Політика – це мистецтво домовляння. Недаремно загальна назва сучасних легіслатур - парламентів походить від французького слова parler – говорити, обговорювати. Навіть при тому, що в сучасному світі центром формування політики (чи радше виробляння політик) давно стали уряди, політика залишається мистецтвом домовляння про майбутнє, балансуванням інтересів різних стейкхолдерів і водночас намаганням не загубити за прагненням знайти компроміс стратегічні обрії розвитку країни, регіону чи міста.
Звичайно, домовитись вдається не завжди, не з усіма і не про все. Тому в будь-якій демократичній державі існує опозиція, яка опонує владі та пропонує виборцям альтернативне бачення шляхів та пріоритетів розвитку країни. Згодом опозиція виграє вибори, політичні домовленості змінюються і на заміну войовничому лібералізму Тетчер приходить «третій шлях» Тоні Блера, внаслідок чого безжально скорочувані за часів правління «залізної леді» бюджетні витрати та державна частка в економіці знову починають зростати.
Втім простір для політичних домовленостей не є безмежним. Важко уявити в сучасній демократичній країні ситуацію, коли парламент схвалює закон про сегрегацію, згідно з яким чорношкірі мають жити, їздити в громадському транспорті, навчатися, перебувати в публічних місцях тощо окремо від білих, як це було ще 50 років тому в деяких штатах США чи 30 років тому в Південно-Африканській республіці.
Аби захистити окрему людину та меншини від ексцесів правління більшості, в світі придумали конституційні суди, які після Другої світової війни стали з’являтися наче гриби після дощу у поставторитарних країнах Європи. Повторюсь, головна функція цих судів полягає у: 1) захисті людини та меншин від свавілля більшості, 2) забезпеченні внутрішньої цілісності та несуперечності правового порядку, 3) чіткого розмежування компетенції між різними органами публічної влади. Іншими словами, конституційні суди – це не орган, де домовляються про майбутнє, це радше запобіжник від спотворення майбутнього політичним свавіллям.
А тепер подивимось на каталонський конфлікт крізь призму рішень іспанського конституційного суду. На відміну від політичних рішень, навіть коли вони ухвалені у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, рішення конституційного суду дуже важко, а подеколи й неможливо змінити. Саме тому, до речі, в Україні досі є чинним сумнозвісне рішення КСУ від 30 вересня 2010 року про скасування конституційної реформи 2004 року, про що нам нещодавно нагадав екс-міністр юстиції Лавринович.
Отже, до 2010 року в Іспанії триває процес трансферу повноважень від центрального уряду в Мадриді до регіонального уряду в Барселоні. Непросто, але триває. Етапним на цьому шляху стає другий автономний статут Каталонії, ухвалений обома (регіональним та національним) парламентами і затверджений на каталонському референдумі 2006 року. Однак 2010 року в складну політичну гру вступає Конституційний суд Іспанії, який скасовує значну частину непростих домовленостей між Мадридом та Барселоною як неконституційні.
Відтоді простір для домовляння та пошуку компромісів радикально звузився. Оскільки рішення Конституційного суду Іспанії про визнання неконституційними низки принципових норм Другого автономного статуту Каталонії означав не що інше, як досягнення можливої межі деволюції (трансферу повноважень з центру в регіон) в межах наявної Конституції Іспанії. І якщо політична домовленість про дальше співіснування в межах єдиної Іспанії між Мадридом та Барселоною могла бути переглянута, приміром, після зміни парламентської більшості та уряду в Мадриді, то рішення конституційного суду є остаточним і не підлягає перегляду. Відповідно ще 2010 року перед каталонською автономною владою постав вибір: задовільнитися наявним автономним статусом та повноваженнями і не претендувати на більше або вдатися до політики доконаних фактів, раз-у-раз порушуючи судові приписи з Мадриду, і тим самим явочним порядком створюючи альтернативний правовий порядок на території Каталонії.
Сьогодні легалістичний підхід Мадриду до каталонської проблеми загнав ситуацію в глухий кут: простір для домовляння та політичного маневру фактично вичерпано. І вичерпано не так через впертість сторін та гру на підвищення ставок, як через червоні прапорці, виставлені Конституційним Судом Іспанії за останні 7 років. Будь-яка поступка каталонський владі з боку Мадриду буде вже не нормальним політичним торгом, а порушенням рішень Конституційного суду та підваженням конституційного порядку.
Дійсно, що у поточній ситуації Мадрид може запропонувати Барселоні? Провести новий леґітимний референдум щодо незалежності? Конституційний суд Іспанії вже визнав, що будь-який референдум такого роду порушує іспанську конституцію? Переглянути автономний статут Каталонії з метою збільшення повноважень регіонального уряду? Конституційний суд в Мадриді і тут виставив безліч червоних прапорців, фактично унеможлививши дальший трансфер повноважень з центру до бунтівного регіону. Визнати каталонців окремою нацією – nación? Але й тут стоїть на заваді рішення Конституційного суду Іспанії, яке говорить, що нацією (nación) є іспанський народ (Nación española), а каталонці, баски, галісійці та інші автохтони автономних регіонів – це «народності» (nacionalidades).
Відповідно ми бачимо, що Мадрид може запропонувати каталонському уряду аж ніяк не компроміс, а відверту капітуляцію. Тепер легітимно розв’язати каталонський вузол можна лише змінивши іспанську конституцію, що дозволить повернутись до політичного діалогу та пошуку компромісів. Втім це радше теоретична опція. Варіант номер два – застосувати ст. 155 Конституції Іспанії і ввести на території Каталонії пряме правління Мадриду. Втім це також малореально, оскільки події 1 жовтня довели, що іспанський уряд не має достатньо сил та засобів, аби забезпечити ефективний контроль над бунтівним регіоном. А кожний прояв відвертого насильства лише підважуватиме легітимність іспанського уряду в очах міжнародної спільноти.
Отже, найбільш вірогідним залишається варіант розрубання каталонського вузла через одностороннє проголошення незалежності. Коли каталонський уряд зробить цей відчайдушний крок, найрозумнішим для сторін буде нарешті сісти за стіл перемовин і обговорити цивілізовані умови розлучення. Що можливо лише за тиску на Мадрид та активного посередництва Брюсселю.
Бо альтернативою цивілізованому розлученню між Мадридом та Барселоною є занурення Каталонії в хаос та правову невизначеність. Навряд чи від цього виграє будь-хто. І Євросоюз в першу чергу.