Про які скандальні пункти йдеться?
Отже, перша Інструкція зазначала: без акредитації волонтер в зону ООС їздити не може. Аби отримати її, потрібно написати заяву до Об’єднаного центру цивільно-військового співробітництва (ОЦ ЦВС), що у Краматорську. У заяві серед іншого – вказати паспортні дані, місце реєстрації та проживання, подати копію паспорта, посвідчення волонтера та дві фотографії. На основі заяв створюється база даних волонтерів.
У Тимчасовому порядку про акредитацію не згадується зовсім. Волонтерові треба лише повідомити ОЦ ЦВС про свій приїзд, можна електронною поштою. Паспортні дані треба вказати, але адресу – вже ні.
В Інструкції прописані правила, коли волонтеру може бути відмовлено у акредитації та коли її може бути припинено. Наприклад, у випадку "проведення в районі відвідування потенційно небезпечних заходів бойової підготовки із залученням особового складу та військової техніки”. Волонтери трактують цей пункт так: «Ми приїхали на війну, а нас не пускають, бо… війна». Вважають, що це спосіб «у ручному режимі» відсторонити незручного волонтера. Чим волонтер може бути незручний – почуємо голоси трохи нижче.
Тимчасовий порядок містить менше причин, щоб відмовити волонтеру у відвідуванні зони ООС. Але можна, наприклад, за “розповсюдження інформації, що не відповідає дійсності та створює передумови витоку відомостям щодо стану, складу, розташування (положення) сил і засобів об’єднаних сил”.
Акредитація (за Інструкцією) – не означає, що волонтер може приїхати на фронт, коли йому зручно. Командир, до якого везуть допомогу, – повинен повідомити ОЦ ЦВС про прибуття волонтерів не пізніше, ніж за 72 годин до їхнього приїзду. Вказати особисті дані волонтера, куди їде, на якій машині і що везе (перелік та кількість). І тоді ОЦ ЦВС видає волонтеру допуск. Але бувають ситуації, коли волонтерська допомога необхідна терміново.
У Тимчасовому порядку - не командир, а волонтер повідомляє ОЦ ЦВС про свій приїзд не пізніше, ніж за 48 годин. Але прибуття та місця відвідування треба попередньо узгодити із командиром військової частини. Перебувати волонтер можна лише у місцях, вказаних у повідомленні. Якщо порушить термін перебування чи географію - йому може бути відмовлено у подальших відвідуваннях.
Також волонтерів непокоїть пункт Інструкції про неможливість «використовувати засоби мобільного зв’язку, аудіо- та відео запису, фотозйомки на території військової частини (об’єкта, населеного пункту)». Тобто, якщо волонтер, наприклад, стане свідком корупції, неправомірних дій, нестатутних відносин – зафіксувати і потім довести факти не зможе. У Тимчасовому порядку такого пункту нема.
Новий документ виглядає значно логічнішим і демократичним за попереднім. Та волонтери не мають певності, чи таким він і лишиться.
Тема акредитації буде однією з головних на Всеукраїнському волонтерському форумі, що пройде у Києві у суботу. Туди запросили і військове керівництво.
Армія без волонтерів - ніяк
У чому на п’ятому році війни армія досі потребує допомоги волонтерів?
На початку війни купували усе, згадує Андрій Шейнін, співзасновник одного з найбільших на Харківщині благодійних фондів «Харків з тобою». Їжу, воду, білизну, взуття, спальні мішки, ліки, ноші, щоб виносити поранених, фільтри для води, щоб було безпечно пити з джерела чи річки. Коли армія була буквально голодна і боса, у Харкові утворилася волонтерська група «Help army», яка і почала збирати гроші на найнеобхідніше для солдатів.
Коли базові потреби закрили, а Міноборони почало годувати солдатів та купувати їм нормальну форму, Help Army та “Харків з тобою” почали купувати технологічно складні речі. Спершу для підшефної 92-ої окремої механізованої бригади (ОМБ) купили системи відеонагляду та керування вогнем, сучасні безпілотні комплекси (усього за час існування групи купили та передали на фронт сім безпілотників). Потім почали возити біноклі, тепловізори, прилади нічного бачення. Складну техніку купують за донорські кошти і досі, на фронті її катастрофічно не вистачає.
