Юрій Ковтун пережив оточення, обстріли, дві контузії. Вже будучи пораненим і контуженим, надавав допомогу іншим пораненим, втрачаючи свідомість, під обстрілами. Коли керівництво домовилося про вихід на територію РФ - очолив евакуацію. Після повернення в Україну довго лікувався, виписався зі стаціонару лише 31 травня цього року. ”В мене ще стан здоров’я не дуже, - каже Юрій. - Голова болить і шум у вухах”. Просить дивитися на нього, коли говориш, щоб він міг читати по губах те, що не розчув.
Повістку отримав ще 18 березня 2014 року, на наступний день виїхав до Білої Церкви, де дислокується бригада. З 22-го червня стояв у Проваллі біля Ізварино на кордоні з Російською федерацією. “Я був не тільки лікарем - виїжджав з усіма на зачистки, на стрельби, на все”, - розказує медик, який служив строкову службу в розвідно-десантній роті в Угорщині.
До війни працював в Києві в лікарні на Кондратюка. Має дві спеціальності - лікар невідкладних станів та терапевт. Планує повернутися до роботи в лікарні, хоча отримав 3-ю группу інвалідності і втратив 60% працездатності.
Юрій дуже розраховував на те, що його звільнять зі збройних сил за станом здоров’я. “Але в мене не захотіли приймати заяву про демобілізацію за станом здоров’я, сказали, що звільняють мене просто по демобілізації. Це дуже образливо, таке ставлення, як до відпрацьованного матеріалу”, - розповідає. Двічі його подавали на відзнаку державними нагородами, але досі жодної нагороди він не отримав.
На наше прохання Юрій розповів про події на кордоні з Росією, безпосереднім учасником яких він став.
З 22 червня 2014 року ми стояли біля кордону у Проваллі - між Ізварино і Поріччям. Мене туди відправили від медроти разом з фельдшером Валерієм Білявським - їхали в супроводі БМП і одного КРАЗу з гранатами і набоями. Дорога до кордону була дуже важка - кожен кущ стріляє. Але доїхали, отримали бойове завдання. Наша 72-га бригада і 3-ий полк кіровоградського спецназу перекривали на кордоні шлях проходження зброї з Російської Федерації до Луганської області. За спиної в нас була Україна, а попереду - “братська” Росія, з якої нас швидко почали обстрілювати “Градами”.
Вдень 22-го ми їздили на завдання, зачистили місцевість від бойовиків, повернулися і лягли спати. О четвертій ночі - тривога. Мінометний обстріл. Поруч в лісосмузі була викопанами нами траншея, але я навіть не встиг до неї добігти. Обійнялися в бронежилетах ще з одним товаришем, пригорнулися один до одного і слухали, як бахкає. Простояли так хвилин 20, потім закурили. На щастя, постраждалих не було.
Найбільше поранених в ті дні було від фугасів, закладених на дорогах, та від мін. Привозили до мене багато людей з осколками, які треба було витягувати. Був один хворий з опіками, який 5 діб провів у лісосмузі. В нього було опіки обличчя, верхніх кінцівок, передпліч, обох ніг десь до верхньої третини стегна… Коли ми на нього наклали пов’язки, він виглядав, знаєте, як вовк з “Ну, погоді”, як мумія - повністю обмотаний. Але в нього була неймовірна воля, він навіть від знеболювального відмовлявся, коли я робив йому перев’язки.
Багато привозили до нашого пункту поранених з 51-ої бригади, її потім розформували. Привезли до мене якось після обстрілу трьох артилеристів, в одного поранення ноги і щоки - довелось виймати осколки, у другого просто пошкодження шкіри, синці, подряпини. Третій важчий - довелося заходити в брюшну порожнину виймати осколок, і з ноги теж витягати.
І от коли я все зробив, вони мені розказали, що на полі бою ще лишився їх поранений капітан. Він відмовився евакуюватися, бо йому “ще треба встановити одну гармату, і хлопців мало”.
