ГлавнаяОбществоВійна

«Ми воюємо, як то кажуть, голою сракою»

Бійці 11 окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь» воювали у найгарячіших точках Донбасу. З липня минулого року в рамках ротації їх відправляли в Дебальцево, Нікішино, Чурнухіно, Федорівку, Опитне, Авдіївку, Водяне. Останнім пунктом призначення була шахта «Бутовка» неподалік від Донецького аеропорту, яку батальйон обороняв 96 (!) днів без ротації. Утім, ні вище військове керівництво, ні керівництво держави не відзначило подвигів хлопців під час перебування на шахті. За це взялися волонтери громадської організації «Союз волонтерів і учасників АТО», нагородивши 65 бійців батальйону.

«Ми хотіли звернути увагу на цих хлопців. А саме - на їх роботу не в тилу, а на передовій. Особисто я вважаю, що більшість з тих, хто героїчно тримав оборону фронту всі 96 днів, заслуговують визнання і поваги. Ми дуже хочемо подякувати рідним і близьким цих хлопців за те, що виховали справжніх воїнів. І хочемо показати, що ми дуже поважаємо їхні героїчні вчинки і мужність », - говорить глава громадської організації Анастасія Довбиш.

Фото: Макс Требухов

За рік участі в бойових діях на Донбасі батальйон поніс мінімальні втрати - загинуло 18 людей. "Ви думаєте, чого хлопці так радіють цій зустрічі, - каже один військовий, спостерігаючи за нагородження бійців. - Кожен день там (в АТО - Авт.) довжиною в рік. Вони з такого пекла вибрались. От і радіють, що живі і цілі".

Віктор («Гном»)

В одній із палат воєнного госпіталю Міноборони лежить боєць батальйону - 21-річний Віктор з позивним «Гном». Він отримав важке поранення за два дні до демобілізації на шахті «Бутовка». Після цього йому ампутували руку, а на нозі – апарат Елізарова.

Фото: Макс Требухов

«Пощастило, що Вітю вивозили під час бою. З ними був інструктор Бен з Австрії, який надавав йому першу медичну допомогу. Завдяки йому Вітю вдалось врятувати. Осколками йому сильно пошкодило руку, її ампутували. А нога – подрібнена в кількох місцях», - розповідає волонтер Анастасія Довбиш.

Попри це, хлопець має досить позитивний настрій. «Каже якось: я вже дізнавався, з біонічним протезом я зможу тримати 3,5 кілограми, тобто, в принципі втримаю автомат», - посміхаючись, пригадує волонтер.

«Трохи заліза тобі прибавимо, - каже командир батальйону Валерій Вовк, нагороджуючи Віктора. – Носи з гордістю».

Фото: Макс Требухов

Поряд не стримує сліз мама Віктора – Оксана Андрійчук. «Разом з сином були на Майдані. І я вже розуміла, що втримати його вдома – нереально. Всіх за рукав шарпав, мовляв, куди мені піти, щоб мене забрали в АТО, - розповідає вона. – Все було більш-менш нормально, він телефонував через день, щоб сказати хоч пару слів. Однак, ніколи не розповідав, які «гарячі» точки діставались батальйону. Завжди казав: «У нас все нормально, тихо, спокійно».

Віктор зізнається, що спочатку до війни звикнути було важко, особливо облаштувати побут. «А з часом вже як на роботі – постріляли, поїли, поспали. Інколи було важче: нічні тривоги, попередження про диверсійні групи, доводилось дві-три зміни стояти, бувало й в морози. Холодно, забезпечення теплим одягом практично не було. Нам повидавали осінні спальники і совєтські ватники. Потім волонтери попривозили теплі ковдри і матраци», - каже він.

«Навіть на нагороди в держави, бачите, не вистачило грошей, кілька грамів латуні чи алюмінію. Доводиться це знову ж таки брати на себе волонтерам. Думаю, коли закінчиться війна на Сході, треба повиганяти всіх з Верховної Ради і впустити туди волонтерів. Нехай вони керують державою. В них це краще вийде», - додає Віктор.

Олександр («Дєд»)

Найстарший боєць батальйону – 56- річний Олександр (позивний «Дєд») з Обухова. На груді в нього висить нагорода від спілки афганців за поранення. «Бій був на шахті, осколок від АГСа попав в грудну клітку (показує). Возили в госпіталь, перевірили, що осколків там не було, і я відмовився від лікування. Кажу: так, заліпили дірку, зеленкою намалювали хрест, і назад», - жартує він.

Фото: Макс Требухов

Потрапити в АТО «Дєду» було не так просто. «Бігав по місцевому воєнкомату, не брали. А потім по телевізору побачив оголошення, що набирають. Подзвонив, сказали приїжджайте. 24 серпня в День Незалежності в Києві зібрали нас, а вночі відправили в Дебальцево. Ох і скандалу було вдома… Правда, потім помирились. Я не звик перед телевізором руками махати. Сказав собі, що треба йти, захищати країну. І пішов», - розповідає Олександр.

