Антитіла в кишені
Ілля Кругліков поїхав з України до США у 2004 році. Коли загальні настрої були на підйомі, у науці відчувався спад траєкторії. Зараз він є Research Assistant Professor у Нью-Йоркському університеті, а у The New York Stem Cell Foundation досліджує нейродегенеративні захворювання завдяки стовбуровим клітинам.
― Наше останнє дослідження пов'язане з астроцитами, підтримуючими клітинами нервової тканини, ― розповідає Ілля. ― Є теорія, що їх активація з нормального у реактивний стан призводить до загибелі нейронів, що спостерігають під час стресу або хвороби Альцгеймера. З тканин людини ми утворювали стовбурові клітини, які перетворювали на астроцити й нейрони. Теорія підтвердилася.
У 90-ті та нульові Іллі не довелося перейматися через безгрошів’я або ж шукати підробіток ― фінансово допомагали батьки. Тож на рішення поїхати вплинула тільки можливість робити щось нове й цікаве, а не повторювати за іноземними колегами.
Ілля навчався у Москві ― у 1992 році в Україні набрали спеціальну «київську групу», студенти та студентки якої мусили би по завершенню навчання повернутися до України. Тож у 1996, саме тоді, коли з України поїхало найбільше вчених за роки незалежності, Ілля повернувся до київського Інституту фізіології імені О.Богомольця. Спершу був інженером, робив дипломну роботу, а як отримав документ про вищу освіту, просто змінив офіційно позицію і лишився працювати.
― Я потрапив у лабораторію Платона Костюка, у радянський час він був зіркою світового рівня, ― пригадує Ілля. ― У нас був хороший колектив, але потім усі роз’їхалися. Коли я прийшов, усе вже йшло на спад.
Грошей не було. Установки, які можна було б купити, збирали самотужки. Реактивів теж бракувало, і коли у 90-их вчені почали їздити до закордонних лабораторій, додому у кишенях привозили колбочки та банки з реактивами. Привозили скляні капіляри й солі, на які закордонні колеги не звертали уваги й зникнення який або не помічали, або не надавали йому значення.
Потім почали давати гранти, але купити щось на ці кошти все одно було складно ― проблеми з розмитненням. Тож і на легальні кошти реагенти перевозили нелегально. Іноді закордонні лабораторії «жертвували» своє старе обладнання, яке в українському інституті радо приймали. Офіційного замовлення можна було чекати місяцями, або й зовсім не дочекатися.
Інтернет був повільним ― статтю в інституті завантажували хвилин двадцять. Проте й завантажити можна було не все ― грошей на платний доступ до деяких журналів не було, тож просили колег з закордонних лабораторій просто надіслати файл на пошту.
Поки Ілля був на магістратурі, його стипендія не перевищувала $5. Коли став аспірантом, отримував більше, та все ж сума не перевищувала $100. І тільки коли лабораторія отримувала гранти, зарплата зросла подекуди до $200-300, чим Ілля пишався.
Коли вдалося опублікувати кілька статей у міжнародних журналах, Ілля почав шукати закордонну лабораторію для отримання постдока. Відповіли з Нью-Йорка. Він продав «Жигулі», купив квиток і поїхав вивчати, як працює сенсорна кора.
― До того я був на одній конференції у США й стажувався у Ліверпулі, ― розповідає Ілля. ― Я знав, що головне ― траєкторія розвитку лабораторії. Ми рухалися вниз, і цей розрив ставав усе більшим. Ми бачили, що нові методи, підходи винаходять не у нас, а за кордоном. Коли я тільки прийшов у 1996, у нас це ще було. Потім же ми могли тільки повторити вже зроблене, змінити якісь умови експерименту. Це нормально, але це вторинно. І ніхто з моїх співробітників не приховував, що хоче поїхати.
А різниця дійсно була. Мікроскоп, з яким Ілля почав працювати у Нью-Йорку, коштував 550 тисяч доларів ― вони з босом просто вирішили, що він потрібен для досліджень, і купили. А коли Ілля раз на рік літав у Київ, возив у кишенях реагенти й дешеві скляні капіляри.
