“Який ти татарин? Кримський? Синку, таких татар не буває”
Ви народилися не у Криму. Сім'ю вашого батька депортували під час Другої світової війни. Коли ви вперше потрапили до Криму?
Я народився в Самаркандській області (нині Узбекистан), у радгоспі Заравшан. Туди депортували мою родину. Уперше потрапив до Криму влітку 1979 року, у 14 років. У Євпаторії був піонерський табір “Юный Ленинец”. Мені вдалось туди потрапити, бо в мене були гарні оцінки в школі. Євпаторія – батьківщина моєї матері.
У 1967 році була перша спроба повернення кримських татар до Криму, кілька десятків сімей змогли там закріпитися. Серед таких сімей була сестра моєї бабусі. Вона жила в селі Нива Роздольненського району. Я до них приїздив, і вони мене провідували. Тоді я вперше замислився, чому кримські татари не живуть у Криму.
У Радянському Союзі була така практика – проводити дні національної культури. Розповідати вірші, готувати національні страви. І в мене запитали, який народ я представляю. Я відповів, що кримських татар. У нашої виховательки змінився вираз обличчя, аж брови на лоба полізли. Вона в мене питає: “Який ти татарин?” Я їй знову відповідаю: “Кримський”. А вона каже: “Синку, таких татар не буває, тебе хтось обманює. От є татари у Татарстані, є в Казані. Це татари. У Криму ніколи татари не жили”.
Ви потім говорили про це з батьками?
Так. Бо до того батьки мене відгороджували від цієї інформації. Я навіть і гадки не мав про депортацію.
А коли вдалося остаточно повернутися до Криму?
На початку 90-х років, перед проголошенням Незалежності. Наприкінці 80-х почалися різні мітинги, їздили делегації до Москви з вимогою повернути кримських татар додому та провести їхню реабілітацію. Я почав втягуватися у цей рух. І тоді вже кримські татари почали без дозволів масово повертатися до Криму. Люди намагалися повертатись туди, де жили їхні батьки, але на той час минуло вже 40 років, і знайти своїх рідних було нереально.
Після повернення до Криму ви відчували тиск з боку Росії?
Постійно. Для росіян ми не були нормальними людьми. Вони підтримували тих, хто був згоден з планом русифікації та розчинення нашого народу в загальноросійській масі. А традиціоналісти, які виступали за збереження своєї мови, культури та релігії, постійно відчували тиск.
Були групи, які намагалися створити якийсь опір, але це було неможливо. Кримським татарам купити навіть мисливську зброю у Криму було практично нереально.
А ви думали, що доведеться брати до рук зброю?
Гіпотетично - так. Десь у 2000-х постійно доводилося чути від любителів “руского міра”, що в Росії все гарно, люди багаті, а ця Україна нікому не потрібна. І що Крим рано чи пізно перейде до Росії.
Особливо у 2010-2014 роках був дуже сильний тиск з боку Росії. З’явилися всілякі проросійські організації, руські спільноти, козацтво кубанське. І постійно були сутички кримських татар з росіянами. З українцями завжди все нормально було.
“У СБУ заправляла ФСБ, і для них я був небезпечний”
Пам’ятаєте період з 20 лютого по 18 березня 2014 року?
Коли почалися сутички на Майдані, Hromadske вдома не вимикав. На вулиці у Криму почав відчувати, що щось погане відбувається. З’явилися дивні люди, які косо дивилися. Одного разу був у друга в гостях і помітив, що за нами постійно їздить машина. Потім побачили військові колони біля Сімферополя, БТРи. Тоді з хлопцями почали створювати рух опору, бо це вже було схоже на окупацію. Молодь почала робити коктейлі Молотова. У місцях, де компактно проживали кримські татари, створювали патрулі.
Ви боялися, що росіяни прийдуть знову виселяти кримських татар?
Ми припускали, що як тільки почнеться окупація, свою злість росіяни направлять у першу чергу проти кримських татар.
Коли ви прийняли рішення їхати з Криму?
