Амністію проводити все ж потрібно. Має відбутися широке обговорення її меж і принципів. Необхідний загальний консенсус щодо встановлення справедливості, без якого мирний процес неможливий. Амністія є його інструментом. Але якщо в суспільній уяві вона асоціюється з безкарністю та уникненням агресором відповідальності за розв'язання війни, то поновлення гарячого конфлікту в таких умовах – це тільки питання часу.
Загалом необхідність притягнення винних до відповідальності завжди породжує інші питання. А кого вважати винними? Як визначити провину? Яке саме покарання мають нести винні? І чи вистачить у держави сил і ресурсів, щоб притягти до покарання всіх, хто прямо чи опосередковано підпадає під відповідальність? Надмірні очікування суспільства щодо того, яке саме покарання та притягнення до відповідальності має вважатися справедливим, тут стає додатковим соціально-психологічним фактором конфліктності. Для різних частин суспільства справедливість виглядає по-різному. Інколи навіть діаметрально протилежно.
Потреба окреслити межі провини та невинуватості вже зараз – не абстрактне побажання. Інколи національне законодавство, яке прекрасно функціонує в мирний час, починає прямо суперечити нормам міжнародного права щодо забезпечення життєдіяльності на окупованих територіях під час війни. Так, українські рятувальники працюють у структурі ДСНС – одного з центральних органів виконавчої влади країни. Усі вони мають військові звання та давали присягу. Чи можна карати рятувальників, якщо хтось із них у разі окупації залишився на непідконтрольних територіях і продовжив гасити пожежі? Чи є їхній перехід на службу до окупаційного «МНС» зрадою? Чи коректно звинувачувати в державній зраді працівників поліції, які залишилися охороняти правопорядок і не брали участі в переслідуваннях за етнічною або релігійною ознакою?
До прикладу, у Великій Британії під час Другої світової війни були розроблені спеціальні рекомендації для чиновників і правоохоронців. Констеблям у разі нацистської окупації було рекомендовано залишатися на місцях і продовжувати виконувати правоохоронну функцію. Парламент тоді чітко окреслив межі, що поліцейські можуть робити, а що буде вважатися злочином проти народу Британії. Україна досі не окреслила таких меж, чим поставила під загрозу кримінального переслідування значну кількість людей на окупованих територіях.
Проблемою законодавчої невизначеності користується окупант, тримаючи в покорі місцеве населення. Для українських чиновників, які перейшли на службу в окупаційні адміністрації, перспектива покарання часто стає причиною не покидати окуповану зону. Таким чином Україна позбавляє себе можливості отримати свідків у карних процесах проти злочинів окупаційних режимів. У цьому плані амністія для певних категорій громадян на окупованих територіях може сприяти зменшенню їхнього відчуття тривоги. А окреслення меж допустимого чітко вкаже чиновникам і правоохоронцям, які залишились у зоні окупації та співпрацюють з окупантом, лінію, перехід якої означатиме для них кримінальне переслідування та оголошення в міжнародний розшук.
Понад 75% амністій, реалізованих у світі з 1990 року, пов’язані з воєнними конфліктами. Їх поділяють на умовні і безумовні, строкові і безстрокові.
Умовними називають амністії, які набувають чинності тільки після складання зброї та припинення вогню. Безумовні амністії не потребують виконання якихось умов і застосовуються до певних категорій громадян, провина яких не є суттєвою. Найпоширеніша категорія амністованих – політичні злочинці, яким інкримінується державна зрада, підбурювання до заколоту, підривна діяльність, заколот, використання фальшивих документів, підробка і фальсифікація, пропаганда, володіння незаконною зброєю, шпигунство.
Також амністію застосовують за економічні злочини: ведення комерційної діяльності та сплата податків в казну бойовиків. Ще одна категорія безумовно амністованих – діти, яких бойовики втягують у свої злочини.
Часто амністії оголошуються на певний строк і вимагають добровільного зізнання та співпраці зі слідством. Окрему дискусію викликає можливість застосування амністій до учасників бойових дій – як у складі державних збройних сил, так і у складі недержавних збройних угруповань. Питання є цілком доречним, адже ця категорія осіб є найсерйознішою загрозою встановленню стабільного миру. Крім того, вони є основним джерелом інформації про злочинні дії та накази командирів.