― Це крадіжка, якщо прямо говорити. Але ми допомагали науці, тож ніхто не звертав уваги на те, що я беру, а я не казав про це. Я й цього року ще привіз у кишені антитіла. Не знаю, як можна працювати над білком, не маючи до нього антитіл, але так є.
Ілля каже, що на рівень своїх українських колег не нарікає ― тільки на рівень фінансування. Коштів на, наприклад, диференціацію стовбурових клітин, просто немає.
― Якщо забути про гроші, то так, у нас вивчають цікаві речі, ― говорить Ілля. ― Але я не розумію, як тут жити на цю зарплату. Напевно, якось вдається, але я не знаю, як. Може, я й міг би так, але коли звикаєш до певного рівня життя, перейти на кардинально інший уже неможливо.
Лабораторні цукерки
― Я запитував, чи є моя установка, але її демонтували. Вона була унікальна, її робили власноруч ― це й дало славу цьому інституту, ― розповідає Олександр, поки ми стоїмо перед Інститутом фізіології. ― Платон Костюк навчився першим у світі робити діаліз клітин ― пластикова піпетка ніби присмоктувалася до оболонки клітини, потенціал мембрани змінювався і можна було вивчати канали. Німці Закман і Нейєр приїхали цьому повчитися, а потім змінили пластикову піпетку на більш вдалу скляну ― й отримали за це Нобелівську премію. У 70-ті тут була передова наука, статті публікували в Nature ― я не уявляю, щоб зараз це зробив якийсь український інститут. Мені здається, в Україні впустили школу ― традицію не створиш за рік чи два, але її дуже легко втратити.
Вийти з метро «Хрещатик», пройти повз рожевий Нацбанк, повернути на спокійну Шовковичну, відчинити важкі металево-скляні двері ― він робив так тисячі разів.
У погано освітленому холі над дверима блимає зелений цифровий годинник. Вахтер у синій картатій сорочці, розстібнутій так, що видно золотий хрестик, записує прізвище Олександра ― Щегловітов ― у товстий зошит відвідувань. На його столі ― старе радіо, з якого грає шансон, провідний телефон і тека з якимись паперами. На стіні над м’яким увігнутим кріслом ― вицвілі плакати з конями, а скляні двері шафки завішані зеленими фіранками. Поруч ― велика монстера. Певно, їй стільки ж, як і Олександру. Ідемо коридором, і він посміхається:
― Нічого не змінилося. Тільки ось портрет Платона Георгійовича Костюка на стіні додався.
Олександр востаннє як працівник приходив в Інститут фізіології імені Богомольця 14 років тому ― у 2007 він поїхав до США.
― Я живу й працюю у департаменті нейробіології в Університеті Юти, у місті Солт-Лейк-Сіті. Ми вивчаємо властивості нейронів, які отримуємо зі стовбурових клітин, створених, наприклад, з клітин шкіри чи крові. Ми робимо нейрони з клітин здорових людей і з клітин пацієнтів, тестуємо лікарські засоби, ― так він розповідає про свою роботу тепер.
У Києві Олександр вивчав прикладну фізику в КПІ. На 4 курсі пішов на практику й написання дипломної в Інститут металофізики. Він бачив, що там працюють добрі люди, які готові йому допомогти, але поруч з ним сидів співробітник інституту і цілими днями грав у пасьянс «Косинка». Олександр не міг уявити себе за тим же пасьянсом і не знав, як працювати, коли люди поруч це роблять. Тож вирішив перейти до Інституту фізіології, куди запросив брат його одногрупника.
Там усе було інакшим. Олександр потрапив у відділ Костюка, у лабораторію Ярослава Шуби. Йому давали незначні завдання, але він відчував, що навколо відбувається наука. Праці з нейробіології його захопили, і він вирішив вивчати біофізику.