Так от, його доставили до мене лише за кілька днів - з роздутою ногою. Йому там на полі бою якось допомагали в польових умовах, але то була не кваліфікована допомога. Я почистив йому рану на стопі, позабирав осколки. Поки обробляв рану, він мені розказував, як йому прикро, що не постійно дають накази стріляти, коли по нас стріляють. “Я передаю, а мені кажуть: “Спостерігай”. І після того, як я йому надав допомогу, він знову пішов на свій бойовий пост на кордоні. Лише за 3 доби змусили його поїхати в тил, бо не було йому сенсу на передовій пораненому лишатись.
З 12 липня нас взяли в оточення. Так як і 24-ту бригаду, і 79-ту. Це були так звані ізваринські котли. Але тоді до нас ще прилітав АН-26, який скидував парашутами воду, їжу, медикаменти, набої і все, що потрібне для захисту. 14 липня цей літак збили. І ми зрозуміли, що чекати допомоги нам вже нема звідки. Почався дефіцит води і набоїв.
Також 14 липня на наші позиції відійшли прикордонники, бо біля кордону їх сильно обстрілювали. І нас вже стало не 129 чоловік, як було спочатку, а 300 разом з прикордонниками.
І в цей же день нас вперше прицільно обстріляли з “Градів”. Одразу загинув один киянин, контрактник. Шістьох поранило, пізніше ще один поранений помер. Поклали зарядів десять, дуже щільно, все горіло і вибухало. Але від більших втрат нас врятував рельєф - ми ховалися за височиною, поцілити в нас було складно.
Чи страшно було… Ну як, помолився Богу та й чекаєш, попаде воно чи не попаде.
Нам доводилося часто змінювати розташування, оскільки з 12 числа з’явилися сепаратистські безпілотники (одного з них ми навіть збили просто з автомата). Та й до місцевих мешканців не було особливої довіри - бувало таке, що питаєш в жінки, де можна взяти воду, а вона просто відвертається від тебе. Можливо, залякані були люди. Хоча деякі місцеві допомагали нам.
Зранку 15-го наші хлопці на БМП поїхали в Панченкове, щоб набрати питної води, медикаментів, набоїв і забрати невеликі посилочки, які передавали нам волонтери. По дорозі назад потрапили під мінометний обстріл, але вийшли без втрат - не знижуючи швидкість, роз’їхались по полю.
Повернулися, і тут починається обстріл з мінометів 120-го калібра. Били прицільно по нашій частині, яка стояла в Проваллі - на той момент з нашою 72-ою були прикордонники і кіровоградський спецназ. По рації передали, що є поранені серед спецназу, потрібен “Айболіт”. Це я. Але позивний в мене цей був буквально кілька днів - мені його дали перед тим подіями, про які я вам розказую.
Я побіг туди, де, за повідомленням, на мене чекали поранені. Але не добіг - міномети. Тільки висовуєшся з укриття - стріляють. Зрештою разом з командиром батальйону Михайлом Драпатим все ж вийшли і почали бігти у напрямку смуги, де були поранені.
Але не добігли - знов почався щільний обстріл з міномету, і далі я вже не пам’ятаю, бо втратив свідомість. Вибуховою хвилею мене відкинуло в якийсь напівбліндаж, прикордонники, що там сиділи, затягли мене всередину.
Прийшов до тями за кілька хвилин. Голова гуділа. Обстріл продовжувався. А мені треба було переміщатися до поранених. Я почув, як наш командир, Драбатий, між обстрілами закричав: “Що, ніхто не може нічого зробити з тим мінометом? Що це таке?!”.
Тоді наш танк почав стріляти, міняючи позицію. Думаю, півбоєкомплекту він влупив. Але ця гора, що не давала накрити нас “Градом”, не давала і нам накрити той міномет сепаратистський. Але зрештою наші 156-мм гармати вдарили його збоку, і обстріл припинився.
І от нарешті я підійшов туди, де була потрібна допомога. Я лікар. Я працював в швидкій допомозі, і в реанімації працював, і терапевтом. Багато бачив, але те, що я побачив там… Снаряд потрапив в коло спецназівців, їх сиділо там чоловік 12. Чотирьох розірвало одразу на шматки. По ДНК потім їх опізнали і поховали.
