в Україні запущено російськомовний канал «Дім», орієнтований на жителів Сходу і, передусім, ОРДЛО.
Мені хотілося б почитати якусь аналітику на предмет того, впорався цей мовник із покладеним на нього завданням чи ні. І скільки на нього вже витрачено грошей. Якщо цей телеканал ефективний, то чому у нас успішно віщав холдинг Медведчука? А якщо неефективний, то що зроблено для зміни його інформаційної політики?
Хоча контрпропаганда – це не лише телеканали, хоч як би ми їх не множили у геометричній прогресії. Це й постійна присутність в інформаційному полі керівництва держави з адекватними – підкреслюю: адекватними! – заявами, а також і вчинками, діями та доказами того, що в нашій державі все йде в правильному напрямку. От що таке контрпропаганда – не словом, а ділом, як сказав би один відомий діяч – доводити вищість, пріоритетність та важливість цієї конкретно ідеї чи цього стилю життя.
Але у нас із цим, схоже, не все складається як слід. Тому й підпалюємо сарай – замість того, щоб прибрати в хаті.