Це був кінець 1990-х. Ярослав Шуба та інші вчені їздили за кордон на кілька місяців попрацювати у лабораторіях, щоб заробити грошей. Ночами Олександр як оператор бази даних заповнював таблиці з доставки продуктів, зранку спав кілька годин, потім йшов до інституту, де йому не платили, на лекції в КПІ, а на вихідних контролював проведення соціологічних досліджень. Його колеги в інституті іноді засинали просто в лабораторії після нічних змін.
В інституті Олександрові завжди було інакше, аніж за його стінами: попри відсутність фінансування, тут думали не про те, як вижити, а про ідеї й велику науку. А коли почалася Помаранчева революція, разом не могли всидіти за статтями і ходили на Майдан Незалежності, щоб дізнатися, що ж відбувається. Вірили в краще, але знали, що на це треба не рік і не два ― настрої щодо науки були не надто оптимістичними.
Після завершення магістратури в КПІ Олександр почав працювати в Інституті фізіології. Він прагнув досліджувати властивості кальцієвих каналів, але протягом двох років ніяк не вдавалося їх клонувати.
Цю техніку не так давно винайшов Едвард Перес-Рейес. Олександр зустрівся з ним на Конференції біофізичного товариства у США, куди потрапив завдяки тревел-гранту. Він був допитливим і комунікабельним, тож розповів про свої невдачі з клонуванням ― на що Перес-Рейес запропонував приїхати до нього в лабораторію і повчитися. Кошти знову дало біофізичне товариство.
У США Олександр почувався дитиною, у якої очі розбігаються у відділі цукерок. У лабораторії він працював протягом трьох місяців відразу над кількома проєктами, обмінювався ідеями з іншими працівниками й працівницями, тішився новим доставленим зранку реагентам, радився з Пересом-Рейесом, якого називав «Ед», про те, як вдало клонувати канали, отримував зарплату. Останній тиждень жив у родини Еда ― грав у футбол, їздив у лабораторію на його байку, готував дітям борщ і деруни. Спершу за звичкою старався бути у всьому корисним, допомагати з прибиранням і приготуванням розчинів, а потім зрозумів, що від нього чекають тільки власне наукової праці. Йому довелося мало не з нуля вчити молекулярну біологію, бо виявилося, що в США надають перевагу не вивченню одного певного методу, а комплексному розумінню проблеми ― треба знати трішки всього.
― І ця поїздка змінила все, ― каже Олександр 17 років потому.
Повернувшись до України, він почав використовувати поради Переса-Рейеса ― і все вдалося. Після двох років безуспішних спроб почалися справжні експерименти. У США він побачив, як багато може навчитися, коли не залежить від обмеженого набору ще радянських реактивів і саморобних установок. Тож через рік він закінчив аспірантуру і як науковий співробітник поїхав до Університету Вірджинії.
Олександрові пощастило: він не надто добре знав англійську, але любив слухати балакучого студента-колегу, який повсякчас пояснював, як влаштована наукова сфера у США і що треба, щоб отримати власну лабораторію. Так Олександр зрозумів, що треба перебратися до більшого університету, попрацювати у великій лабораторії, надрукуватися у певних журналах ― і через два роки поїхав у Стенфорд.
Шість років у Стенфорді були зовсім інакшими ― велика інтернаціональна лабораторія, перетворення стовбурових клітин, яке тільки-но винайшли, власний проєкт про генетичні причини несправності нейронів, стаття у Nature. Але щоб отримати власну лабораторію і самостійно задавати напрямок розвитку, треба було переїхати до іншого університету. Так у 2014 Олександр потрапив до Університету Юти, де працює дотепер ― йому запропонували хороший контракт, видали повністю нову лабораторію і мільйон доларів на науку. Разом з більшою відповідальністю приходить і більша зарплата ― якщо PhD отримує близько $25 тисяч на рік, то керівник лабораторії уже майже 100.
― У системі науки в Україні й США дуже багато відмінностей, ― пояснює, коли йдемо корпусом інфізу. ― Часто люди приїжджають і не рухаються далі, бо просто не знають, як це влаштовано. У США ти маєш чіткий алгоритм що робити для кар’єрного зростання. Тебе ніби тренують на те, щоб стати науковцем, консультують, дають поради, а не просто слухають наприкінці аспірантури на захисті. Твоя лабораторія ― ніби маленький стартап. Коли керуєш лабораторією, експериментів практично не робиш ― 60-70% часу шукаєш ґранти, підтримуєш нетворкінг. Ти повністю незалежний, а не випрошуєш кошти у голови інституту, який вирішує все.
В аудиторіях інфізу Олександр востаннє був два роки тому ― читав тут лекцію, намагаючись пригадати, як же українською буде той чи інший термін, або ж перекласти новітні поняття на ходу. Читав її у тій самій аудиторії, де колись щоп’ятниці влаштовував семінари Платон Костюк. Зараз її модернізують ― нові меблі, розетки, комунікації. Дерев’яні панелі з 80-их лишили ― для історії.
У сусідній кімнаті Олександр колись працював, а ще далі по коридору був кабінет Платона Костюка ― там досі його фотографії з нобелівськими лауреатами й повна шафа статуеток котів.
― Тоді котів для експериментів ловили просто в дворах, і пізніше Платон Костюк писав, що завдяки їм став вченим, ― пояснює Олександр. ― І всі з поїздок привозили йому статуетки котів. Досі, коли десь їх бачу, хочу купити і привезти йому.
Певно, «ностальгія» ― це головне слово Олександра у цих відвідинах інфізу. Йому показують нові плакати, а він бачить там опис технології, за якою сам працював. Приводять у лабораторію з найновішою установкою, а він пригадує, що саме за цим столом і з цим саморобним приладом, що коштував би тисячі доларів, працював. У всіх запитує про установку, за якою працював, маючи надію, що окремі деталі збереглися ― і тоді стає схожим на дорослого, що побував у цукерні, де є все, але хоче знайти ту саму улюблену дитячу цукерку. Нехай і не найкращу.
― Можливо, я хотів би повернутися в Україну, але зараз це вже складно. Я вийшов на певний рівень, для цього й поїхав вчитися. І якби мені в Україні сказали, що можуть запропонувати те саме, що в Юті, я би про це подумав. Я міг би повернутися частково: бути кілька тижнів у США, і кілька тижнів в Україні, щоб займатися адміністративною роботою і запускати тут нову лабораторію не на базі державної структури, ― говорить Олександр. ― Але куди повертатися? У нікуди й проситися співробітником у якийсь відділ? Проблема ж не в тому, що вчені виїжджають. Наука є інтернаціональною, треба їхати за кордон і навчатися, заводити знайомства. Це нормально. Але не нормально те, що люди їдуть і не повертаються, бо не мають тут можливостей.
Наука без практики
Катерина повернулася до Києва на три тижні ― перерва між проєктами. Попередній, у Франції, вже закінчився, а наступний, ісландський, ще не стартував. У Парижі вона отримувала PhD і вивчала можливості репарації ДНК ― працювала у галузі біофізики.
Катерина поїхала з України у 2016 році. Два роки навчалася й працювала в Інституті Жака Моно, а відтак ― у лабораторії Вищої нормальної школи. У першому інституті її захоплювала нова лабораторія, де варто було тільки щось замовити, як на ранок це було готово, а у Школі, в старому історичному приміщенні й напівпідвальній лабораторії, були проблеми з електрикою і невчасними поставками реактивів ― замовлення треба було робити аж за два тижні. Проте усе це й близько не наближалося до того, що Катерина бачила в Україні.
Катерина навчалася на фізичному факультеті КНУ ім. Тараса Шевченка. Останній рік магістратури вирішила провести у Франції ― не подобався Париж, але сподобався науковий проєкт.
― В Україні під час навчання ми були ніби відірвані від практики, ― говорить.
Катерина навчалася на нещодавно створеній кафедрі медичної радіаційної фізики, тож, здавалося, іноді й самі викладачі та викладачки не знають, які саме знання надавати. Загальна теоретична база була сильною, надалі Катерина у Франції вивчала те ж саме, що й кількома роками раніше в Україні, проте практична частина лишилася далеко позаду і залежала від того, яке обладнання й реактиви дісталися в спадок від радянського минулого або ж від того, на що вистачило державного чи грантового фінансування. Про «замовити реактиви на ранок» і мови не було.