Зустрічі з побратимами «Дєд» дуже радий. Каже, на війні пізнається, хто справжній друг. «Тут (в мирному житті – Авт.) друзів нема. А там (на війні – Авт.) знаєш, що в критичній ситуації тобі зад прикриють (сміється)».

«Стріляти може кожен, а решті швидко вчишся, коли йде бій. Головне слухати, коли можна вилізти з укриття, щоб стрельнути, а коли – ні. Ми там вже так настрілялись, що гільзи лопатами вигрібали. «Накосимо» їх (сепаратистів – Авт.) як косою, а тоді дзвонять, перемир’я просять, щоб своїх позбирати», - розповідає.

До демобілізації «Дєду» залишилось дослужити до серпня. Правда, каже, хотів би продовжити захищати країну.

«Після цього мені і дітям не стидно в очі подивитись, і внукам. Ми ж для того і народженні, щоб захищати нашу державу. Я свою лепту вніс. Якщо вдасться мені з дому втекти, то я піду знову. Хоч трошки, але дітям допоможу, щоб вони жили краще, ніж я», - додає він.

Фото: Макс Требухов

Бенжамін («Рібаєв»)

Інструктором в батальйоні був 22-річний Бенжамін «Рібаєв» (такий позивний жартома дали хлопці з 11 ОМПБ) – громадянин Австрії та колишній солдат австрійської армії. Саме він врятував життя Віктору «Гному» та ще двом бійцям. Розмовляє англійською.

«До цього чотири роки я був в армії, а минулого літа пішов звідти і приїхав сюди. Розумієте, ти тренуєшся як солдат в той момент, коли в інших країнах реально відбуваються війни. Для мене не має значення пропаганда, я бачу, що Росія хоче забрати частину України, і я прийшов сюди боротися», - розповідає він.

Минулого року Бен був у батальйоні «Донбас». А потім перейшов в "Правий Сектор". До хлопців на шахту він приїхав ще з товаришем з Австрії.

«Так, я знаю, що це незаконно брати участь в бойових діях на Донбасі, але мені все рівно. Деякі люди кажуть, що ми – професійні солдати – божевільні і хочемо лише вбивати. Мабуть, це правда, але я ніколи не був на неправильній стороні. Я був в Сирії, в Іраку... І жодного разу не за контрактом», - каже Бен.

«Я думаю, війна в Україні ще довго триватиме. Не можу сказати, скільки точно. Але коли у складі австрійськії армії перебував в Косово після офіційного завершення війни, то бачив, що проблеми між албанцями і сербами продовжувались. Така ж ситуація з проросійським населенням в Україні. Ненависть ще довго житиме», - додає австрієць.

Бен ще не знає, скільки перебуватиме в Україні. «Все залежатиме від різних обставин, в тому числі, політичних та ситуації на лінії фронту. Якщо я знайду в собі сили боротись, то буду там. Мені незрозуміла позиція моєї країни. Мені вона не подобається. У громадян Австрії зовсім інші цінності. Вони думають лише про гроші. Чимало громадян Австрії каже, що війна в Україні виникла між західним і східним регіоном. Але це не так. Їм треба приїхати туди і подивитись, що відбувається насправді, побачити, скільки Росія нас обстрілювала», - додає Бен.

Андрій («Андро»)

У складі батальйону воював грузин за походженням, але громадянин України 53-річний Андрій (позивний «Андро» або «Батоно Андро»). Батоно – поважне звертання до чоловіків грузинською мовою.

Андро другий справа
Фото: Макс Требухов
Андро другий справа

«Андро» переїхав із сім’єю в Україну в 1994 році після війни в Сухумі.

«Я повоював там трошки, а потім переїхав. На руках була сім’я, діти, а перебувати в Грузії було небезпечно. Хоча мої батьки були дуже заможними людьми, у мене було два будинки, бізнес. В Україну ми переїхали жебраками. Тепер і тут доводиться воювати, щоб далі не втікати», - розповідає він.

Податися у лави української армії Андрій вирішив одразу, як почалась війна на Донбасі. Втім, за віком його не хотіли брати. «Пройшов дві медкомісії, а потім потурбував дружину. Її брат служив в Генштабі, він і допоміг», - додає.

Найважчим на війні, зізнається він, було терпіти обстріли із важкого озброєння і не мати можливості відповісти ворогу. «Не можеш відповісти, а артилерія мовчить. Ти відчуваєш себе загнаним кроликом. А в думках лише: попадуть – не попадуть… Під час війни в Грузії більше було стрілкових боїв, це – простіше, бо ти бачиш ворога. Впевненіше себе відчуваєш. А тут – тебе обстрілюють, а ти не можеш відповісти через Мінські домовленості. А ті (сепаратисти – Авт.) можуть взагалі лупити з житлових кварталів. Ми ж не можемо дати відсіч, там же люди. Ми ж не звірі, як вони про нас говорять», - розповідає «Андро».

Боєць вважає, що Росія прорахувалась з Україною. «Не розраховувала на такий супротив. Тим більше після того, як Крим так легко дістала. Тому, думаю, ми переможемо», - посміхаючись, каже він.