26 лютого. Тоді вже почали ходити за мною люди, навіть не ховаючись. І захиститися не міг, бо вони переслідували мене по 5-6 осіб. Потім уже, коли воювали, приїхав до Вінниці, там був центр волонтерів. Зустрів земляка з Криму, а він раніше працював у кримському СБУ і залишився вірний присязі. Він побачив мою машину і запитав: “То це твоя машина? Ти був у нас на олівці, тебе хотіли заарештувати”. На той момент у СБУ вже заправляла ФСБ, і для них я був небезпечний. Через деякий час у мене зламався бампер на цьому автомобілі: коли його знімали, знайшли трекер.
“Росія не та країна, з якою можна домовитись”
У 2015 році в одному з інтерв’ю ви казали, що Крим треба відвойовувати. Зараз думаєте так само?
Продовжую думати так само. Рано чи пізно до цього дійде. Просто так Крим не повернути.
Дипломатично не розв'язати це питання?
Ні. Росія не та країна, з якою можна домовитись.
Не вірите у Кримську платформу?
Уже сім років говоримо, що треба повернути Крим. На всіх рівнях і на всіх платформах. Щось змінилось? Нічого. Росіяни як стояли на своєму, так і стоять. Увесь світ їм каже, що вони не праві і повинні повернути нашу землю, а вони просто це ігнорують. Щоб росіяни чули дипломатів, їм спочатку треба розбити лице до крові. Лише потім говорити.
Чи немає у вас відчуття, що Україна “забила” на Крим?
Неправильно поставлене питання. Керівництво України. Інколи справді є таке відчуття.
“Ви хочете дати їм зброю? Завтра вони використають її проти нас”
Як до вас прийшла ідея створити батальйон “Крим”?
Коли тільки переїхали на материкову Україну, була апатія. Не хотілось нічого робити. Хотілося просто взяти родину та поїхати жити до Туреччини. Також очікував, що в Україні до нас таке саме ставлення, як у Криму. Коли виїхав з Криму, одразу поїхав з хлопцями до Києва. Там зустрічався з Мустафою Джемілєвим і військовим керівництвом, щоб організувати рух опору окупації Криму. Нас просто не почули.
У нас також була зустріч з Віталієм Яремою (віцепрем'єр в уряді Яценюка, на той час координував силовий блок, – LB.ua). Тоді почув таку фразу: “Ви хочете дати їм (кримським татарам, – LB.ua) зброю? Завтра вони використовують її проти нас”.
Мені було неприємно. Якби ми хотіли направити зброю проти України, то росіяни нам швидко дали б її.
Після цього поїхали з хлопцями до Вінниці. Тоді з'явився цей Семен Семенченко. Ми подумали, а чим ми гірші? Чому б не почати повернення Криму з Донбасу? Якщо звільнити Донбас, то далі точно буде Крим.
Мені організували зустріч з Олексієм Арестовичем. Що б зараз про нього не казали, але тоді він нам допоміг. Він переговорив з Юрієм Березою, тоді комбатом батальйону “Київ-1”. Нам запропонували створити підрозділ на базі їхнього батальйону. Але все це затягувалося. Нас поселили біля госпіталю у Дніпрі. Дивитися, як привозять поранених, і не допомагати на фронті ми просто не могли.
Тоді Арестович познайомив нас із розвідниками, і з кримчан був створений наш диверсійний підрозділ. Нас було 50, мало для батальйону, але тоді було модно називатися батальйоном. Так і був створений батальйон “Крим”.
Це були лише кримські татари?
У нас не було такого, щоб воювали лише кримські татари. Брали всіх кримчан, які були готові разом з нами захищати Україну. Коли виходили із Савур-Могили, до нашого підрозділу приєдналися хлопці з інших підрозділів, які відбилися від своїх. І от вони мені казали, що після того, як нас зустріли, в них змінилося ставлення до мусульман і кримських татар.
Розкажіть, будь ласка, про бойові дії на Донбасі.