Серед убитих був багаторазовий чемпіон України з панкратіону Максим Бендеров, молодий зовсім хлопець, 24 роки.
Дуже важко це і дивно: лежить манікен обгорілий, ти вдивляєшся і впізнаєш людину, свого знайомого.
Підбігаю до якогось хлопця, який ще дихає, фельдшер погранслужби питає: “Що робимо, доктор?” Я кажу: “Оцей препарат починаєм йому капати”. Він відповідає: “Немає змісту”. А я йому кажу, що зміст є, бо, по-перше, ми дамо хлопцю шанс, по-друге, відпрацьовуємо по схемі і все. У хлопця була зупинка серця, лежав непритомний. І на передпліччі в нього було татуювання: “Nemo sed nobis”. І я розумію, що я точно бачив це татуювання. А ми ж з усіма хлопцями спілкувались - приходили на чай-каву, хто за маззю, хто за бінтом.
Я робив йому масаж серця і намагався зрозуміти: хто він? Хто він, як його звати? Я ж точно його знаю! І десь на 15-ій хвилині реанімації я загадав його ім’я - Богдан Каравайський. Я його часто чаєм пригощав… Він був з кіровоградського спецназу. “Nemo sed nobis” - це латиною “Ніхто крім нас”. Ні, він не вижив.
Потім інші були поранені: 8 чоловік з нашої 72-ої бригади і 6 чоловік спецназу. Зібрали всіх вбитих і поранених, був наказ відходити на Панченкове.
(Питаю, як він з контузією міг допомагати іншим - Авт.) А, про таке не думаєш взагалі. Хтось підтримував мене інколи, бо я дійсно був в такому стані трохи… Але не зважав.
Отже, всі машини колони ми завантажили пораненими і вбитими і пішли до Панченково. Я поїхав з кордону останнім - не тому, що я герой, всі герої, хто там був, а тому, що в мене зламалась машина. Не працювало зціплення. Ми зачепились за ГАЗ-66, і він нас потягнув. Водія я добре знав ще по Маріуполю - звали його Юра Гладченко, старший сержант, командир відділеня взводу зв’язку. І він каже мені: “Юра, я не можу тебе тягти, тому що закипів двигун. Чепляйся за ту метеелбешку (МТ-ЛБ - тягач з легкою бронею - Авт.), бо це буде правильніше”. І пішов вперед, загалом в його машині було 7 людей.
Поїхали, нас тягнув гусенічний транспорт. А це вже не колеса, ви самі розумієте. В зеленці були сепаратисти, виконували свою чорну справу.
І вже коли ми на Червонопартизанськ виїжджали, щоб проїхати до Панченково, стався вибух. А я ж нічого не чую. Мені товариш каже: “ГАЗ-66, який нас тягнув, попав на фугас”. Я кажу: “Не може бути такого”. А він відповідає, що по радіозв’язку передали. Я кажу: “Їдемо туди”.
Це було жахливо… До нас бігли повністю обпечені люди, бо там почав боєкомплект взриватися, бензобак вибухнув.
Юра, який керував машиною, загинув на місці. Офіцер, який біля нього сидів, вилетів у бік правого колеса, йому повністю порвало обличчя, була роздроблена щелепа, але - живий.
Я зайнявся обпеченими, давав знеболюване, зривав обгорілу шкіру, перев’язував. І все це на відкритому місці під обстрілом. Вирішили спуститися з дороги до лісу, щоб хоч перечекати, поки вибухають боєкомплекти ГАЗ-66. Хлопці були у розпачі, після контузії, обпечені, почали нудьгувати за Юрою. “Ми не забрали Юру! Треба забрати Юру!” А я кажу: “Хлопці, як ми можемо його забрати. Якщо ми зараз туди підем - то ще хтось з нас загине. Він уже мертвий, нема змісту його зараз забирати, треба самим вижити, а потім за Юру вирішувати”. До речі, дуже добре, що ми його тоді не забрали, бо так вийшло, що буквально за півдоби його тіло передали сестрі. А якби забрали - невідомо, чи отримали б родичі колись свого Юру.