Фото: Макс Требухов

Андрій (позивний - "тридцять третій")

28-річний киянин Андрій пішов в АТО добровольцем. Попав на Схід під час другої хвилі мобілізації, відбір під час першої не пройшов через паперову волокиту.

«Найважче було просто прийняти рішення йти в АТО, оскільки я взагалі цивільний. Був лише на військовій кафедрі. Але як тільки потрапив на Донбас, зрозумів, що це – краще, ніж сидіти вдома і читати новини. Там можна зробити все, що від тебе залежить», - каже він.

Хлопець зазначає, на війні радієш кожному новому дню. «Якщо не бачиш людину тиждень, ти так радієш новій зустрічі. Ми всі дуже здружились. Це справжнє бойове братерство», - додає він.

За його словами, шахта «Бутовка» - складний для оборони об’єкт, оскільки щільно оточений противником. «Коли ми лише зайняли його, супротивник був на відстані 50 метрів. Під час першої ж вилазки потрапили під обстріл фактично в упор. На щастя, швидко організувались, відкинули противника. Однак, найскладнішим для мене особисто було не ведення бою, а перебування там 96 днів підряд. Складно підтримувати свій бойовий дух, коли стільки днів підряд живеш в постійному напруженні. У нас були випадки, коли кількох хлопців відправляли в Опитне для «відпочинку». Інакше їм загрожували психічні розлади», - додає Андрій.

Фото: Макс Требухов

«Крім цього, наша рота користувалась малими МТЛБ – це так званий армійський трактор. І вважалось, що ми – суперукомплектована рота, бо в інших було лише кілька БТРів. І от такий звичайний батальйон отримав один із найнебезпечніших напрямків. Так, ми виконували завдання з тим, що було. І ми виконали його дуже ефективно, у нас мало втрат. У нас 300-400 годин бойового контакту. Навоювались! Настрілялись! Досі в голові щось стріляє… Але хіба це приклад раціонального і ефективного військового командування?!», - обурюється він.

Війна – це паралельна реальність, додає хлопець. «Там (на війні – Авт.) перебували разом абсолютні різні люди, з різною освітою і способом життя. Але всім нам доводилось ділитися одним мундштуком, бо нормальні сигарети закінчились… Так, їх скоро привезуть волонтери, але таку дружбу у мирному житті не здобудеш», - каже Андрій.

Андрій (позивний - "Змій")

33-річного колишнього військового Збройних сил Андрія Шубу у грудні минулого року нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. «Перший випадок – по Федоровці. Нас відправили на «артерію» Алчевськ-Перевальськ – Петровськ. І в момент виходу на нас виїхали бадьорі балтійські морські піхотинці, що воюють на стороні РФ, на КАМАЗі та автобусі. Ми їх добросовісно розстріляли".

А другий випадок – оборона Нікішино. Два тижні ми відбивали штурми. А якось на нас випадково виїхала група "товаришів" (сепаратистів – Авт.), вочевидь, збилися зі шляху. Двоє втекли, а одного ми забрали. І в нього вилучили велику кількість документів: листи про нагородження сепаратистів, рапорти про відпустку, мобільні телефони, контактні дані тощо», - розповідає Андрій про свою нагороду.

Фото: Макс Требухов

Російську присутність на Донбасі, каже він, помітили, обороняючи шахту «Бутовка». «Одного разу дуже близько підійшла до нас ДРГ (диверсійно-розвідувальна група – Авт.). Двох нам вдалось ліквідувати. Згодом ми їх забрати і побачили, що це були росіяни. Форма, тактичне спорядження – все російського виробництва», - додає Андрій.

Родом він із Полтавської області, хоча 14 років відслужив в армії в Харкові. А в березні минулого року потрапив під скорочення. Утім, вже наступного місяця пішов добровольцем воювати в АТО.

«Те, чого нас вчили на полігоні, повна протилежність тому, що ми робили на війні…», - додає він.

«Правда, якщо хтось думає, що ми – суперпатріоти і захищаємо Україну, то я вам скажу, що там ми, в першу чергу, захищаємо своє життя і життя своїх товаришів. А вже в другу –територію, на якій перебуваємо. Завдяки бажанню вижити нам вдалось понести мінімальні втрати», - каже він.

Критикує Андрій і Мінські домовленості. «Таке враження, що вони діють в односторонньому порядку. Ми часто просто спостерігали, вогонь не відкривали... Але коли ж воно на голову «ляпає» (коли продовжується обстріл з боку сепаратистів – Авт.), мовчати не хочеться. А потім отримають по заслузі і перемир’я просять”, - додає Андрій.

«Ми воюємо, як то кажуть, голою сракою (маю на увазі озброєння та техніку). Це якось неправильно. У нас друга-третя лінія оборони – «нафарширована», а ми стоїмо без нічого.

А скільки ще триватиме війна?.. Поки товариші в уряді наїдяться і скажуть: «Кишені повні. Стоп війна!»

Олександр з побратимами у шпиталі
Фото: Макс Требухов
Олександр з побратимами у шпиталі

Вікторія МатолаВікторія Матола, журналістка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram