Віктор («Гном»)
В одній із палат воєнного госпіталю Міноборони лежить боєць батальйону - 21-річний Віктор з позивним «Гном». Він отримав важке поранення за два дні до демобілізації на шахті «Бутовка». Після цього йому ампутували руку, а на нозі – апарат Елізарова.
«Пощастило, що Вітю вивозили під час бою. З ними був інструктор Бен з Австрії, який надавав йому першу медичну допомогу. Завдяки йому Вітю вдалось врятувати. Осколками йому сильно пошкодило руку, її ампутували. А нога – подрібнена в кількох місцях», - розповідає волонтер Анастасія Довбиш.
Попри це, хлопець має досить позитивний настрій. «Каже якось: я вже дізнавався, з біонічним протезом я зможу тримати 3,5 кілограми, тобто, в принципі втримаю автомат», - посміхаючись, пригадує волонтер.
«Трохи заліза тобі прибавимо, - каже командир батальйону Валерій Вовк, нагороджуючи Віктора. – Носи з гордістю».
Поряд не стримує сліз мама Віктора – Оксана Андрійчук. «Разом з сином були на Майдані. І я вже розуміла, що втримати його вдома – нереально. Всіх за рукав шарпав, мовляв, куди мені піти, щоб мене забрали в АТО, - розповідає вона. – Все було більш-менш нормально, він телефонував через день, щоб сказати хоч пару слів. Однак, ніколи не розповідав, які «гарячі» точки діставались батальйону. Завжди казав: «У нас все нормально, тихо, спокійно».
Віктор зізнається, що спочатку до війни звикнути було важко, особливо облаштувати побут. «А з часом вже як на роботі – постріляли, поїли, поспали. Інколи було важче: нічні тривоги, попередження про диверсійні групи, доводилось дві-три зміни стояти, бувало й в морози. Холодно, забезпечення теплим одягом практично не було. Нам повидавали осінні спальники і совєтські ватники. Потім волонтери попривозили теплі ковдри і матраци», - каже він.
«Навіть на нагороди в держави, бачите, не вистачило грошей, кілька грамів латуні чи алюмінію. Доводиться це знову ж таки брати на себе волонтерам. Думаю, коли закінчиться війна на Сході, треба повиганяти всіх з Верховної Ради і впустити туди волонтерів. Нехай вони керують державою. В них це краще вийде», - додає Віктор.
Олександр («Дєд»)
Найстарший боєць батальйону – 56- річний Олександр (позивний «Дєд») з Обухова. На груді в нього висить нагорода від спілки афганців за поранення. «Бій був на шахті, осколок від АГСа попав в грудну клітку (показує). Возили в госпіталь, перевірили, що осколків там не було, і я відмовився від лікування. Кажу: так, заліпили дірку, зеленкою намалювали хрест, і назад», - жартує він.
Потрапити в АТО «Дєду» було не так просто. «Бігав по місцевому воєнкомату, не брали. А потім по телевізору побачив оголошення, що набирають. Подзвонив, сказали приїжджайте. 24 серпня в День Незалежності в Києві зібрали нас, а вночі відправили в Дебальцево. Ох і скандалу було вдома… Правда, потім помирились. Я не звик перед телевізором руками махати. Сказав собі, що треба йти, захищати країну. І пішов», - розповідає Олександр.
Зустрічі з побратимами «Дєд» дуже радий. Каже, на війні пізнається, хто справжній друг. «Тут (в мирному житті – Авт.) друзів нема. А там (на війні – Авт.) знаєш, що в критичній ситуації тобі зад прикриють (сміється)».
«Стріляти може кожен, а решті швидко вчишся, коли йде бій. Головне слухати, коли можна вилізти з укриття, щоб стрельнути, а коли – ні. Ми там вже так настрілялись, що гільзи лопатами вигрібали. «Накосимо» їх (сепаратистів – Авт.) як косою, а тоді дзвонять, перемир’я просять, щоб своїх позбирати», - розповідає.
До демобілізації «Дєду» залишилось дослужити до серпня. Правда, каже, хотів би продовжити захищати країну.
«Після цього мені і дітям не стидно в очі подивитись, і внукам. Ми ж для того і народженні, щоб захищати нашу державу. Я свою лепту вніс. Якщо вдасться мені з дому втекти, то я піду знову. Хоч трошки, але дітям допоможу, щоб вони жили краще, ніж я», - додає він.