На важливість покарання за тяжкі злочини при застосуванні амністій вказує Луїза Малліндер – професорка права Королівського університету в Белфасті. За її словами, міжнародні суди з прав людини неодноразово заявляли, що вони можуть позитивно сприймати застосування амністій навіть у разі серйозних порушень, якщо такі амністії є частиною мирних угод. За умови, що вони чітко виокремлюють певні категорії злочинів і санкції щодо амністованих. Малліндер стверджує: більшість дослідників вважають, що амністії на стадії мирних перемовин матимуть позитивний вплив на забезпечення тривалого миру.
У роботі американського дослідника, доктора політичних наук Роя Лінклідера амністії названо «точкою спалаху» конфлікту, який неодмінно виникає між посередниками в мирному врегулюванні та захисниками прав людини. У його звіті доведено, що категорію міжнародних злочинів згадано в менш ніж половині всіх амністій, що відбулися під час тривалого конфлікту та в перехідний період.
Асоційований професор відділу політичних досліджень Університету Тулейна (США) Джеофф Денсі у своєму дослідженні дійшов висновку, що «амністії мають значний миротворчий вплив, якщо вони є частиною офіційних мирних угод; проте не в тому випадку, коли вони надають імунітет і виправдовують звірства та грубе порушення прав людини».
Безумовні, безстрокові та всеосяжні амністії шкодять. Тут висновок експертів є однозначним. Бездумність під час амністування породжує в одних відчуття безкарності, що створює передумови для повторного розгортання конфлікту, а в інших – відчуття несправедливості, через що в жаристий конфлікт втягуються все нові і нові групи і верстви населення.
За дорученням Комісії ООН французький дипломат Луї Жуане в 1997 році розробив пропозиції, які мають запобігати безкарності осіб, винних у порушеннях громадянських і політичних прав людини, що сталися під час збройних конфліктів. Крім 42 принципів, його звіт формулює три права жертви: право на інформацію; право на відновлення справедливості; право на відшкодування збитків. Також були сформульовані три категорії заходів, які запобігали б повторенню конфлікту, а саме: розпуск напівдержавних збройних формувань; скасування всіх законів, ухвалених на випадок надзвичайного стану, та розпуск надзвичайних судів; звільнення високопосадовців, які брали участь у порушеннях, із застосуванням до них заходів адміністративного нерепресивного характеру. Мова про обмеження доступу до державних посад і права обиратися в органи влади.
Є ще один аспект, про який варто згадати. Він полягає в тому, що «перехідне правосуддя» й амністії використовуються зазвичай під час залагодження внутрішніх і громадянських конфліктів. Для міжнародних війн застосовуються геть інші норми. Виняток – країни колишньої Югославії. Українська ситуація унікальна. Адже на тлі міжнародного військового конфлікту країна-окупант активно втягує у злочини українських громадян, паралельно навіюючи думку про внутрішній характер війни. У суспільно-психологічному вимірі важливо не те, що з приводу російської агресії говорить міжнародне право та наявні докази, а те, у що вірять люди. Адже вихід з окупованих територій окупаційних військ не означає, що отруєне інформаційним бомбардуванням населення автоматично припинить ідентифікувати себе як «народ Донбасу». Для уникнення тотального відчуття приниженості поміркована амністія, як добра воля держави, може стати чинником відновлення довіри. Важливою умовою тут є програми сприяння, розвитку і законодавчо закріплене скасування дії амністії в разі повторного порушення або свідомого приховування злочину від правосуддя.
Підсумовуючи, можна сказати, що амністії має передувати серйозна інформаційна робота. Без досягнення розуміння важливості такого кроку, погодження її умов і строків заяви про «загальну амністію заради миру» відкидають миротворчий процес далеко назад. Найбільшим подразником тут є Росія, її роль, провина та покарання за війну. Тому державна політика щодо притягнення агресора до відповідальності за кровопролиття має відбуватися паралельно з обговоренням подальшої долі українських громадян, втягнутих у воєнний конфлікт. Деокупація та реінтеграція. І перше, і друге. Одне не можна відокремлювати, тим більше підміняти іншим. Україні доведеться випрацювати свою формулу миру. І амністія заохочення має стати важливою її складовою.