Ми не говорили б так, якби поранили чоловіка. Ми не говорили б таких речей, якби дитину жорстоко побили однокласники, ми так би не говорили, якби машина переїхала собаку. Це не їхня провина, правильно? Невинні жертви, так? Тому дуже добре, що Україна стала свідком безмежної підтримки та шоку, коли жінки нарешті публічно розказали про те, що ми давно знали, але й те, що ніколи не було предметом публічного обговорення: що кожна із дванадцяти жінок в Україні вже пережила чи ще постраждає від сексуального насильства на певному етапі свого життя. Кожна п’ята жінка в Україні страждає від фізичного насильства – говорить дослідження Фонду народонаселення ООН в Україні. А якщо додати до цього ще й психологічне насильство, то цифри зростуть до неймовірних значень.
Чому так відбувається? Це питання, на яке Україна ще має знайти відповідь. Якби насильство було захворюванням, то влада, медіа і суспільство миттєво б перейшли у режим кризового реагування. Уявіть собі захворювання, яке охоплює кожну четверту жінку в країні! Це у сто разів більше, ніж поширення ВІЛ/СНІДу, який вважається загрозою для здоров’я національного масштабу. Проте, ґендерно-обумовлене насильство не сприймається серйозно. Більше того, донедавна говорити на цю тему вважалося дурним тоном. Країна просто не здатна впливати на колективну волю і протистояти цьому злу, впоратися з ним та залишити у минулому. Так відбувається тому, що, давайте це визнаємо, якщо кожна четверта жінка страждає від фізичного чи сексуального насильства, існують шанси, що хтось з її найближчого оточення – чоловік, друг, чи колега – був за це відповідальний. І це факт - 81% людей, які заподіяли фізичне насильство, були тими, кого жертва знала, так само, як у 75% випадків жертва знала тих, хто вчинив сексуальне насильство. Тож, звинувачувати треба не бридкого незнайомця - забудьте про страховиськ: злочинці знаходяться серед нас і вони знайомі жінкам, які постраждали від насильства. Місця, у яких поширюється насильство - це наші будинки, наші громади, наше місце роботи.
Частково рішення проблеми полягає в наступному: виховувати дівчат з уявленням про сутність небажаних зазіхань; навчати хлопчиків тому, що ні значить ні; навчати керівників громад розпізнавати перші тривожні ознаки насильства; навчати роботодавців дотримуватися політики безкомпромісності щодо домагань на робочому місці; зробити так, щоб правоохоронні органи серйозно ставилися до жінок, які подають скаргу; пересвідчитися, що медичні працівники з повагою ставляться до жінок і дотримуються конфіденційності, коли ті говорять, що пережили насильство; переконувати ЗМІ висвітлювати такі випадки і не применшувати те, чим вони є насправді: грубими порушеннями прав людини, яким немає місця у сучасній, перспективній Україні. Ґендерно-обумовленому насильству немає місця в Україні, яка хоче стати частиною родини європейських суспільств, побудованих на повазі до прав людини.
Фонд народонаселення ООН зробив попередження ґендерно-обумовленого насильства та подолання його наслідків наріжним каменем своєї роботи в Україні. Разом з урядом, громадянським суспільством, ЗМІ та приватним сектором, ми робимо свій внесок, який, як ми сподіваємося, радше раніше, ніж пізніше, покладе край цій страшній хворобі. Ратифікація Стамбульської конвенції накладе відповідальність на урядові структури - правоохоронні органи, органи правосуддя і соціальних послуг, сферу охорони здоров'я, спонукатиме їх діяти рішуче і без осуду жінки, коли вона викриває насильство. Створення притулків і безпечних будинків забезпечить тимчасове полегшення для жінок і дівчат, яким необхідно покинути небезпечне середовище – це в буквальному сенсі питання життя і смерті. Але найважливіше – порушити тишу. Усе суспільство має звертати увагу на порушення прав людини, які відбуваються щодня, щогодини, щохвилини, тоді коли над жінкою або дівчиною здійснюється насильство. Єдиний спосіб зупинити це – більше не мовчати.