― Нас водили на екскурсію в Інститут раку, щоб показати гамма-ніж. До того ми тільки за формулами могли пояснити, як він працює, ― розповідає Катерина. Слово «екскурсія» контрастує з «воркшопом» ― практичними зустрічами, що відбувалися у Франції мало не щотижня.
Останні практичні заняття дівчина мала на третьому курсі ― наступні два роки сиділа тільки за аналізом даних, хоча декан факультету раз у раз обіцяв, що на магістратурі буде інакше й буде практична біофізична робота. Проте коли Катерина таки прийшла на магістратуру, її ошелешили ― кафедру без попередження перетворили на кафедру фізики функціональних матеріалів. Так протривало рік, і врешті вона поїхала.
У Франції все виявилося інакшим. Навчальний процес не був відірваним від практичної науки. За обідом різні лабораторії обговорювали свої дослідження. Для роботи з атомно-силовим мікроскопом не треба було завчасно записуватися в чергу ― в Україні їх можна було перерахувати на пальцях однієї руки, натомість у паризькій лабораторії Катерина мала свій. Досліджувати можна було хоч цілими днями.
― Так з багатьма речами, які використовують у сучасній науці. В Україні їх просто не вистачає, є кілька екземплярів, ― пояснює вона, і додає: ― Мій одногрупник з України, що теж навчався у Франції, був у шоці від того, що реактиви просто привозили на замовлення. Ми в університеті очищували ще радянські реактиви, і певною мірою це добре ― немає надмірного використання, що шкодить довкіллю. У Франції ж ми їх не економили ― раз помили скельця етанолом і вилили його. Одноразові носики для піпеток, які в Україні часто автоклавують і використовують повторно, ми просто викидали після використання ― і навіть коли просто коробка випала з рук, викидали, бо раптом же забруднилися. Мене це шокувало, аж зачіпало.
Технологію, з якою Катерина працювала у Франції, наприкінці 90-их запатентував її ж керівник. Для її реалізації треба було збирати чи купувати «магнітну пастку», а це хоч і не складно, та дорого ― навіть для Франції. Коли обладнання ламалося, на ремонт відправляли в Німеччину на кілька тижнів. Тож в Україні цю технологію навіть не впроваджують ― Катерина не думає, що могла би тут працювати.
― Може, я й повернулася б до України в медичний чи науковий стартап, але не до державної наукової установи, ― говорить вона. Так само, як інші співрозмовники, переживає, аби не звучати зверхньо чи не образити колег, тож детально пояснює: ― Мені болить за те, що українська наука стільки років у стагнації. Їй потрібні лідери з бізнесовим баченням, щоб вибивати гроші, гранти. У Європі професори більшість часу цим і займаються, вони професійно до цього підходять. А у нас на кафедрі більшість працівників навіть англійську не знали ― вони звикли до інертності.
Катерина вважає, що проблемою української науки ось уже стільки років є відірваність академічного навчання від прикладної сфери ― на противагу Європі чи США, де їх об’єднують. Та й те, що є, не спонукає до відкриттів:
― Сам факультет пригнічував, ― пригадує. ― Ми сиділи в куртках через холод, бо університет економив на комунальних послугах. Як узагалі можна фокусуватися на чомусь абстрактному та ідейному в таких умовах? Ця атмосфера вбиває мрію займатися наукою. Напевно, те, що я її не втратила, спонукало шукати місце, де не доведеться вигризати можливість працювати за своєю установкою.
З групи Катерини в українську аспірантуру пішли двоє. І вона не вірить, що найближчим часом ситуація зміниться на краще ― хіба що в приватних проєктах. На державне фінансування покладатися не вважає доречним:
― Брак фінансування науки не ексклюзивно українська проблема. У кожній країні науковці отримують зарплату нижчу, ніж заслуговують. Навіть у Франції фінансування молодих науковців низьке. Але в Україні воно просто сміховинне.