Наша, українська сторона завжди намагалася дотримуватись правил під час бойових дій. Війна війною, але є якісь моральні та етичні рамки, яких не можна переходити. Для росіян таких рамок просто не існує. Коли тримали оборону на Савур-Могилі (кілька кілометрів до кордону з Росією), вони вночі виїздили і, не перетинаючи кордону, стріляли по нас із “градів”. Уночі страшно було. І там особливо не “закопаєшся”, бо це скеля. Наші окопи можна було просто ямами назвати.
Савур-Могила – це ключова точка. Панівна висота. Що ви відчули, коли вам дали команду відступати?
Неприємне було відчуття. Для будь-якого військового це важко – залишати те, за що боролись. Тим більше, коли є люди, які за це загинули або отримали поранення. Це дуже неприємно. М'яко кажучи.
Зараз на Донбасі воюють кримські татари?
Так. Є бійці в ЗСУ.
Скільки їх?
Це складно сказати. Думаю, близько сотні. Особисто знаю кілька десятків хлопців. Є навіть кілька офіцерів.
“Досі жоден з наших бійців-добровольців статусу учасника бойових дій не отримав”
Бійці батальйону “Крим” досі не отримали статусу учасників бойових дій. На якій стадії зараз це питання?
Досі жоден з наших бійців-добровольців статусу учасника бойових дій не отримав. У нашому батальйоні є представники інших країн, які воювали. Строк їхнього перебування в Україні звершується, а через те, що вони воювали, їх розшукують у тих країнах, звідки вони родом. Серед них росіяни, яких там уже оголосили в розшук. Їх навіть Інтерпол оголосив у розшук. Таких у нас п’ять осіб.
Нам пропонували отримати УБД через суд, але ми принципово відмовилися. Судитися з державою, яку ти захищав зі зброєю, якось неетично. Два тижні тому в нас була зустріч в Офісі Президента з помічниками Єрмака. Обіцяли допомогти.
Держава допомагає з реабілітацією?
Тим, хто служив на контракті у ЗСУ. Добровольцям допомагають волонтери. У нас є хлопець, який отримав дуже тяжке поранення в голову, довелося навіть видаляти частину мозку. Велика подяка волонтерам та всім лікарям, які його лікували.
Минулого року ви стали одним зі співзасновників ветеранської організації “Qirim Gazi”. Що вона робитиме?
Хочемо об’єднати всіх кримських татар, які воювали з Росією. Уперше за 200 років нашому народу дали можливість зі зброєю в руках боротися з Російською імперією, тому хочемо зібрати історії всіх, хто воював. Потім на основі цих історій виховувати нашу молодь. Створювати програму національно-патріотичного виховання кримських татар. Чоловік – це в першу чергу воїн. І якщо прийшла біда, його завдання – захистити свій дім.
Чи є ви частиною загальноукраїнського ветеранського руху?
У нас є комунікація з іншими ветеранськими організаціями. Шукаємо точки перетину. Попри те, що в нас поки що немає спільних проєктів, однозначно наша організація – це частина всеукраїнського ветеранського руху.
Те, що ми кримські татари, не означає, що ми кращі за інших чи гірші. Просто вперше ми можемо сказати, що ми - кримські татари. У нас свої традиції, мова, культура. Але ми частина українського суспільства. І такі самі українці, як і всі.
Так, у нас інша релігія та етнічне походження, але ми одна країна, і разом українці та кримські татари повинні цю країну захистити. Якщо не об’єднатися, нас розколють і нацькують одне на одного. Україна може стати прикладом країни, де мусульмани та християни живуть мирно та разом розвиваються, а не воюють.
Також у нас є ідея створити асоціацію ветеранів, яка об’єднає військових Туреччини, які воювали в Сирії та Іраку, ветеранів Азербайджану, які воювали у Карабасі, ну і наших кримських татар, які воюють в Україні. Для підтримки сімей загиблих, людей, які отримали інвалідність унаслідок бойових дій.
“Для кримських татар Крим – це більше, ніж територія”
В одному з інтерв’ю ви казали, що маєте мрію – збудувати селище для кримських татар на материковій Україні.