Один із найперших “хелпармівців” Андрій Таубе говорить, що і тоді, і сьогодні постійною статтею видатків для волонтерів є купівля машин на фронт та їх обслуговування. Волонтери завезли майже увесь той транспорт, що сьогодні використовується для загальних потреб підрозділів, і регулярно обслуговують його: запчастини, сезонна гума, пальне, ремонт.
При цьому, розповідає Андрій Таубе – машин не вистачає. Говорить не з чужих слів: проїхавши в перші три роки війни чи не всю лінію фронту як волонтер і парамедик та відремонтувавши не один десяток машин, у 2017 Таубе підписав контракт із ЗСУ. Волонтерську роботу при цьому не кинув.
Андрій розповідає, що критично бракує високопрохідних авто. Із сотні Хамві, що надійшли зі США у 2015 році, в медроті його бригади опинилися три – це дуже важлива підтримка, але машин усе одно катастрофічно не вистачає.
За словами волонтерки Діани Макарової, її фонд зараз допомагає армії приблизно на сто тисяч гривень за півтора місяця. Це будівельні матеріали, інструменти, запчастини для машин, а ще – оргтехніка, планшети з потрібними бійцям програмами, оптичні прилади. І це мало. У 14-тому – каже Діана – сто тисяч йшло за тиждень. Зараз збирати гроші важче. Разом із тим, вартість техніки, що може протистояти ворожій, серйозно зросла. Потужних волонтерів, що можуть купити таку, за Діаниними підрахунками, кілька десятків.
“Є місця, де тепловізор потрібен в кожну яму”
Армія повністю забезпечує звичайного солдата, піхотинця, – говорить волонтерка Тетяна Бідняк. А, до прикладу, снайперські чи розвідувальні роти, за її словами, відсотків на 80 укомплектовані завдяки волонтерам або самим військовослужбовцям. Потрібні безпілотники, здатні проводити глибину розвідку і корегувати артилерійський вогонь. Купують волонтери навіть зброю.
«Окремі підрозділи у складі механізованих бригад не отримували снайперські комплекси або спеціальні гвинтівки. Для підрозділу, якому ми допомагаємо, дві гвинтівки купили спонсори. По 10 тисяч доларів кожна. Вони стоять на балансі бригади”, – говорить Тетяна.
Завдяки волонтерам батальйон, у якому служить Таубе, укомплектований і тепловізорами: більшість від “Повернись живим”, а ще від “Народного тилу”.
Один з найбільших у країні фондів, що допомагають фронту – «Повернись живим», передає тепловізори тільки тим бригадам, що стоять на фронті. Щойно підрозділи виходять з зони ООС – техніку повертають. Волонтери групи віддають її у майстерню на ремонт та профілактику, а потім – знов на лінію вогню. Укладають договір тимчасового користування, який підписує командир, його заступник чи начальник штабу. І далі волонтери стежать за тим, як тепловізори розподіляють.
“Ми можемо приїхати, наприклад, через місяць, попросити показати на карті, де перебувають тепловізори, а потім проїхатися окопами і перевірити, чи вони справді на вказаних позиціях” – розповідає засновник фонду Віталій Дейнега. Тож, ще одна задача волонтерських поїздок – контроль за привезеним.
“Ще ми не даємо усім бригадам однакову кількість оптики, – говорить Дейнега. – Десь треба більше, як у Авдіївці, де ворог може підійти близько. Або у Кримському, де складний рельєф: горби-ями і фактично у кожну яму потрібно поставити по тепловізору, посадити стежити солдата, щоб той у разі наступу викликав артилерію. А є відносно спокійні ділянки фронту, де потрібно два-три прилади”. Волонтери, котрі працюють на фронті давно, не возять “наобум”, а займаються чітким логістичним плануванням, тож повинні б мати можливість пересуватися точками, де стоять підопічні бригади.
Така система допомагає продовжити термін служби тепловізорів (їх регулярно обслуговують), бійці їх бережуть (знають, що волонтери можуть приїхати з перевіркою будь-якої миті) і менше крадуть (усі прилади пронумеровані).
“Тим не менше, навіть за таких умов з 900 тепловізорів, куплених від початку війни, залишилася приблизно половина”, – каже Віталій Дейнега. Більшість були знищені обстрілами, частина поламалися, частину вкрали.
Слово “вкрали” часто звучить з уст бійців та волонтерів. Про випадки розкрадання в армії на всіх рівнях, від найнижчого – до найвищого, говорить багато хто, але всі – не під запис.