З’явилась наша БМП, з неї висадився десант і почав прикривати наш відхід. Один з розвідників сказав мені, що треба все забрати з медичної машини, бо вже ніхто не буде її тягти. Вирішили, що залишаємо лише метеелбешку, всіх поранених кладемо в неї, і самі теж туди.
Поки бігли до медичної машини - знов по нас стріляють. Не добігли метрів 30, як в неї влучили. Я втратив свідомість.
Коли прийшов до тями, якось відповз до метеелбешки. Мені допомогли залізти в неї, і ми поїхали на Панченково. Три БМП прикривали наш відхід. Підривники підірвали все, що нам довелося залишити - техніку, набої.
Нам казали, що за нами прилетить гелікоптер. У нас було 18 поранених, з них 8 дуже важких, нас треба було евакуювати. Бо в полі, навіть якщо хірург правильно зашив рану, за 4-6 годин в людини вже опариші на губах повзають. Поле є поле, це не стерильна операційна.
Ми чекали на обіцяний гелікоптер і продовжували надавати допомогу пораненим. Дочекалися ночі. Вночі нас обстрілювали, але нам вдалося сховатися і сховати поранених. На наступний день, коли ми провели в полі 24 години, стало зрозуміло, що за нами ніхто не прилетить.
Серед наших поранених було два прикордонника. Вони подзвонили начальству, і в результаті Прикордонна служба України зв’язалась з Прикордонною службою РФ.
Думаю, що розмова відбувалася на рівні керівництва прикордонних служб.
Наші запитали в росіян: “Скажіть, будь-ласка, Росія воююча сторона чи ні?”. Ті питають: “А що таке?”. Наші кажуть: “Ну, якщо воююча, то у нас до вас питань нема. А якщо не воююча - то в нас поранених 18 чоловік, треба їх прийняти в лікарню, а ваша в Гуково найближча”.
Російські прикордонники подзвонили в Кремль. Тобто, далі питання вирішувалося на міжнародному рівні. І зрештою прийняли рішення, що Росія нас приймає і буде приймати в лікарні в Ростовську область.
Заручником був наш прикордонник, підполковник Кузнецов. Його мали тримати заручником, поки ми доїдемо, і поки нас ідентифікують. Нам дали дві години зібратися. Мене, хоч я і був поранений, призначили командувати евакуацією. Я підкреслюю, що це був наказ, ми їхали в Росію по домовленності, досягнутій керівництвом. Ну й іншого виходу не було - в нас були важкі поранені, або ми везем їх в лікарню, або вони помирають.
Для нас мали зробити зелений коридор. І в момент, коли ми мали вже виходити і їхати по цьому коридору, в мене виникло відчуття, що не треба зразу виходити і вантажити поранених. Я кажу: “Хлопці, давайте 15 хвилин просто побудемо в бліндажі”. І це нас врятувало, бо наш “зелений коридор” обстріляли з “Градів”.
Уявляєте собі цей “коридор”, який нам дала Російська Федерація для поранених? Це ніякий не коридор, якщо він обстрілюється. Але що нам робити - треба йти туди, бо навколо оточення і поранені отот стануть з трьохсотих двохсотими.
Тож вирішили йти. Завантажили всіх, попрощалися з усіма. Ну, думаю, що буде, то буде. Я ще взяв дві гранати з собою.
Поранені питали, нащо беру гранати. Я кажу: “А тому що нам їхати 15 км по території, яку ми не контролюємо, тому я беру гранати. Що вам не ясно?”
І ми поїхали - тим шляхом, що відходили від кордону, знову до кордону. Там нас зустріли наші прикордонники. Ми здали бронежилети, каски, все, що в нас було. І ці дві гранати теж, і медичну сумку з особистим інструментарієм - думаю, най хоч прикордонникам лишиться.