Ця ідея зі скреготом, але рухається. Нещодавно під це один бізнесмен у селі Немішаєве Київської області подарував нам три гектари землі. Зараз намагаємося почати з цього. Хочемо зберегти свою мову, щоб кримські татари разом компактно проживали та могли практикувати свою мову. Якщо є своє поселення, можна збудувати мечеть. Усі ходитимуть на п’ятничну проповідь. А так, якщо в одному селі живе п'ять осіб, в іншому - шість, мечеть будувати не будеш.
Чи є проблеми у кримських татар з інтеграцією в інших містах України?
Річ не в інтеграції. Інтеграція не означає асиміляцію. Кримські татари готові інтегруватись в українське суспільство. Але ми такі, які є. Ми не хочемо, щоб під нас хтось підлаштовувався. Ми не протиставляємо себе українському суспільству. У нас є різниця в мові, релігії, етнічній приналежності. Ці нюанси повинні враховуватися. А так – проблеми, спільні для всіх переселенців. Це відсутність житла.
158 представників кримськотатарського народу незаконно утримують у Російській Федерації. Як живуть кримські татари в окупації?
Більшість людей – дуже важко. У тому числі мої родичі, які там залишилися. Коли я зробив вибір – воювати проти російської окупації, більшість мене підтримала. Вони дуже горді, що член їхньої сім'ї зі зброєю в руках захищає свою країну.
Зараз у Криму відбуваються дуже страшні речі. Член нашого підрозділу у 2015 році влітку поїхав туди. У його батька був інсульт, і він хотів його провідати. Пустили його дуже легко. Але ввечері, коли він з братом ішов у мечеть, їх схопили і кинули в машину. З того часу ніхто не знає, де вони та чи живі.
Чи готові кримські татари, які там залишились, покинути окуповану територію?
Усі, хто там зараз є, вони залишаться до останнього. Це дуже важко пояснити. Коли бабуся та інші старші люди розповідали мені про Крим, я ніколи їх не розумів. Вони говорили про Крим як місце, де вода мокріша і трава зеленіша. Коли приїхав до Криму цього не побачив. Сонце, фрукти, ліс, море були ті самі, але бабуся бачила їх інакше. У 2014, після того як залишив Крим, почав їх розуміти. Для кримських татар Крим – це більше, ніж територія.
Чи призиває Росія кримських татар до армії? І чи йдуть вони служити?
Так, призиває. Є навіть ті, хто вже служить. Це не добровільно, варіантів небагато. Особливо після початку пандемії стало важче виїздити з Криму. Відправляють найчастіше на Кавказ, але кажуть, що вже навіть буває й у Сирію. У Росії така практика. Мусульман нацьковувати на мусульман.
Яким ви бачите своє майбутнє та майбутнє своєї родини?
По-перше, моє майбутнє в Україні. Не хочу їхати звідси. Маю надію, що все зміниться на краще. Двоє моїх дітей навчаються в Туреччині. Там є програма, за якою кримські татари можуть навчатися безкоштовно. Вони там непогано підтягнули мову та питання релігії. Я дуже сподіваюся, що відносини між Туреччиною та Україною будуть налагоджуватися. Там проживає велика кількість кримських татар. Завжди коли українці об'єднувалися з кримськими татарами, а ще й за підтримки османів – ми перемагали. Так, були конфлікти, але треба взяти те, що нас об’єднує.
У мене є знайомий журналіст із Польщі. Ми познайомилися на війні. Часто спілкуємося. Якщо об'єднатися Литві, Латвії, Естонії, Польщі, Україні, Білорусі та Туреччині – це буде дуже сильний союз. Разом ми зможемо взяти краще, що є на Заході, і відмовитися від того, що є на Сході.
Коли ви нарешті повернетеся додому у Крим, що ви передусім зробите?
Візьму машину, посаджу туди свою сім'ю і поїду до своїх рідних. Хочу провідати своїх старих, яких уже давно не бачив. Ще кілька років, і моє покоління стане найстаршим у нашому роді.