Медичний фронт
Напрямок, який досі не може без волонтерської допомоги, – медичний. Група Help Army відкрила його навесні 2014-го, щойно з’явилися перші поранені. З липня 2014 до закупівель (ліків, медобладнання, індивідуальних аптечок) і постійної допомоги в шпиталі додалося і вивезення поранених із фронту.
Деякі закупівлі, допомогу в шпиталі й реабілітацію ведуть досі. Проводять для бійців заняття з тактичної медицини, доукомплектовують аптечки та тактичні рюкзаки. Того, що дає армія – мало. З вивезенням поранених армія тимчасово справляється сама.
“Однак щойно їх буде більш як десять в один день в одній бригаді, – це майже колапс, – прогнозує Андрій Таубе. – Бойових медиків мало, проблема буде з медичним сортуванням та вивезенням. А якщо щось станеться у сусідній бригаді, яка возить до того ж шпиталю, – це буде катастрофа. У нас не побудовано систему евакуації, нема кадрів. Медики і парамедики – це найболючіше питання, їх не вистачає, переважно це жінки, які не мають військового досвіду. Нема і транспорту”.
Утім, військова медицина – це окрема історія.
Якщо бійці просять – отже, більше взяти ніде
Та чому ж так багато статей витрат досі лежить на плечах волонтерів?
Остання допомога, яку волонтери Тетяна Бідняк (депутатка Харківської облради та співзасновниця “Харків з тобою”) та Євген Жилкін (директор IT-компанії) повезли на фронт, за їхніми оцінками невелика. Усього на 30 тисяч гривень: генератор, бензопила, кабель, утеплювач для взводно-опорного пункту (ВОП), десяток каністр.
Питаю: невже цього немає на армійських складах? Євген розповідає історію:
«Якось попросили мої підопічні привезти мішки та скоби. Я їм кажу: «Пишіть заявки, нехай вам видадуть зі складу». Тим, хто просив мішки, подзвонили і сказали: «Що ви тут понаписували? У вас що, мішків нема?!»
А тим, хто просив скоби, надіслали 15 штук. Заявка ж була на 100. Це постійна потреба на фронті: скобами скріплюють колоди у тих же ВОПах, з мішків з піском – будують захисні огорожі. При обстрілах їх січе уламками, пісок висипається і потрібні нові мішки. Вони потрібні тисячами, тож, возимо».
Євген розказує, що допомагають лише тим підрозділам, де командирів знають особисто і яким довіряють. Якщо вони просять – значить, вже спробували усі інші способи дістати необхідне.
Буває й таке, що солдати купують самі або просять у волонтерів те, що насправді є на армійських складах. Причини різні: хтось лінується, хтось боїться подати рапорт, що якесь майно втрачене, хтось не знає, як це зробити. А хтось – пригадаємо історії з мішками або з матрацами – не хоче витрачати зайвий час, бо знає: все одно привезуть або не те, або не тоді, або не стільки.
Тож “Танєчка, привезіть!” працює швидше і надійніше.
«Командир каже: тобі треба, то дзвони волонтерам, проси!»
Влад із позивним Моджахед служив у технічній розвідці. Щодо оснащення підрозілу називає таку ж пропорцію, як Тетяна Бідняк: «80% від волонтерів – 20% від держави».
Підрозділ, у якому служив Влад, мав від волонтерів безпілотний комплекс, вартістю у півмільйона гривень. У двох сусідніх бригадах безпілотників не було, тож колеги час від часу просили попрацювати і для їхніх задач. Хоча кожна бригада повинна мати свій, щоб регулярно стежити за тим, що відбувається на ворожій території.
Безпілотний комплекс поки що у бригаді. Бо волонтер, який його купив, залишився воювати і зараз він навчає колег, як ним користуватися. Каже – забере його з собою тільки якщо в бригаді не буде людей, здатних ним користуватися.
Що ж до того, чому бійці часто просять привезти потрібне волонтерів або купують самі, розповідає історію: «Пішли ми з товаришем на склад взяти йому матрац. Начальник служби матеріального забезпечення показав на купу матраців – обирайте. А на них навіть гидко дивитися: подерті, брудні.
Я кажу: «Та на кожному з них по вісім людей померло. Викинь! Нащо ти їх тягаєш?!»