Майор Майкут з Погранслужби сів до нас в машину, супроводжував нас. Приїжджаєм на російський кордон. Там стоять російські прикордонники, такі напружені, сердиті, в камуфляжі, з карабінами. А ми ж в оточенні були, немиті, поранені всі, беззброійні. Кажем їм: “Що ви нас зі зброєю зустрічаєте і такі напружені?”. Ну вони почали зразу посміхатися, кажуть, що мають нас охороняти. Ми їм кажемо: “То охороняйте, і не треба такі обличчя робити”.
І от приїхали ми до Гуково. І перше, що ми там побачили, був Кісєльов - оцей, що бреше на всю страну по телевізору. Він бігав там і щось показував. Стоїть шість машин швидкої, але до нас, поранених, ніхто не рухається. Вони стоять як на параді перед Кісєльовим і усміхаються на камери.
Я вже російською мовою кричу: “Мать вашу, вы хотите, чтобы нас сейчас стало на шесть человек меньше?”. Тоді вже вони до нас почали бігти.
Шістьом людям була термінова госпітальна допомога - тому було шість швидких, ми по телефону повідомили, що в нас 6 діже важких поранених на ношах. Людяного ставлення нуль.
Тоді нас всіх поклали в лікарю, оглянули лікарі. Охороняла нас прикордонна служба та їх ОМОН. Через коридор від нас лежали поранені сепаратисти. Такі от справи.
До нас приїхав наш консул України в Ростовській області - мій однофамилець Олександр Петрович Ковтун. Він нас підбадьорив і взагалі підтримав, привіз нам все, що було потрібно.
Приїзду ОБСЄ я не пам’ятаю, тому що був уже у відключці. Коли прийшов до тями - наді мною стояв російський прикордонник з посмішкою: “Ну, як там під “Градами”?
В ніч з 16 на 17 липня ми почули, як “Гради” біля нашої лікарні стріляють. Наш водій Валік Денюк був у КРАЗі, яким ми приїхали, побачив, як літять снаряди від лікарні на Панченково.
Побіг до росіян і почав кричати: “Що ж ви робите, гади?”. Вони йому сказали: “Та це ж з вашої території літять”.
П’ять діб я провів у Гуково, а потім мене, оскільки поранення було середньої важкості, перевели в лікарню в Звєрєво, там надавали більш кваліфіковану допомогу. І там до мене прийшли кореспонденти з якогось російського каналу. Перше запитання: “Ви з Національної гвардії?” “Ні, кажу, Збройні сили України”. “А де ви народились?” Я кажу, що в місті Северодонецьк Луганської області. А я дійсно юбілейний мешканець Северодонецька, в мене навіть медаль є. “Я захищаю свою землю, - кажу. - Що в цьому поганого? Я з прикордонниками стояв, надавав всім допомогу, як треба. А ви нас обстрілюєте зі своєї териториї з “Градів”, навіщо?”.
На цьому місці кореспонденти втратили до мене цікавість, інтерв’ю моє так ніде і не вийшло.
23 липня приїхав консул, каже: “Хлопці, давайте, збирайтеся”. Летіли з Ростова-на-Дону в Одесу. Було страшнувато, бо це було якраз коли “Боїнг” збили. З собою везли гроб - один зі спеназівців помер. Приїхали його сестра і дружина, летіли з нами. В Одесі нас зустріли, звісно, не як Кісєльов, одразу відвезли в госпіталь південного регіону. Мене поклали в нейрохірургію, хлопчиків з опіками - в опікове відділення. Старшого лейтенанта, в якого було розірване обличчя - в травматологію.
Діагноз в мене такий: мінно-вибухове поранення, струс головного мозку, поранення осколками лівого плеча. Травма барабанних перетинок, акустична травма - одразу після контузії погіршився слух. Ну і говорити трохи погано став. Крім того, було ушкодженя хребта і забій коліна. За висновком комісії, я не придатний до служби в мирний час, але придатний у військовий час. Якщо призовуть ще раз - піду, без питань.
***
Станом на 8 серпня в 72-ій бригаді загинуло 44 людини.
***