Бенжамін («Рібаєв»)
Інструктором в батальйоні був 22-річний Бенжамін «Рібаєв» (такий позивний жартома дали хлопці з 11 ОМПБ) – громадянин Австрії та колишній солдат австрійської армії. Саме він врятував життя Віктору «Гному» та ще двом бійцям. Розмовляє англійською.
«До цього чотири роки я був в армії, а минулого літа пішов звідти і приїхав сюди. Розумієте, ти тренуєшся як солдат в той момент, коли в інших країнах реально відбуваються війни. Для мене не має значення пропаганда, я бачу, що Росія хоче забрати частину України, і я прийшов сюди боротися», - розповідає він.
Минулого року Бен був у батальйоні «Донбас». А потім перейшов в "Правий Сектор". До хлопців на шахту він приїхав ще з товаришем з Австрії.
«Так, я знаю, що це незаконно брати участь в бойових діях на Донбасі, але мені все рівно. Деякі люди кажуть, що ми – професійні солдати – божевільні і хочемо лише вбивати. Мабуть, це правда, але я ніколи не був на неправильній стороні. Я був в Сирії, в Іраку... І жодного разу не за контрактом», - каже Бен.
«Я думаю, війна в Україні ще довго триватиме. Не можу сказати, скільки точно. Але коли у складі австрійськії армії перебував в Косово після офіційного завершення війни, то бачив, що проблеми між албанцями і сербами продовжувались. Така ж ситуація з проросійським населенням в Україні. Ненависть ще довго житиме», - додає австрієць.
Бен ще не знає, скільки перебуватиме в Україні. «Все залежатиме від різних обставин, в тому числі, політичних та ситуації на лінії фронту. Якщо я знайду в собі сили боротись, то буду там. Мені незрозуміла позиція моєї країни. Мені вона не подобається. У громадян Австрії зовсім інші цінності. Вони думають лише про гроші. Чимало громадян Австрії каже, що війна в Україні виникла між західним і східним регіоном. Але це не так. Їм треба приїхати туди і подивитись, що відбувається насправді, побачити, скільки Росія нас обстрілювала», - додає Бен.
Андрій («Андро»)
У складі батальйону воював грузин за походженням, але громадянин України 53-річний Андрій (позивний «Андро» або «Батоно Андро»). Батоно – поважне звертання до чоловіків грузинською мовою.
«Андро» переїхав із сім’єю в Україну в 1994 році після війни в Сухумі.
«Я повоював там трошки, а потім переїхав. На руках була сім’я, діти, а перебувати в Грузії було небезпечно. Хоча мої батьки були дуже заможними людьми, у мене було два будинки, бізнес. В Україну ми переїхали жебраками. Тепер і тут доводиться воювати, щоб далі не втікати», - розповідає він.
Податися у лави української армії Андрій вирішив одразу, як почалась війна на Донбасі. Втім, за віком його не хотіли брати. «Пройшов дві медкомісії, а потім потурбував дружину. Її брат служив в Генштабі, він і допоміг», - додає.
Найважчим на війні, зізнається він, було терпіти обстріли із важкого озброєння і не мати можливості відповісти ворогу. «Не можеш відповісти, а артилерія мовчить. Ти відчуваєш себе загнаним кроликом. А в думках лише: попадуть – не попадуть… Під час війни в Грузії більше було стрілкових боїв, це – простіше, бо ти бачиш ворога. Впевненіше себе відчуваєш. А тут – тебе обстрілюють, а ти не можеш відповісти через Мінські домовленості. А ті (сепаратисти – Авт.) можуть взагалі лупити з житлових кварталів. Ми ж не можемо дати відсіч, там же люди. Ми ж не звірі, як вони про нас говорять», - розповідає «Андро».
Боєць вважає, що Росія прорахувалась з Україною. «Не розраховувала на такий супротив. Тим більше після того, як Крим так легко дістала. Тому, думаю, ми переможемо», - посміхаючись, каже він.
Андрій (позивний - "тридцять третій")
28-річний киянин Андрій пішов в АТО добровольцем. Попав на Схід під час другої хвилі мобілізації, відбір під час першої не пройшов через паперову волокиту.
«Найважче було просто прийняти рішення йти в АТО, оскільки я взагалі цивільний. Був лише на військовій кафедрі. Але як тільки потрапив на Донбас, зрозумів, що це – краще, ніж сидіти вдома і читати новини. Там можна зробити все, що від тебе залежить», - каже він.