А начальник: «Я їх списати не можу, доки не спливе термін придатності. А як загублю, платитиму удесятеро від їхньої вартості. А щоб довести, що це непотріб, – то довга процедура. От мені і простіше возити їх за собою».
«Ось так воно в армії, – завершує Влад. – Буває, лежить на складах щось потрібне, а командир роти не хоче брати, бо доведеться відповідати, як за матраци. Тому і каже: тобі треба, то дзвони волонтерам, проси!»
Нікому не потрібні зайві вуха, очі, рот
Народний депутат Ярослав Маркевич (який був одним із перших волонтерів і донорів Help Army, а згодом добровольцем “Донбасу”) припускає, що головна причина, через яку волонтерів намагаються не пускати на фронт – бо вони випадково можуть виказати військову таємницю. Однак, так само це можуть зробити журналісти, що працюють на фронті, а ще – самі солдати. Але волонтери частіше викривають проблеми, які існують в армі, і говорять про такі випадки відкрито. Це не подобається величезній кількості офіцерів найвищої ланки.
Координаторка медичного напрямку Help Army та співзасновниця “Харків з тобою” Вікторія Мілютіна вважає: військове керівництво намагається витиснути волонтерів із фронту через те, що звикло діяти старими методами, в закритій системі. Відкритість же і громадський контроль військовим чинам – непотрібні.
Вікторія говорить, що в нинішніх умовах волонтери часто грають і роль незалежних військових кореспондентів. З нею погоджується і Діана Макарова; волонтерка розповідає: якщо побачить п’яного командира чи дізнається про випадки армійського свавілля – обов’язково обнародує такі факти. За це їй можуть закинути спробу дискредитації армії і позбавити можливості їздити на фронт. Тобто, акредитація, яку генштаб хоче запровадити, – це, на її думку, каральний інструмент.
«Нікому не потрібні зайві вуха, очі, рот», – погоджується Євген Жилкін. Волонтери бачать, що дійсно відбувається в армії, і це аж ніяк не «сильна армія», про яку розказують президентські білборди.
«І коли волонтери здіймають галас навколо якоїсь проблеми, це б’є по інституту президентства, міністру оборони, начальнику генштаба. Їм це не вигідно, надто перед виборами».
"Не потрібно (або й не можна) змінювати налагоджені схеми взаємодії між волонтерами та командирами, бо без згоди останніх ніхто не може заїхати на позиції", – каже Діана Макарова.
“Ми не пхаємося у бригаду, якщо заважаємо там. Командир може виїхати назустріч і забрати вантаж. Буває, що дійсно треба поїхати: підтримати солдатів чи встановити апаратуру. Але якщо комаднир каже: “Зараз не можу (чи не хочу) вас пускати”, ми не заперечуємо і не наполягаємо”.
Тетяна Бідняк запитує: «Якщо люди, яким потрібна допомога, не мають можливості її отримати крім як звернутися до мене, то чому я маю долати труднощі, які створює їхня структура?».
Віталій Дейнега вважає, що спроби ввести акредитацію роботі його групи не нашкодять:
“Нас уже давно, скажімо так, попросили повідомляти генералам свої маршрути на фронті. Не можу сказати, що ми в захваті, але ми зацікавлені у нормальних робочих стосунках з командуванням армії”.
Група велика, робить для фронту багато і має різні інструменти впливу. Та якщо протистояння посилиться, “Повернись живим” залишиться на боці волонтерів. Віталій впевнений: те, що волонтери мають власну думку і можуть вільно її висловлювати (зокрема, аргументовано ставити під сумнів кадрові рішення) – не подобається комусь у генеральному штабі. Волонтери “Повернись Живим” намагаються публічно не коментувати подібні речі, але, на думку Дейнеги, саме з публічної критики можуть “рости ноги” акредитації.
"Введення акредитації, скоріш за все, викличе лише додатковий шквал негативу у бік начальника Генерального штабу та його оточення і може позбавити його підтримки більшості волонтерів. Це моє припущення, як буде насправді – покаже волонтерський форум у суботу, 27 жовтня".
"У будь-якому разі, історія з акредитацією відбувається за згоди перших осіб Генерального штабу, - говорить Дейнега. - Бо якщо це йде не від них, то хто заважає Муженку вийти і сказати: “Відбій!” і закінчити цю історію з інструкцією? Це був би для нього хороший і мудрий хід. І ще не втрачено шанс його зробити”.