Хлопець зазначає, на війні радієш кожному новому дню. «Якщо не бачиш людину тиждень, ти так радієш новій зустрічі. Ми всі дуже здружились. Це справжнє бойове братерство», - додає він.
За його словами, шахта «Бутовка» - складний для оборони об’єкт, оскільки щільно оточений противником. «Коли ми лише зайняли його, супротивник був на відстані 50 метрів. Під час першої ж вилазки потрапили під обстріл фактично в упор. На щастя, швидко організувались, відкинули противника. Однак, найскладнішим для мене особисто було не ведення бою, а перебування там 96 днів підряд. Складно підтримувати свій бойовий дух, коли стільки днів підряд живеш в постійному напруженні. У нас були випадки, коли кількох хлопців відправляли в Опитне для «відпочинку». Інакше їм загрожували психічні розлади», - додає Андрій.
«Крім цього, наша рота користувалась малими МТЛБ – це так званий армійський трактор. І вважалось, що ми – суперукомплектована рота, бо в інших було лише кілька БТРів. І от такий звичайний батальйон отримав один із найнебезпечніших напрямків. Так, ми виконували завдання з тим, що було. І ми виконали його дуже ефективно, у нас мало втрат. У нас 300-400 годин бойового контакту. Навоювались! Настрілялись! Досі в голові щось стріляє… Але хіба це приклад раціонального і ефективного військового командування?!», - обурюється він.
"Перше, що ми побачили в Росії, був Дмітрій Кісєльов". Інтерв\'ю з військовим лікарем Юрієм Ковтуном
Війна – це паралельна реальність, додає хлопець. «Там (на війні – Авт.) перебували разом абсолютні різні люди, з різною освітою і способом життя. Але всім нам доводилось ділитися одним мундштуком, бо нормальні сигарети закінчились… Так, їх скоро привезуть волонтери, але таку дружбу у мирному житті не здобудеш», - каже Андрій.
Андрій (позивний - "Змій")
33-річного колишнього військового Збройних сил Андрія Шубу у грудні минулого року нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. «Перший випадок – по Федоровці. Нас відправили на «артерію» Алчевськ-Перевальськ – Петровськ. І в момент виходу на нас виїхали бадьорі балтійські морські піхотинці, що воюють на стороні РФ, на КАМАЗі та автобусі. Ми їх добросовісно розстріляли".
А другий випадок – оборона Нікішино. Два тижні ми відбивали штурми. А якось на нас випадково виїхала група "товаришів" (сепаратистів – Авт.), вочевидь, збилися зі шляху. Двоє втекли, а одного ми забрали. І в нього вилучили велику кількість документів: листи про нагородження сепаратистів, рапорти про відпустку, мобільні телефони, контактні дані тощо», - розповідає Андрій про свою нагороду.
Російську присутність на Донбасі, каже він, помітили, обороняючи шахту «Бутовка». «Одного разу дуже близько підійшла до нас ДРГ (диверсійно-розвідувальна група – Авт.). Двох нам вдалось ліквідувати. Згодом ми їх забрати і побачили, що це були росіяни. Форма, тактичне спорядження – все російського виробництва», - додає Андрій.
Родом він із Полтавської області, хоча 14 років відслужив в армії в Харкові. А в березні минулого року потрапив під скорочення. Утім, вже наступного місяця пішов добровольцем воювати в АТО.
«Те, чого нас вчили на полігоні, повна протилежність тому, що ми робили на війні…», - додає він.
«Правда, якщо хтось думає, що ми – суперпатріоти і захищаємо Україну, то я вам скажу, що там ми, в першу чергу, захищаємо своє життя і життя своїх товаришів. А вже в другу –територію, на якій перебуваємо. Завдяки бажанню вижити нам вдалось понести мінімальні втрати», - каже він.
Критикує Андрій і Мінські домовленості. «Таке враження, що вони діють в односторонньому порядку. Ми часто просто спостерігали, вогонь не відкривали... Але коли ж воно на голову «ляпає» (коли продовжується обстріл з боку сепаратистів – Авт.), мовчати не хочеться. А потім отримають по заслузі і перемир’я просять”, - додає Андрій.
«Ми воюємо, як то кажуть, голою сракою (маю на увазі озброєння та техніку). Це якось неправильно. У нас друга-третя лінія оборони – «нафарширована», а ми стоїмо без нічого.
А скільки ще триватиме війна?.. Поки товариші в уряді наїдяться і скажуть: «Кишені повні. Стоп війна!»
